Далеко не вперше я так пізно повертався додому.

Тупикова вулиця, яка веде в нікуди і продовгувата дорога, яка протягується вздовж неї – обожнюю це місце. Обабіч дороги – будинки, а мій знаходиться в самому кінці. Вже давно було темно, і в цьому було своя магія. Як і щовечора, я повертався додому, слухав музику в навушниках, ні про що не думаючи. Завернув на свою вулицю і побачив її. Дівчина, вище середнього зросту, з довгим темним волоссям, закутана в, начебто, бежеве пальто, оперезане поясом. Жовті ліхтарі освітлюють вулицю, спотворюючи кольори і форми навколо, кидають химерні тіні. Ми йдемо по тій самій продовгуватій дорозі, вона – метрів на п’ятдесят попереду від мене. Навколо – тиша, тільки чути гавкіт собак десь в далині та шелест вітру, який ковзає поміж голих гілок. Пізня година, холодно. Листопад. Ми йдемо лише вдвох, навколо ні душі, надто пізно вже. Цікаво, звідки це вона мчить о такій годині? Це ж небезпечно, невже вона не знає про це? В голові виринає отруйна думка, на губах з’являється ледь помітна посмішка. І дівчина ніби чує, що робиться в моїй голові, – реагує, пришвидшує кроки. Я безшумно витягую один навушник з вуха, посміхаюсь сам собі трохи сильніше і теж прискорююсь. Гра починається. Вже зрозуміло: їй страшно. І мене це шалено веселить.

Нічого нового для мене в цьому немає. Трішки розваг у п’ятницю ввечері після важкого робочого тижня. Треба якось розслабитися. Та й нічого такого тут нема, я ж їх не чіпаю. Але відчувати цей страх, яким вони практично дихають, спостерігати за реакцією і розуміти, що все це через тебе – ох, це солодше за найсмачніший у світі мед. Бо вже так пізно, нікого немає навколо, зовсім пусто на вулиці, і нема кому допомогти. Хіба почне кричати. Але ніхто не почне. Я нікого не торкаюсь, навіть не говорю до них, про що їм кричати? Хіба продемонструвати себе останньою переляканою ідіоткою. Мало хто на таке погодиться. Та й мене це не особливо хвилює – я просто йшов позаду, абсолютно так само додому, які претензії?

На нашій вулиці багато студентів – студенток – знімають квартири – і звідти й мій улов. З сумлінням домовлятися не доводиться. Я нікого не наздоганяю, це для них так, зайва доза адреналіну. І нагадування про те, що не варто самій ходити по вулиці так пізно. А для мене… Наповнення. Їхній страх живить мене. Заряджає енергією. Збуджує.

Вони по-різному поводяться, і за цим надзвичайно цікаво спостерігати: одні заглядають через плече, намагаючись визначити, наближаюсь я чи ні, становлю реальну загрозу чи просто так фантазує її мозок у спотвореному тьмяно-жовтому світлі вуличних ліхтарів. Інші, навпаки, не повертаються, явно стараються не привертати зайвої уваги. Ще одні починають комусь дзвонити… Або роблять вигляд, що дзвонять. А мене майже точно не впізнають – чорна куртка, джинси, чорні чоботи, капюшон на голові. І жодної деталі, яка кидається в очі. А на що скаржитися, я перепрошую? Я просто йшов позаду. Так, вона це сама собі придумала. Ні, я її не знаю.

Ми обоє рухаємось все швидше, тепер вже майже як при спортивній ходьбі. Дистанція помалу скорочується. Просто шкірою чую її страх, переляк. В цей момент вона відчуває небезпеку, а я відчуваю її. Практично вдихаю це, насичуюсь, як солодким наркотичним димом, хочу вдихати глибше, ще і ще. Це щоразу настільки захопливо, що в мене починають тремтіти руки.

Раптом вона зупиняється. Різко так, хоча щойно майже бігла, швидко-швидко стукаючи невисокими каблучками по асфальту. Я сповільнююсь, але продовжую помалу рухатись; мені цікаво, що буде далі.

Здається, вона повертається до мене. І робить це так повільно, що я спершу й не розумію. Мій захват від пригоди помалу випаровується, бо відбувається щось нестандартне. Але цікавість все ще хлюпає у венах.

Дівчина розвертається всім тілом на сто вісімдесят градусів, шаркаючи чобітками по дорозі, поки не стоїть обличчям прямо навпроти мене. Мовчить і не рухається, в цей момент зупиняюсь і я.

У світлі ліхтарів молодицю можна роздивитися: тонкий ніс, гострі вилиці, невеличкі, але пухкі губи – вона приваблива. І листопадовий вітер колихає її довге темне волосся. Я не розумію, що робити, такого ще не було, а вона тим часом починає посміхатися. Повільно так розтягує губи, припіднімає їхні кутики, не оголюючи зубів. В мене мимоволі хмуряться брови, я не розумію, що відбувається. Її обличчя трошки нахилене донизу, погляд впивається в мої очі, а губи продовжують розтягуватися в посмішці. Тепер це виглядає вже абсолютно неприродно, її лице – наче шарж, викривлена маска, пародія. Навколо тихо, зовсім тихо, навіть собаки перестали гавкати, не чути вітру, не чути чиїхось голосних розмов, які б доносилися з відкритих кватирок… Не чути нічого.

Я починаю дихати глибше, серце з кожною хвилиною колотиться сильніше, мені здається, що треба бігти, бігти негайно, втікати звідси куди завгодно, але не вдається навіть поворухнутися. Тіло ніби скувало ланцюгами, в горлі застиг жах, я не можу навіть крикнути. На тій самій вулиці, на моїй вулиці, де я не раз переслідував молодих переляканих дівчат, я почувався в небезпеці. Вперше. І навіть сам не до кінця розумів, чому.

А вона просто стоїть і дивиться на мене. Теж не рухається, втупилася поглядом з застиглою гіпертрофованою диявольською усмішкою… Як намальована, несправжня. З воску зліплена.

Ми стояли так зо хвилину, мені ж здавалось, що минула вічність. Поки вона не відкрила рота. Різко, неочікувано, широко, як в Лускунчика. Ніби в неї відламалася нижня щелепа і тримається тепер тільки завдяки шкірі.

І паралельно з цим жестом, вона видала такий вереск, крик, не знаю, щось, схоже на сирену, сигналізацію. Як ультразвук, гучний нереально просто. Від цього я рефлекторно затиснув руками вуха і присів, зажмурившись від болю. Здавалося, от-от і барабанні перетинки не витримають.

В ліхтарях потріскало скло.

За кілька секунд вона замовкла, а я, усвідомивши, що заціпеніння зійшло, підскочив і чимдуж побіг звідти, навіть не озираючись, несеться вона за мною в темряві чи ні.

В ту ніч я переночував у друга, а потім робив все, аби встигнути додому до того, як настане ніч і людей на вулицях зовсім не буде. Але…

Але вона ввижається мені. В натовпах, в метро, іноді сниться. Можливо, я сходжу з розуму. Я зрозумів свої помилки, зрозумів сповна, що ж тоді їй від мене ще треба?

Зараз друга ночі. Я прокинувся десь хвилин десять назад від кошмару. Вона сидить на протилежному кінці мого ліжка, все в тому ж пальті, все в тих же чобітках. Посміхається зовсім трішечки, достатньо мило, але я прекрасно знаю, як виглядатиме її усмішка зовсім скоро.

Я закриваю очі. Чую, як нічну тишу розриває її вереск. Голова тріщить, але сирена з кожною секундою стає тихішою, відходить на задній план. Мене поглинає густа цупка темрява, здається, що я кудись падаю, занурююсь. Туди, звідки назад вже немає дороги...