Тремтячими руками Люба торкнулась свого чола, відчувши лоскіт від чогось мокрого, що повільно стекло униз. Вона поранила обличчя і долоні, впавши з урвища на купу гілок, котрі, мабуть, позривала сильна злива нещодавно. Дівчина піднялась на ноги, відчуваючи біль у тілі, та вона не заважала їй рухатись. Гірше було думати, що Він десь поруч. Той, від кого вона тікала з лісового будиночку її знайомих, не розбираючи у нічній темряві дороги. Не побачивши перед ногами товстий корінь, що випирав з землі, Люба перечепилась і впала.

Недалеко мала б бути дорога, траса, якою вони їхали, принаймні так вона думала і хотіла в це вірити. Доводилось іти швидко і з тим безшумно, проте… Голова, руки, ноги, все боліло і нило від знемоги, а розум… Те, що вона бачила назавжди впилось у її пам’ять, та при цьому Люба, на диво, не збожеволіла, не впала у відчай. Вона продовжувала триматися задуманого курсу, стараючись не думати, не згадувати минуле…

Небо ніби почуло її молитви і звук проїжджаючих машин дістався до вух Люби тож вона пришвидшила кроки у той бік, звідки вони лунали. Люба вискочила на дорогу, забувши про будь-які правила безпеки, проте авто було на великій відстані від неї, тому водій встиг загальмувати.

– Щось сталося? – з авто вийшов дорослий, занепокоєний чоловік, котрий побачив у світлі фар темноволосу дівчину з кривавим обличчям, брудним одягом і карими очима, повними сліз.

– З-за…беріть мене з-звідси, будь ласка… – промовила вона тремтячим голосом.

Чоловік кинувся до неї, легенько взявши за ліктя і повільно підвів до своєї машини. Допоміг їй сісти, віддав свою куртку, щоб зігріти, та попутно сказав, що відвезе її до лікарні. Люба лише кивала і дякувала, закутавшись у чоловічу куртку наче в теплу ковдру, стиснувши до себе коліна. Раптово у горлі утворився камінь, а сльози полилися дужче, коли Люба згадала ті жахливі картини... Вона схопилась долонею за рота, щоб не видати ані схлипів, ані викриків від гіркого плачу. На щастя, чоловік втупився на дорогу, час від часу щось розповідаючи Любі, і хоч вона старалась слухати, в голові крутились моменти з цієї ночі, котрі відтепер стали частиною її життя.

Люба навчалась в університеті в своїй області. Вона була не найкращою студенткою на кафедрі соціальних технологій, і тим паче не була дуже товариською і навіть не мала друзів, тільки знайомих. Саме такі знайомі і запросили Любу проїхатись невеличкою компанією з трьох хлопців та дівчат до лісу, де мав будинок один із них.

– Ви ж мене зовсім не знаєте. – Люба говорила на пряму до них, та друзів то лише веселило.

– Ну, нажаль, Евеліна не зможе. – говорив один з компанії – Андрій. – А ти завжди така тиха, спокійна… Обіцяю, ми не будемо тобі підливати більше ніж ти скажеш!

– Ну, дякую і на тому…

Не те, щоб вона не любила поїздки. Вона вже їздила з батьком в гори одного разу. Та це ж батько, а то…

– Одногрупники! – кинула мама Люби, коли та намагалась випросити в неї не дозвіл, а відмову, щоб отримати офіційну відмазку на просиджування вихідних вдома. – Вони нічого тобі не зроблять! Вони твої друзі. Ви вчитеся разом вже три роки.

– Я знаю. Я просто не хочу.

– Годі цих дурниць! – мама, домивши останню тарілку, поставила її на місце, а після присіла до Люби на диван, взявши її долоню у свою. – Тобі потрібно адаптуватись до людей. Якщо ти будеш усіх відганяти то колись залишишся сама.

– Я знаю…

У той день все і вирішилось. Коли настала п’ятниця після пар, зібравши рюкзаки, одногрупники зустрілись біля будинку Влада, який єдиний мав не просто своє авто, а цілий трейлер, як у американських фільмах, що міг вмістити усю компанію. На радощах від думок про веселі вихідні, друзі залізли всередину, а Влад з Андрієм сіли на переді. Коли власник завів трейлер, гучні викрики хлопця і дівчат позаду супроводили транспорт під час виїзду з жилого кварталу. Далі він рушив прямо, на виїзд з міста.

Люба не кричала разом зі всіма і якось навіть не раділа, хоч і посміхалась, коли хтось з компанії до неї звертався. Для дівчини все це нагадувало чергову поїздку з класом до іншого міста на екскурсію. Нічого незвичного чи веселого.

Дивно, що вони все ще не відкрили пляшку зі спиртним, адже ця групка змахувала на таких от людей… Та і звідки Любі знати, як вони поводять себе на відпочинку, якщо вона ніколи не відпочивала з ними. Рита, Діана і Василь сиділи поруч з нею і сміялись, кидаючи всілякі фрази до Андрія та Влада. Останній був єдиним спокійним і врівноваженим у компанії, оскільки увесь час слідкував за дорогою. Любі не було якось не зручно з ними, та вона засумувала відчуваючи, що якби її тут не було нічого б не змінилось. А вона могла б відпочити й вдома…

Не дарма вони не пили, ніби й знали, що на виїзді з міста їх зупинять патрульні. Поліцейські привітались, спитали за документи, аптечку, а провіривши усе відпустили молодь далі, нагадавши за правила безпеки у лісі. Пізніше почулися видихи, коментарі та довга дорога до лісового будинку, що мав стати місцем головного дійства, а також притулком на ці два дні і дві ночі.

– Може вип’ємо пива? – спитав Василь, помираючи від довгої дороги, яку видно дуже не любив.

– Давайте вже в будинку вип’ємо! – відказав Андрій з переднього сидіння. – Навіщо перебивати собі атмосферу? Потім вже буде не те!

– О-х… – хлопець опустив голову. – Ну, давайте хоча б щось поїмо. Я від ранку голодний.

– Це, гадаю, можна. – почувся голос Влада.

Дівчата, немов за командою, потягнулись до пакетів з продуктами, з яких витягнули хліб та все те, що можна було на нього покласти. Вони роздали кожному по саморобній канапці, навіть Любу не обділили, хоч вона і на половину цього не скидалась.

– Дякую. – Люба ніяково посміхнулась Діані, котра протягнула їй канапку.

– Це все?... – спитав Вася, навіть не пережувавши останній шматок своєї порції до кінця.

– Не наїдайся! – крикнув Андрій до ненажери. – Нам ще десь дві години їхати і все. То не довго.

– Дві години? – здивувався Василь і наблизився до крісла Влада. – А ти не міг ближче купити дім?

– Я не купував його. – відповів хлопець, не звертаючи очей з дороги. – Ми з батьками його збудували.

Осіння пора хоч і не була дуже холодною, проте невблаганна до сонячного світла, тому за годину довкола почало темнішати. За якийсь час Влад увімкнув фари і тепер поїздка почала здаватись приємнішою, на здивування Люби. Інші машини з’являлись рідко, тож друзі могли вдосталь насолодитись вечірньою поїздкою. Дивно, та, схоже, Люба їхала саме з такими людьми – поціновувачами атмосфери і ця думка потішила її.

– Дивись, Владе! – раптом сказав Андрій.

На дорозі перед ними хтось стояв і сигналив, випрямивши великого пальця угору. Фари висвітлили перед очима компанії образ молодого хлопця. Влад зупинився перед ним. Оскільки Андрію було до нього ближче, він опустив віконце і заговорив.

– Тобі куди?

– Мені прямо. – посміхнувся хлопець. – Я запланував з друзями похід але вони в останній момент відмовились, а-а… всі продукти я є вже скупив тож…

– Та-ак! – втрутився Василь. – Кинули вони тебе конкретно!

– Я автостопом добирався. Мені просто треба зловити авто, яке їхатиме повз ліс але таке ще не траплялось.

– Ми якраз туди. – сказав Влад.

– Давай ми тебе підкинемо! – додав Андрій, на що молодик здивовано посміхнувся.

– Справді? Дякую!

Хлопця впустили у трейлер і той, з величезним рюкзаком на спині, одразу перемістився в кінець, сівши поруч з Любою. Своїм худорлявим тілом він притиснув її до вікна, змусивши почуватись ще більш ніяково ніж… аніж ніколи.

– Вибач. – сказав незнайомець, трохи відсунувшись.

Трейлер знову рушив у напрямок лісу. Хлопець зняв рюкзака і кинув за диван, не пересідаючи від Люби, проте давши їй простір для того, щоб не торкатись ані вікна, ані його. Дівчина якось не хотіла розглядати його, тай не могла через малу відстань між ними, проте зацікавленість у поглядах одногрупниць, що посідали навпроти них, вона таки помітила. А оскільки в цьому трейлері пара була тільки у Влада, наскільки вона чула, то всім решту були відкриті любовні кордони.

– То ти… – першим недовгу тишу порушив Андрій. –…звідки сам?

– Я з села, за сорок кілометрів звідси.

– І ти… – промовила Рита. – збираєшся сам один ночувати у лісі?

– Мене це не лякає. – спокійно відповів хлопець. – Я люблю ліс, гори, тут бував часто. Можна сказати, добре знаю його територію, бо прогулювався ним, вивчав.

– Може, все ж, не треба. – додала Діана, виказуючи обличчям деяке занепокоєння. – Все таки ліс – небезпечне місце навіть для трьох, а ти будеш один.

– Ми, до речі, їдемо до будинку нашого друга, що за кермом. – підкинув Василь. – Він теж у лісі, так що… можеш з нами, якщо хочеш.

– Точно! – викрикнула Рита і повернулась до Влада. – Можна йому з нами?

– Якщо він захоче. – тихо промовив Влад, та раптово втрутився хлопець.

– Та ні! Я не хочу нав’язуватись. Ви ж напевно хотіли разом посидіти. А я… сьомий зайвий.

– Все нормально! – підкинув Андрій. – Якщо Влад сказав, що можна – отже таки можна. Повір, Влад не з простих доброзичливців.

Після слів друга, Влад визирнув з крісла до нового знайомого, ледь посміхнувся і підморгнув, на що той відчутно розслабився, видихнув і погодився, чим потішив усіх у трейлері.

– А як тебе звуть? – спитала Діана, на що хлопець посміхнувся і відповів:

– Роман.

Всі почали по одному представлятись, вкінці це зробила і Люба, після чого зустрілась з його зеленувато-карими очима, від яких не хотілося відводити погляд, і теплою посмішкою, від якої вона і сама невільно посміхнулась. Дещо соромно, та, на диво, якось приємно, знайоме відчуття і водночас таке нове.

Довго розпитувати Романа за його вельми цікаве для всіх життя не судилось, адже машина вже наближалась до пункту призначення і треба було по-тихеньку збиратись. Вилізши з трейлера Люба здивувалась, адже якщо і бачила будинки в лісі, то лише раз у горах, та і то не жилу резиденцію, а ось цей: дерев’яний, двоповерховий, з високим дерев’яним парканом та навіть невеличкою терасою, він ніби зливався з природою довкола. Ніби й сам був частиною цього лісу, а не просто черговим будинком, збудованим руками людей.

– Вітаємо усіх, хто вже тут бував і хто вперше побуває! – почав говорити Андрій, що йшов позаду мовчазного власника будинку, попутно увімкнувши рубильник всередині. – Це наш на дім на ці два дні – будинок у лісі!

– Дівчата! – промовив Влад, коли всі зайшли до широкої дерев’яної вітальні. – Можете обирати собі кімнати на другому поверсі, а ми з хлопцями ляжемо тут на першому.

– О’кей! – кинула Рита і покликавши за собою Діану та Любу рушила сходами нагору.

– Ти не проти? – Влад, все ж, вирішив спитати думки новоприбулого, та той лише посміхнувся і махнув рукою. Влад кивнув.

На другому поверсі було цілих три кімнати, проте дві подруги не збиралися розділятись, адже, хоч внизу і були хлопці, все одно боялись залишатись у кімнатах наодинці. Вони кликали до себе Любу та вона відмовилась. Люба не боялась темряви чи вигаданих чудовиськ під ліжком, її більше лякало вельми можливе хропіння одногрупниць, тому вона взяла собі сусідню кімнату.

Як тільки хлопці і дівчата розібрались з речами почалась перша стадія їхньої майбутньої вечірки – приготування. Парубки, всі вчотирьох, вийшли на вулицю, де почали збирати дрова для багаття, готувати мангал для смаження м’яса і овочів, та місця для сидіння. Тим часом дівчата вийшли на кухню, де взялися за продукти. Деякі вони готували до мангалу, а інші перетворювали у канапки, салати, м’ясні та фруктові нарізки. Люба не полюбляла цю стадію готування їжі, проте здивувалась, коли побачила, як така нудна справа швидко перетворилась у веселощі, адже супроводжували її рухлива рок-н-рольна музика та вигуки кожної сторони протилежній крізь відкрите вікно. Тай споглядати за хлопцями, для котрих приготування місця відпочинку вже стала якоюсь забавлянкою, було дуже смішно.

Коли все було готово дівчата передали їжу нанизану на шампури хлопцям і ті взялися її смажити. За той час трійко одногрупниць стали виносити страви на вулицю, поступово збуджуючи апетит усіх присутніх. Вкінці на дерев’яний стіл поставили двоє вин та коньяк.

– А це точно не якась “пальонка”? – зненацька спитала Рита, звузивши брови, вдивляючись у дивний надто світлий колір коньяку.

– Та ні! – різко відповів Вася, взявши пляшку в руки, щоб запевнитись самому. – А ти що, хіба будеш це пити?

– Я буду! – кинула дівчина, від чого Васька мало не випустив пляшку з долонь.

– Справді?...

Всі зібрались навколо стола і посідали на дерев’яні колоди, котрі хлопці витягнули з Владового сараю. Хлопці відкоркували обидва спиртних, наливши вино дівчатам, а коньяк собі… ну і Риті, після чого Васі закортіло сказати якийсь тост, та Андрій з Владом одразу ж посадили його на місце.

– Заспокойся! – кинув йому Андрій. – Ти ще не настільки п’яний.

По-суті нічого нового. Все та ж обстановка, алкоголь, закуски на столі та основні страви, що смажились неподалік від компанії. Хіба цього хотіла мати Люби? Хіба вона казала про таке адаптування?

– Тоді тут немає нічого важкого… – прошепотіла Люба, тримаючи погляд на паперовому стаканчику з вином у її долонях.

– Важкого чого? – промовив чоловічий голос поруч неї.

Дівчина стрепенулась, згадавши, що сиділа не сама, а з новим знайомим, котрому вдарила у голову думка сісти разом із нею. Він перепитав ще раз на що Люба, трохи роздратовано відповіла: “Та нічого…”.

– Зрозуміло. – Роман відвів погляд на радісну компанію, сам при тому не показуючи жодних емоцій. – А чому… ти сама?

– Сама? – Люба здивувалась його словам… правдивим у багатьох значеннях. – Тобто, сама?

– Ти далека від усіх. – відповів Роман і повернув очі до неї. – Це дуже помітно.

– Ну… Мені не просто… Може мені подобається так? Може я люблю бути сама. На самоті і думається краще, і їсться спокійніше.

– Напевно. – хлопець знову відвів погляд, цього разу втупивши собі під ноги. – А я от не люблю бути сам…

– То чого поїхав у похід без друзів?

– В мене був один друг. – він різко замовк, мабуть на цілу хвилину, або й більше… – Та його більше немає. В аварію потрапив.

– Мені шкода…

Роман не відповів. Над обома відлюдниками нависла мовчазна пауза, яку навіть голосні вигуки компанії не могли перервати.

– Відсунемо колоду? – раптово запитав Роман, здивувавши Любу, та вона, все ж, погодилась і за мить колода стояла уже далеко від життєрадісних молодиків. – Ну як, спокійніше?

– Так!

Здалеку ці двоє, мабуть, виглядали закоханою парою школярів: обоє сором’язливі, незграбні, важко подивитись одне одному у вічі, проте не можливо прибрати з обличь легку посмішку. Люба ніколи не мала романтичних стосунків, та з відчуттям закоханості була знайома і зрозуміти, що цей хлопець почав їй подобатись, не стало складним завданням. Та у його погляді відчувалась якась тривога, а може сум. За другом? Можливо він згадав його і тому посумнішав або у його житті зараз якийсь доволі складний період, не дарма ж він наодинці вирушив у поїздку.

– А ти… – першою порушила тишу Люба. – …часто так їздиш сам на природу?

– Це вперше. – відповів Роман. – Після… 23-го серпня я нікуди не їхав. То день смерті друга… Вірніше, брата.

– Он як…

Брата? Йому так боляче про це згадувати, адже то був рідний брат, так? Люба сумно опустила голову, втупивши очі у свої сірі кросівки, на що звернув увагу Роман.

– Мені вже краще. Правда. – він посміхнувся до дівчини, коли та поглянула на нього і вона відповіла йому тим самим, та потім, він різко перемінився в обличчі, ніби в одним момент втратив здатність показувати емоції. – А ти, Люб, змогла б збити людину, а потім одразу ж втекти, навіть не глянувши, що з нею… навіть якби вона ще була жива і її можна було б врятувати, якби було збоку авто і її… можна було б швидко відвезти до лікарні і…

Його слова сповнені суму і відчаю, що перегукувались з важким тоном голосу, якому заважав пробитися клубок в горлі, утворений болючими спогадами. Любі закортіло обіймати, гладити, цілувати і плакати разом з ним… та все, що вона могла – стримувати власні сльози, хоч це ставало все важче.

– Мені шкода, що я спитала. І ні! Я б ніколи такого не зробила. Я б залишилась, навіть якби довелось сісти у в’язницю. Все одно це краще аніж писати курсові.

Люба усміхнулась, та побачивши здивований погляд хлопця, чи то від її слів, чи то від недоречного жарту, одразу ж відвернулась, соромлячись власної фрази.

– Вибач. Не знаю нащо таке сказала…

– Та ні. Все добре. Просто… ти справді б залишилась?

– Ну так. – дівчина повернула погляд на хлопця. – В моїй сім’ї не прийнято залишати людей і тварин у біді. Особливо тварин! Я навіть мишеня раз витягала з сусідської пастки…

– Ти часто їздиш зі своїми друзями в поїздки? – Роман здивував Любу цим запитанням, та вона лише злегка посміхнулась йому.

– Взагалі-то, це вперше я з кимось їду в таку от маленьку подорож, хто не мій тато.

Ці слова ніби перевернули в очах хлопця усе догори дриґом, що той навіть не помітив, як злегка привідкрив рота. Любу ж здивувала подібна реакція, а з тим і дещо насмішила.

– Агов! – сказала Люба чим трохи оговтала Романа.

Він опустив очі, потім перевів на компанію, яка, схоже, перестала рахувати випиті стакани спиртного. Спершу Люба відчула якесь незрозуміле занепокоєння, ніби від її слів хлопець взагалі погрузиться в довгу, затяжну депресію, та коли він повернувся до неї обличчям, від теплоти його погляду острах розвіявся разом із поривами холодного вітру, який змусив дівчину затремтіти від своїх дотиків.

– Може повернемось у дім? – запропонував Роман, помітивши, що його співрозмовниця змерзла. – А їх, я думаю, і спиртне гріє.

– Теж так гадаю. – Люба посміхнулась, коли поглянула на веселих одногрупників.

Роман піднявся, подав новій подрузі руку та допоміг встати. Обоє зайшли у дім. Там вони вмостились на диван у вітальні, продовжуючи розмову. Раптово у Люби задзвонив телефон.

– Це мама. – сказала дівчина Роману, на що той лише махнув головою. – Так, мамо!

За хвилину до вітальні увірвались Рита та Діана, з проханнями забрати Романа до своєї компанії. Люба лише здвигнула плечима, продовжуючи розмовляти по телефону. Хлопець трохи сумно посміхнувся до неї і без зайвих слів вирушив за подругами на двір. За кілька хвилин Люба попрощалась з мамою. Поглянувши з цікавості у вікно, вона побачила, як радо її одногрупники прийняли у своє коло нового знайомого і, схоже, він був щасливий бути з ними, щасливішим ніж з нею.

– Добре. – сама до себе прошепотіла Люба. – Тоді я піду спати.

Мабуть, вони ще довго там стояли, може придумали якісь ігри, до прикладу гру з пляшкою, що крутиться і змушує людей цілуватись. Любі було все одно, принаймні так вона собі казала, коли вмощувалась в холодну постіль у вибраній кімнаті на другому поверсі. Музичні мотиви та вигуки людей надворі не заважали їй спати, навпаки – відігнали острах від нового незвіданого місця і темряви, що сама, неначе ковдра, вкрила дівчину з головою, тож скоро Люба заснула.

Прокинутись, дівчину змусило відчуття, що постійно мучило всередині ночі. Її організму закортіло до туалету, проте… тут він був на дворі і їй так не хотілось виходити, що ще хвилин десять вона пролежала закутою в ковдру, мов у кайдани, котрі не хотіли відпускати. Люба потягнулась за телефоном, що лежав на тумбі коло ліжка.

– 03:46. – прочитала вона і приклала долоню з телефон до очей, знову їх заплющивши. – Просто чудово!

Люба натягнула джинси, сірі шкарпетки, верх вона заховала в один темно-зелений батнік і, взувши кросівки, тихенько, щоб нікого не розбудити, злізла по сходах і крізь відчинені двері вийшла на вулицю.

– Вони так напилися, що не могли замкнути двері? – обурилась дівчина, огортаючи руками тіло від холоду. – От дурні безпечні!

Зробивши свої справи, вона вийшла з дерев’яної кабінки і вирушила назад у дім, проте, коли вона увійшла всередину, раптово щось відчула. Якусь тривогу. Люба трохи постояла на місці, встромивши погляд у привідкриті двері до кімнати хлопців, збираючись з думками, а після зробила крок, потім ще один і ще…

Двері до кімнати так голосно скрипнули, що Люба поморщила обличчя, боячись розбудити хлопців, та від них, схоже, не було ніякої реакції. Їх взагалі не було видно, саме це і змусило Любу увійти до кімнати і розгледіти диван та ліжко, на котрих хлопці мали заснути. Вона наблизилась до дивану, котрий був повернутий до неї спинкою. Визирнувши, Люба побачила, що її одногрупник лежав обличчям до підлоги, тож вона тихенько рушила його підіймати.

– Васю, то ти? – опускаючись до хлопця, Люба розпізнала його за одягом. – Ти що так перебрав? Ну ж бо, піднімайся.

Тормосячи знайомого, який ніяк не міг прокинутись, Люба раптово зупинила себе і, боячись найгіршого, притулилась головою до його повернутого, від її смикання, рота звідки… не виходило жодного подиху і не відчувалось вдиху. Хлопець… помер? Налякана Люба тремтячим голосом почала кликати інших хлопців, проте чомусь ніхто не почув її криків. Дівчина, продовжуючи тримати долоні на тілі знайомого, кликала на допомогу допоки не помітила, як недалеко від тіла Васі, під столом лежало ще одне. Коли Люба підповзла до столу, то взялась висувати хлопця. Поклавши його на коліна і вгледівшись у обличчя, Люба побачила у ньому Влада, а біля – довгу розтерту струю чорної, завдяки барвам пітьми, рідини…

Дівчина схопилась за рота, щоб не закричати від розуміння того, що в цьому домі відбулося вбивство. Піднявшись на ноги, Люба краєм ока помітила на ліжку ще одне, обернене до низу головою, хлопчаче тіло, проте дізнаватись чиє вона вже не хотіла. Люба миттю вискочила з тієї кімнати і побігла на гору, до кімнати Рити та Діани. Відчинивши двері, вона заклякла, побачивши, як в кімнаті ледь виднілись, обернені головами до постелі, тіла дівчат, що лежали валетом на двоспальному ліжку.

Люба зробила кілька кроків назад. Вона опустила погляд собі під ноги, як раптом світ довкола почав обертатись і дівчина змушена була присісти, щоб остаточно не знепритомніти. Живіт почало крутити, а з очей полились цілі ріки. Вустам потрібно було кричати, та вони випустили лиш один писк, як Люба різко закрила рот долонею і почала озиратись. Їх усіх повбивали але вона… Вона все ще жива! Її залишили чи просто ще не знайшли?!

Єдині сили Люба витратила на те, щоб встати на обидві ноги і тихенько почала крокувати до сходів. Є вбивця тут чи нема, головне вибратись із будинку і втекти до лісу, а звідти бігти аж до дороги й попросити в когось допомоги. Сходинки під ногами, почали безжально скрипіти під ногами дівчини, намагаючись видати її. Після чергової сходинки “з сигналізацією”, Люба зціпила зуби і кинулась по через одну вниз, щоб якомога швидше дістатись виходу. Двері були зовсім недалеко, та як тільки Люба підбігла до них, вони відчинилися ззовні і перед дівчиною виступив високий чоловік.

Побачивши його, Люба різко зупинилась, й немов уві сні, не могла поворушитись, а лиш стояла і дивилась у його темне обличчя, котре закривала сіра маска з тканини. Його велике тіло вкривала товста темна куртка і такі ж, за виглядом, штани. У руках він тримав каністру від бензину, а за мить вона вже лежала на підлозі. Швидким рухом убивця схопив Любу за шию і притиснув до найближчої стіни. Від його хватки дівчина ніяк не могла звільнитись, стискаючи від болю у горлі його товсті рукавиці. За якийсь час він ослабив долоні, як раптом йому до голови прийшла інша думка.

Схопивши Любу за комір, він потягнув її до дверей підвалу і відчинивши закинув дівчину всередину. Вона почула лише як на дверях замкнули замок, продовжуючи кашляти, в сльозах потираючи горло, котре все ще боліло. Люба, помітивши на стіні вмикач, потягнулась до нього і натиснула, змусивши самотню висячу лампу в підвалі засвітитись. Роззираючи обстановку в якій перебувала і шукаючи з неї хоч якийсь вихід, вона помітила на підлозі речі. Рюкзак та чоловічі куртку й батнік. Придивившись, вона впізнала у них одяг Романа, а взявши у долоні, побачила розрізи і плями крові в кількох місцях.

– Навіщо ти… усіх повбивав? – сказала Люба гірко і голосно розплакавшись, прокручуючи в голові кадри з мертвими тілами її одногрупників, як раптом… внюхала дим.

Побачивши, як велика сіра хмара намагалась протиснутись крізь шпарки дверей у підвал, Люба різко вскочила зі свого місця туди, почавши бити по ним і по дверній ручці. Безсила проти них, дівчина стала озиратись і помітивши на полиці шафки молоток кинулась до нього. Схопивши річ вона різко зробила поворот і побігла назад, та коли приготувалась бити по ручці, помітила, як вона почала крутитись самостійно.

Двері відчинились і в обличчя Люби влетіло гаряче повітря, змусивши її опустити інструмент і схопити, все ще, прохолодними долонями обличчя. За рукав її потягнув на себе хтось великий та дужий і повів за собою, притиснувши її лице до куртки. Люба почала вириватись з усіх сил, і як тільки їй вдалося віддалити обличчя від його тіла, вона підняла очі і побачила перед собою того убивцю. Від несподіванки Люба закричала і почала відходити назад, та його руки не відпускали і скоро її шия знову була охоплена грубими пальцями, котрі, демонструючи силу нападника, підняли її над підлогою. Убивця стиснув шию Люби сильніше, а потім різко жбурнув перед собою у широке зачинене вікно, яке дівчина проломила своїм тілом і разом зі склом та дерев’яними вставками вилетіла на вулицю.

Будинок у лісі перетворився на велетенське багаття, під яким Люба лежала деякий час намагаючись прийти до тями. Гаряче повітря і хрускіт дерев’яних стін змусив дівчину знаходити в собі сили як найскоріше, а коли та піднялась, то побачила, як її вбивця виходив уже зі стодоли, тримаючи у руках сокиру. Він направив свій погляд на Любу, котра, плачучи, намагалась перебирати ногами у бік паркана, а звідти кинулась до лісу. Він не брався її наздоганяти, проте Люба почула, як позаду сокира почала бити по металу. А далі її очікувала довга болюча дорога поміж дерев, де панувала суцільна темрява, через яку дівчина не помітила визираюче з-під землі коріння, за котре перечепилась і впала з урвища…

Люба згадувала про це усю дорогу, аж доки водій не зміг підібрати слів, якими остаточно визволив її з полону спогадів.

– Ми вже у місті, Любо! – вигукнув чоловік. – Десь хвилин за десять дістанемося лікарні.

– Ні! Чекайте! – заледве крикнула Люба, намагаючись не зважати на клубок у горлі. – Не треба лікарні. Поїхали у відділок, якщо знаєте де він…

Здивований водій зупинив своє авто, поглянувши на Любу, що скрутилась на задньому сидінні, огорнута в куртку, заплакана, та з поглядом впевненості. Він видихнув і погодився, проте поставив ультиматум.

– Потім одразу відвезу тебе до лікарні! І без ніякий “ні” й “але”!

Люба розповіла усе поліції! Вона написала заяву, а ті в свою чергу склали протокол, при тому кілька поліцейських одразу поїхали на розвідку до лісового будиночку, там само подзвонили й за пожежниками. В дорозі до лікарні Люба продовжила свій плач за померлими друзями, картаючи себе за те, що від паніки і страху не змогла подзвонити у поліцію ще в дорозі, хоч і розуміла, що вже нікого не змогла б врятувати.

Цю ніч Люба переночувала у лікарні, а зранку по неї приїхали мама з татом, а побачивши синяки і рани на обличчі та гіркий жаль в очах, кинулась обіймати і проводжати до машини. Дорогою вони запитували її про самопочуття, хотіли, щоб вона побула вдома хоча б зо тиждень, після побаченого, та Люба відмовилась. Вона не відчувала вже фізичного болю, тільки внутрішній…

Після вихідних дівчина під’їхала до університету з татом, адже батьки все ще боялись відпускати її саму, готові були навіть наймати хоч якусь охорону, та різко почали недовіряти усім, кого не знали особисто, чим дещо навіть смішили Любу, та недовго. Вона ніяк не могла викинути, видалити, витерти з голови побачене.

В університеті до неї було двояке ставлення – одні жаліли, питались за самопочуття, хотіли хоч якось допомогти, інші – остерігались, боялись, що вона принесе їм якесь лихо, раптом той вбивця продовжує її шукати, або ж раптом вона і є вбивця, просто цього ще не довели? Любі було начхати, як на перших, так і на других. Вона намагалась повернутися у звичне русло і хвилювало її тільки те, що це ніяк їй не вдавалось. Через два дні батьки мертвих студентів влаштували їм похорон, покликавши родичів і друзів, тож Люба прийшла разом з усіма, проте ледь стримала власні сльози, побачивши лише дві труни, в котрих лежали обгорілі дівочі тіла і інші три – взагалі порожні. “Вони повністю згоріли…” : подумки промовила Люба, зазирнувши в очі матерям хлопців, котрі плакали ще сильніше, аніж мами дівчат.

Усі ще довго стояли і спостерігали за прощанням рідних з загиблими, як раптом Люба відчула чийсь пильний погляд, котрий, немов, розглядав її спину. Обережно вона озирнулась, та страх остаточно розвіявся, коли це виявився погляд поліцейського. Той махнув їй рукою, кличучи до себе і вона пішла.

– То це ти Любов, яка єдина врятувалась з палаючого дому в лісі? – спитав поліцейський, покрокувавши з дівчиною дорогою до парку, що знаходився навпроти.

– Так!

– Тоді слухай. Я розповім це тобі, а ти вже вирішиш чи брати на себе відповідальність казати інформацію їхнім батькам чи ні.

– Добре.

Чоловік вдихнув свіже осіння повітря, входячи з Любою до парку й готуючись до розповіді.

– Той, хто вбив твоїх друзів спалив усі можливі речові докази про свою особистість, тому зараз, за проханнями родичів померлих, ми ведемо, так би мовити, глобальний пошук цього чоловіка, проте… він залишив поліції дещо цікаве. Убивця розгромив багажник їхнього трейлера і зміг добити номерний знак, який, виявляється, Влад зміг приховати номерним знаком старого авто свого батька.

– Нащо?

– Трохи більше місяця тому трейлер з цим знаком збив хлопця на велосипеді. Водій поїхав далі, а от брат хлопця, котрий тоді їхав з ним, запам’ятав номерний знак і розповів про це у своєму районному відділку. Вони шукали його на своїй території але не знайшли і тому справу закрили. А коли ми побачили другий номерний знак, то зв’язались із районною поліцією і наші здогадки підтвердились.

– Отже, Влад збив того хлопця? – перепитала Люба, попутно згадуючи слова і питання Романа…

– Можливо, це була помста когось із родичів, проте… схоже, що не брата. Тому я і прийшов до тебе. Скажи, з вами в поїздці був хлопчик на ім’я Роман?

– Був. – згадавши його криваві речі, Люба ледь стримала сльози, перешкоджаючи своїми пальцями їм вихід назовні.

– Ми знайшли його закривавлені речі у підвалі. Зв’язались із сім’єю і вони підтвердили, що він збирався у похід із друзями, та вони не поїхали і він вирушив до лісу автостопом. Схоже, він також потрапив до рук убивці…

– Тоді… це не його родич. Нащо його дядькові чи ще комусь мститись за одного члена сім’ї, попутно вбиваючи іншого?

– Можливо… А можливо все ще заплутаніше. Якби там не було, це вже справа поліції. Я розповів тобі основне, а що робити з цим усім далі вирішувати тобі.

– Дякую, що розказали.

Поліцейський попрощався, а Люба, вирішивши, все ж таки, зберегти болючу таємницю від люблячих сердець батьків справжнього убивці, більше не поверталась на похорон. Наступного ранку фотографії загиблих студентів, огорнутих чорними стрічками, повісили близько одна до одної, зробивши стіну їх вшанування і пам’яті. Кожен студент чи працівник міг підійти, помолитись і поплакати…

Прямуючи після пари на вулицю, Люба помітила, як по знайомому обличчі, викривленому від смутку, текли сльози. У холі стояла дівчина, котра вже кілька днів не з’являлась на парах, і, схоже, сьогодні теж їх пропускала. Це була Евеліна, спільна подруга одногрупників Люби, яка, помітивши останню, різко повтирала лице від сліз і попрямувала на вихід з закладу. Люба ж постояла, спостерігаючи за метушнею дівчати, яка виглядала вже зовсім не так, як раніше, адже її красиве світле кучеряве волосся повністю випрямилось через те, що Евеліна перестала за ним доглядати, одяг не попрасований, не підібраний під хороший смак білявки, якому багато хто заздрив, навіть підфарбовуватись не стала. Люба часто її бачила, та ніколи не розмовляла із нею, проте… Колись Рита обмовилась за місце проживання Евеліни, тож, якщо вона ще не змінила його, Люба могла б зайти до неї і поговорити. Вона ніколи б не стала приходити до людини, з якою не товаришувала, в гості, та сьогодні вона відчула у цьому потребу.

Коли усі пари нарешті закінчились, Люба попрямувала до будинку, де, за словами померлої одногрупниці, жила її подруга. Вона почекала поки з під’їзду хтось вийде, а після забігла всередину і вирушила до квартири, номер котрої крутився в голові. Знайшовши її на четвертому поверсі, дівчина потягнулась за дзвінком, та хтось виколупав кнопку з ємкості, тому Люба почала стукати. Двері не відчиняли довго, і все ж, дівчина була впевнена, що господарка вдома, тому продовжувала стукати. Нарешті, вона почула голос Евеліни, що пролунав зсередини.

– Хто там?!

– Це Люба! Одногрупниця твоїх друзів! Евеліно, відчини, будь ласка! – скрипнув замок.

Евеліна запропонувала Любі вибрати напій, та дівчина відмовилась. Їй не хотілось затримуватись, а лиш поговорити, хоча слова було доволі важко підбирати.

– Ти не ходиш на пари, правда? – почала Люба.

– Не можу… – відповіла Евеліна, сівши за стіл навпроти знайомої.

– Дехто говорив про тебе.

– Хто?! – різко перебила Евеліна, чим подивувала Любу. – Що казав?!

– Просто знайомі… Ти якась стривожена, щось сталось?

Евеліна затремтіла, опустивши голову. На її блакитних очах з’явились краплі, котрі стрімко почали вистрибувати на волю і розбиватись об підлогу. Люба, ніби, зрозуміла в чому річ, тому вирішила не тягнути, а спитати прямо.

– 23-тє серпня.

Білявка широко розкрила очі, попутно переводячи їх на Любу. Своїми полусканими губами, вона спочатку прошепотіла щось несуразне, стараючись дещо сказати, та голос кудись зник…

– Ти його бачила? – раптово спитала Евеліна.

– Кого? – здивовано підняла брови Люба.

– Убивцю…

– Не зовсім. – Люба відвела погляд, щоб не підтримувати плач білявки ще й своїми сльозами. – Він був грубо одягнутий в темний одяг, а на обличчі була маска. Я не знаю його зовнішності.

– Він прийшов за нами… Через те, що ми збили того хлопця і втекли. Я знала, що так буде…

– Виходить, ви були тоді усі? – Евеліна, ковтаючи, кивнула.

– Може я б не боялась, якби він убив тебе. – вона рішуче поглянула у здивовані очі Люби і більше погляду не відводила. – Якби він убив тебе, то я б знала, що то було просто убивство, типу як нещасний випадок, але ти жива… Він залишив тебе жити, бо ти не причетна до смерті того хлопця, а от я так і мене він ще знайде…

– Та що ти говориш? – Люба зірвалась з місця, не приймаючи здогадок дівчини. – Я тут ні до чого! З нами був ще один і вбивця убив його так само, хоч він зовсім не був причетний до смерті свого… Ну, тобто, він…

Люба раптом замовкла. Вона поглянула в очі Евеліни, згадуючи все, що бачила тієї ночі, а особливо у тому підвалі… Господарка квартири довгий час дивилась на обличчя її гості, що заклякло в одній не зрозумілій для неї гримасі і тільки карі очі бігали з одного кутка кухні в інший. Потім Евеліна встала зі свого стільця, підійшла до дівчини, підвела і посадила на свій стілець, а сама увімкнула чайник.

– Ти, мабуть, помітила, що в мене немає дзвінка. – почала білявка. – Це від страху… Я сама його виколупала викруткою, щоб ніхто не дзвонив, щоб не відчиняти дверей непроханим гостям. А батьки знають кодовий стукіт і по ньому я орієнтувалась… Тобі лише довірилась. Думала, щось важливе…

Та Люба її не слухала. Згадавши ту ніч, Романа і його питання про поїздки, про допомогу збитій людині, постійні дивні погляди вбік компанії, а особливо підвал і речі. Хоча… усі тіла були обернені обличчями до низу, а його навіть не було…

– Якби він не спитав мене тоді, то я…

– Що?

Евеліна перепитала ще раз, проте не отримала відповіді у свій адрес. Люба лише посміхнулась куточком губ, додавши ще якесь тихе, нерозбірливе речення, а потім встала з місця і попрямувала на вихід з кухні, проте перш ніж вийти зупинилась і поглянула на знайому.

– Не бійся. Можеш ходити на пари, тебе ніхто не вб’є. Можеш мені повірити.

– Звідки тобі знати? – здивовано спитала Евеліна, на що Люба лише повела плечами, промовивши:

– Просто знаю.

Дівчата попрощались і навіть обійнялись на останок, після чого Люба пішла сходами до виходу з будинку. На дворі її очікував приємний запах осені, радісний сміх дітей, котрі бігали на майданчику, граючись із місцевими безпритульними собаками, звуки проїжджаючих автівок та відчуття завершеності. Дівчина поглянула вгору й усміхнено помахала Евеліні, котра потроху переборюючи страх вийшла у під’їзд, щоб супроводити нову подругу поглядом. Після несміливого та не менш доброзичливого помаху руки білявки, Люба попрямувала вбік свого дому.

Більше вона не хотіла згадувати цей момент, проте… її все ще цікавило, що далі? Чи підозрюватимуть все таки Романа і чи зустріне вона ще раз його? Чи злиться вона на нього або ж розуміє? Зрештою, можливо колись, з віком вона зрозуміє це, а поки її основним завданням стане допомога цій загубленій у власних страхах дівчині, а далі – просто жити, щоб колись, можливо, врятувати іще когось.