Вона промокла до нитки, але продовжувала бігти...
Віра вже не знала, де знаходиться. Дівчина звертала в щоразу нові вулички...
Раптом вона зупинилася.
Віра розуміла , що не зможе завжди бігти, завжди уникати чогось. Вона нічого не могла зробити з тим, що сталося, але обіцяла собі бути сильною. Адже вона не здається без бою.
Тільки тепер Віра відчула, що вона тремтить від холоду. Усе її тіло, немовби пронизували тисячі маленьких голочок і боляче впиналися в шкіру. "Напевне, я довго бігла під тим дощем"- мовила
Віра й побачила неподалік від себе вивіску "Кав'ярня "Затишок"". Коли дівчина зайшла всередину, відвідувачі почали здивовано витріщатися на неї. Але зараз Віру це хвилювало менш за все. Вона побачила вільний столик в кутку біля вікна.
"А тут й справді затишно"- зауважила дівчина. Проходячи повз зеркало, вона мимохідь глянула у нього. Віра й справді мала жахливий вигляд. Мокре волосся прилипло до щік, а з шапки і плаща стікала вода. Дівчина вирішила хоч трохи привести себе до ладу.
"Добре, що я не надто фанатію від макіяжу"-Віра уявила своє обличчя , по якому розтікається туш впереміш із важкими краплями дощу... "Бррр, не найкраще з видовищ"- подумки вона намагалася хоч якось відволіктись від сумних думок.
Аж раптом дівчина відчула, що хтось уважно розглядає її. Вона озирнулася і побачила симпатичного молодого офіціанта.  Віра зашарілася і попрямувала до свого столика. Голова у неї йшла обертом від сумних думок.  Раптом задзвонив телефон. Дівчина швидко схопила його. Дзвонила Соня .
-Віро, де ти?- схвильовано запитала подруга.
- А це ти, - вона до останнього сподівалася, що телефонує мама- я й сама точно не знаю на котрій вулиці опинилася. У якійсь кав'ярні "Затишок"
- "Затишок"? Та там неподалік живе моя бабця, чекай мене,  скоро буду.
За декілька хвилин до Віри підійшов той самий офіціант.
- Чого бажаєте?- привітно промовив він- Мене Олег, до речі, звати.
- Віра- швидко відповіла дівчина і неуважно тицьнула пальцем в меню.
Олег трохи здивовано поглянув на неї.
- Ваше замовлення незабаром буде готове.
Через п'ятнадцять хвилин до кав'ярні забігла Соня. Побачивши Віру, швидко попрямувала до неї.
- Ого, а як ти дісталася сюди вся суха? Надворі ж лиє, як з відра.- здивувалася дівчина.
- Таксі творить дива- життєрадісно , як завжди, відповіла Соня. - Ти як?
- Нормально. Чекаю на мамин дзвінок.
- Я впевнена, що все буде добре. Впевнена на всі сто,- посміхнувшись, подруга обійняла Віру.- Ти ж у нас боєць. Без бою здаватись не можна, хіба не ти мені це весь час повторюєш?
Раптом, вона писнула і сказала:
- А ти сподобалася тому красунчику офіціанту. Він уже декілька хвилин дивиться на тебе, намагається привернути увагу, а поводишся так, наче нічого перед собою не помічаєш.
- Ти ж знаєш, що мені зараз не до красенів- офіціантів.- з ноткою обурення у голосі зауважила Віра.
В цей момент до їхнього столу підійшов Олег і приніс чашку кави.
- Смачного - промовив він і усміхнувся.
Не встиг хлопець відійти, як Соня уже невдоволено бурчала:
- Чому ти не усміхнулася йому у відповідь?Ну чомууу?
Віра промовчала. Вона знала: якщо зараз щось відповість, то Соня задасть їй ще сто таких питань.
І знову з телефону залунала пісня Океану Ельзи " Я не здамся без бою".
Віра була великою фанаткою ОЕ.
А саме цю пісню любила особливо.
Дзвонила мама. Віра тремтячими руками підняла слухавку. Вона хотіла, дізнатися усе якнайшвидше, але водночас боялася, що...
- Віруню, агов, Віруню, ти мене чуєш? СлаваБогу, що усе добре. Лікарі запевняють, що загрози для життя бабусі вже немає.  Та й їй самій уже трішки краще. Добре, донечко, я не можу більше розмовляти, йду до бабці. Ти там не хвилюйся. Люблю тебе.
Дівчина ледве  поклала телефон на стіл.
- Що таке? Віро, не лякай мене.
- Бабці краще, і лікарі ..., лікарі запевняють, що загрози для життя немає.

-Ну бачиш, я ж казала. Якщо хочеш, можемо завтра відвідати твою бабцю. Зробимо їй такий сюрприз невеликий. Що скажеш? - і  Соня
накинулася на подругу з міцними обіймами.
- Я тільки за- досі тремтячим від хвилювання, але тепер радше від радісного, промовила Віра.
Вона вирішила

• спробувати каву,  але ковтнувши трішки,одразу відчула себе вогнедихаючим драконом. Усе

всередині пекло. Тільки тепер вона зрозуміла, чому Олег тоді поглянув на неї дивно. Вона ж замовила каву з ПЕРЦЕМ!. Але несподівано смак почав змінюватися і тепер усе тіло поглинула дивна хвиля насолоди.

І тут Віра зрозуміла, що наше життя нагадує також нагадує каву з перцем. Так, саме її.  Адже, щоб відчути себе справді щасливим, потрібно пройти не одне випробування . І завжди! Завжди! Після чорної смуги наступає біла! Просто треба в це щиро вірити!.

- А тепер тобі до того? - з іронією сказала Соня, показуючи очима на красеня-офіціанта
Віра озирнулася і знову зловила погляд Олега. Він усміхнувся.
Й вона теж.