Це був дощовий листопад. Дощовий та дуже нудний. Всі дні учнів зводилися лише до уроків і посиденьок у своїх кімнатах, які зрідка розбавлялися різними гуртками та додатковими заняттями.

Але Іві не сумувала. Вона прочитала той список справ, які їй порадила мадам Фрей і повністю заглибилася в нього, зосереджуючись лише на собі. Вечорами вона зідзвонювалася з нею, щоб обговорити те, як проходить її день і те, як вона почувалася. Їй ставало краще, насправді. Голова була забита різними думками, у яких Ітану практично не вистачало місця.

Вона шукала себе, створювала заново, наче картину, прописуючи кожен момент, акуратно і не поспішаючи, щоб не розмазати фарби і не створити бруду. Тепер вона мала набагато більше інтересів, ніж раніше. Вона відчувала себе вільніше, ніби з кожним днем ​​дихати ставало легше.

Одного з таких спокійних та похмурих вечорів – у кімнату забігла Адріана, плюхаючись на своє ліжко. Її очі блищали від захоплення та очікування. Вона розгорнулася до дівчат, яскраво посміхаючись.

– Що трапилося? – насторожено запитала Христина, виходячи з ванної. На її голові був замотаний рушник, який відразу впав, коли вона нахилилася, щоб підняти одяг, що лежить, чомусь, на підлозі.

– Ми тут таке вигадали з моїм хлопцем, – інтригуюче сказала дівчина. Вона підвелася з ліжка, легко пританцьовуючи. Її кучері підстрибували в такт її рухам.

Іві підняла на неї свій погляд, відриваючись від книги, і вичікувально подивилася. Христина повторила за нею, сідаючи на свою постіль. І тільки коли Адріана вдосталь насолодилася їхнім очікуванням, вона заспокоїлася, перевівши своє дихання.

– Ми хочемо влаштувати таємний вечір гри в мафію, – радісно заговорила вона.

– Таємний? – перепитала Іві, остаточно відкладаючи книгу на тумбочку. Ідея їй уже видалася цікавою.

– Так, – вона кивнула. – Задум такий: всі приходять на гру в масках, ніхто нікого не знає, щоб було цікавіше. Потім, коли починається гра, кожен видається своїм вигаданим ім'ям і розповідає історію про те, ким він є у цьому місті. Суть полягає не в тому, хто виграє: мафія чи мирні, а в тому, хто випаде з гри.

– Не зовсім тебе зрозуміла, – зізналася Христина, спантеличено дивлячись на подругу.

– Ну, кого вбили, той просто йде з гри, розкриваючи свою особистість, але той, кого вигнали шляхом голосування, не просто показує хто він, а ще й отримує за це покарання, яке має виконати протягом трьох днів.

– Так, а в чому сенс тоді? – незрозуміло запитала Іві. Її брови були похмурі й зведені до носа, а куточки губ, наче в невдоволенні, поповзи вниз.

– Сенс у тому, щоб якомога довше залишитися у грі.

– То тебе ж можуть просто злити і ти ще повинен виконувати покарання? Якось несправедливо, – зауважила Христина.

– У тому й суть, – наполягала Адріана, не здаючись і доводячи свою думку. – Зробити так, щоб тебе не злили, або хоча б отримати рівні бали з людиною, щоб у результаті все вирішила удача.

Христина разом з Іві здивовано на неї дивилися, переглядаюючись між собою.

– Та годі вам! – обурилася дівчина, схрещуючи руки на грудях. – Буде весело. Розважимося хоч якось. Та й наступні три дні теж, до речі, – вона задумливо посміхнулася, вже уявляючи у себе в голові, як усе це буде.

– Це ти нас так запрошуєш на цю гру? – запитала Іві, засміявшись. Подруга радісно кивнула.

– А чому ні? Зайнятися все одно нема чим. Давайте!

– А що, крім нас, людей зовсім немає? – сміючись запитала Христина, за що отримала легкий удар в бік від Адріани.

– Є звичайно! Просто чим більше, тим краще.

Іві задумливо підняла очі в стелю, намагаючись придумати хоч якусь відмазку. Але в голову, на жаль, нічого путнього не спадало, тому вона просто кивнула головою, подивившись на Христину:

– Гаразд, – здалися вони одночасно, чим ще більше ощасливили Адріану.

– А коли це буде? – уточнила Іві, кидаючи навіщось погляд на годинник, немов гра почнеться через 5 хвилин, а тій потрібен ще час, щоб зібратися.

– Ми хотіли б провести її завтра ввечері, але це тільки в тому випадку, якщо наберемо достатньо людей, – легко відповіла вона, знизуючи плечима.

– А скільки вам потрібно?

– Думаю, що приблизно 15-20 людей. З вами виходить уже десятеро. Тож, якщо завтра до обіду наберемо ще стільки ж, то все буде.

– Добре, – погодилася Іві. – Тоді й скажеш, а зараз дайте мені спокійно почитати книгу, – вона мило посміхнулася, забираючи ту з тумбочки.

– Ой, і коли ти тільки такою стала такою зубрилою? – задала Адріана риторичне питання, відразу хапаючи навушники, встромляючи їх у вуха, відсторонюючись від реального світу.

– Вона художня! – обурилася Іві у порожнечу, бо дівчина її вже не чула.

*****

І знову йшов дощ. Іві важко зітхнула, відкриваючи свою парасольку, виходячи на широку стежку, викладену світлим коричневим каменем. Христина йшла поруч із нею, часом перестрибуючи через нові калюжі, які затоплювали доріжку. Вона постійно щось бубоніла собі під ніс, лаючись на погоду усілякими словами. Тому дорога з будиночка в якесь інше місце завжди перетворювалася на справжнісінький квест.

Добре, що йти їм довго не довелося і вже за кілька хвилин вони стояли перед дверима найостаннішого житлового будинку кампусу старшої школи. Іві м'яко постукалау двері, трохи переживаючи, через що не могла встояти на місці, легенько підстрибуючи від очікування. Двері прочинилися ледве чутним скрипом, який потонув у шумі дощу.

– Спочатку надягніть маски, – сказав чийсь голос, що доходив до вух дівчат через маленький отвір у двері. – Тільки після цього я зможу пропустити вас.

Іві знову важко зітхнула, попросивши Христину потримати її парасольку і начепила на себе звичайну карнавальну маску чорного кольору, яку їй позичила сама Адріана. Після цього, ту ж дію зробила і її подруга. Через якийсь час, коли маски вже були надіті, голос відчинив двері ширше, впускаючи їх усередину.

Очевидно, Адріана з Віктором дуже серйозно поставилися до цієї гри, бо на студенті був чорний костюм та жахлива клоунська маска, від якої мурашки бігли по шкірі.

– Перед тим, як зайти в одну з кімнат, ви повинні надіти на себе ось ці накидки, щоб ніхто не впізнав вас по одягу, – голосно промовив він, але все одно звучав дуже глухо.

Дівчата лише кивнули, знімаючи свої куртки, передаючи йому. Вони швидко накинули на себе чорну тканину, взяту, очевидно, з підсобки в актовому залі. Аж надто сильно вона була схожа на костюми для якоїсь вистави.

– Прошу йти за мною, – скомандував він, проводжаючи їх на другий поверх у чоловіче крило. Вони швидко пройшли довгим коридором до останніх дверей. Хлопець відкрив їх, дозволяючи дівчатам зайти в кімнату.

Перше, що кинулося Іві у вічі – відсутність будь-яких меблів, крім п'ятнадцяти стільців, що стоять півколом. Освітлення було тьмяним, кімната була занурена в напівтемряву, створюючи ще більший антураж для цієї гри. Але, як не дивно, цього вистачало, щоб розгледіти людей, які були тут.

Їх було не більше восьми, а це означає, що доведеться ще почекати якийсь час, поки гра не почнеться. Всі сиділи дуже тихо, наче якісь привиди, не рухаючись і поглядаючи в одну точку. Від цього стало зовсім не по собі і Іві зіщулилася, наче холодок пробіг по її спині.

– Сідайте, – скомандував тихий жіночий голос. Дівчина стояла спиною до них, але обличчям до вікна, дивлячись на поривчастий вітер, що гне гілки дерев, і вслухаючись у дощ, що барабанить цими самими вікнами.

Христина та Іві зустрілися очима, а потім, не втрачаючи ні секунди свого часу, плюхнулися на перші стільці, що трапилися їм. Дивно було те, що люди прибували не по одному, а одразу ж зі своїми друзями. Це вже говорило про те, що вони точно знали тих, хто є у грі. Але було смішно спостерігати за тим, як вони входять до кімнати, абсолютно не уявляючи того, хто ж зараз сидить перед ними.

Коли остання людина зайняла своє місце – світло різко вимкнулося, через що парочка студентів закричали від несподіванки. Але потім воно знову увімкнулося на стало таким де яскравим, яким і було на самому початку.

– Вітаю вас на нашому таємному вечорі гри в мафію, – сказала дівчина, нарешті відійшовши від вікна, повернувшись до них. На її обличчі була маска тіні. Так Іві прозвала її про себе, тому що вона була повністю чорною та дуже щільною, зробленою з якогось пластику, де були невеликі прорізи для очей, рота та носа, щоб було чим дихати.

– Зараз ви витягнете по одній карті для того, щоб дізнатися свою роль у цій грі. Карту варто витягувати акуратно, сорочкою донизу, так, щоб ніхто не побачив. Після чого її краще сховати до кінця гри, поки вас не викриють.

Вона дістала колоду з кишені, швидко перетасувавши її, після чого розпушила віялом, підходячи до кожного учасника. Учні один за одним витягували карту, швидко кидали на неї погляд і ховали під одежу. Коли черга дійшла до Іві, то дівчина розпереживалася, через що її долоні трохи спітніли, але вона швидко витерла їх у свої джинси. Іві потяглася за картою, відразу ж піднісши її до свого обличчя.

Мафія. Вона була мафією. Від передчуття гри та радості, що вона не просто мирний житель, настрій підскочив угору і дівчина мало не посміхнулася у всі зуби від захоплення, але вчасно згадала, що ні в якому разі не можна подавати виду і хоч якось реагувати на те, яка карта тобі дісталася.

Коли вже всі ролі було позначено – ведуча заговорила знову, починаючи пояснювати правила:

– Як ви могли помітити, карти у нас не прості, – сказала вона, ходячи з боку в бік, наче наглядач. – На них одразу є напис, який вказує на вашу роль у грі. Вас 15 чоловік, а це означає, що мирних жителів всього 7. Інші це: дві Мафії та Дон. Він найголовніший серед них. Мафія спільно домовляється про те, кого вона може вбити вночі, але тільки Дон ухвалює остаточне рішення. Лікар – це той персонаж, який може врятувати гравця, якщо його вбили вночі. Себе він також може «вилікувати», але лише один раз за всю гру. Потім йде Шериф або Комісар. Цей персонаж вказує на передбачувану Мафію і я, як ведуча гри, можу сказати правий він чи ні. Також у грі є така роль, як Леді. Ще її називають Лолою. Вона може вибрати одного гравця та заморозити його на якийсь час. Це означає, що вибути з гри, обговорювати події, висловлюватися, голосувати він не може, але до того моменту, поки знову не настане ніч. І останнє, але не мало важливе – це ролі Маньяка та Ангела Смерті. Маніяк грає на боці мирних жителів і вночі має право на один постріл і, якщо йому пощастить, він може вбити мафію. У той час, як Ангел Смерті активізується лише у момент свого вибуття. Тобто, залишаючи гру, він може забрати із собою того гравця, якого вважає Мафією. У кишенях своїх плащів ви можете знайти маленькі лазери, за допомогою яких гратимете, позначаючи свої ролі, а також вказуючи на ролі інших персонажів, або вчиняючи вбивство. Якщо всі зрозуміли правила, можете кивнути.

Почекавши кілька секунд, очевидно аналізуючи тільки почуту інформацію, всі студенти кивнули, даючи зрозуміти, що правила гри їм зрозумілі.

– І ще одне нововведення, вигадане особисто нами, – доповнила дівчина, тримаючи руку на вимикачі. – Ті, хто вибуває з гри шляхом голосування чи удачі – повинні витягнути покарання та виконати його протягом трьох днів. А тепер, поки ви не спалили свої ролі, почнемо гру. Місто засинає, – на останніх словах вона різко вимкнула світло, занурюючи кімнату в темряву. І тільки один нещасний ліхтарик, що горів у них над головами, немов вони перебували на якомусь допиті, давав змогу розглянути гравців, але не навколишнє оточення. – Прокидається Дон та його Мафія.

Іві розплющила очі, озираючись на всі боки. Вона міцно стиснула в руці лазер невеликого розміру, напружуючи зір, щоб оглянути всіх учасників.

– Спочатку позначається Дон, – звучить голос ведучої. – Для цього потрібно посвітити лазером на себе.

Іві бачить навпроти людину, яка незручно навела лазер прямо в центр грудей, де знаходиться сонячне сплетіння. На ньому була дивна золота маска, яку дівчина вже здається десь бачила.

– Добре, – ведуча, здається, кивнула. – Прошу Мафію зробити те саме.

Іві обережно підвела руку, вказуючи на себе. Червона точка світила їй прямо в очі, через що вона різко заплющила їх і тут же вимкнула лазер, прибираючи палець від кнопки.

– Дон та Мафія засинають. Прокидається Шериф.

Іві швидко опустила руку вниз, «засинаючи». Шериф посвітив на себе лазером і теж заснув. Після чого свої ролі позначили Лікар, Леді та Маніяк. Ангел Смерті до кінця гри буде невідомий.

– Отже, місто прокидається, – голосно сказала ведуча, повністю вмикаючи світло. – Тепер, коли ми з'ясували, хто є хто, настав час розповісти про себе.

Вона вказала рукою на лівий край півкола, де, мабуть, сиділа дівчина. Її обличчя покривала блискуча червона маска, посипана нескінченною кількістю блискіток. Вона закинула ногу на ногу, спершись однією рукою на стілець, щоб надати собі впевненості.

– Мене звуть Кендалл Дженнер, – вдаваним і злегка писклявим голоском заговорила вона. – І я модель. У це місто я приїхала по роботі, щоб створювати красу, – вона змахнула своїм волоссям, дістаючи його з-під накидки та перекидаючи за спину. Іві мало не покотилася зі сміху, намагаючись стримати себе, щоб не засміятися вголос.

Ведуча кивнула і вказала рукою на наступного гравця, натякаючи, щоб вони продовжували.

– Привіт усім, – весело сказав він. Іві здалося, що хлопець дуже хитро посміхається. На ньому була матова темно-синя маска з великою кількістю пір'я на верхівці. – Мене звуть Ітан Фейн, – на цей момент не тільки Іві не змогла стримати свій сміх, а й увесь натовп. Гравці схвально загули, ледь заспокоївшись. – Мені 17. Я з такої сім'ї, як всі інші, я з дуже багатої сім'ї. Живу в цьому місті з народження і просто кайфую, чого і вам бажаю, дякую.

– І тобі спасибі, Ітане, – зі смішком відповіла ведуча, одразу ж переключаючи свою увагу на наступних учасників. Саме на цьому моменті Іві зависла, прослуховуючи трьох гравців та спостерігаючи за людиною у золотій масці. Вона не могла зрозуміти, звідки та їй була знайома? Мозок постійно прокручував у голові спогади, намагаючись знайти те саме. Але воно, наче вислизало від неї, ховаючись десь у глибинах свідомості.

І ось, через якийсь час, черга таки дійшла до нього і учень заговорив:

– Мене звуть Едвард Каллен і я ідеальний, – з усмішкою сказав він, посміхаючись куточком губ. Ця усмішка нагадувала Іві про одну людину, яку вона, хоч і могла чекати, що побачить тут, але дуже не хотіла б цього. – Живу в цьому місті вже дуже давно, – промовив він, наголошуючи на передостанньому слові. – Гуляю ночами і шукаю мафію.

Натовп йому радісно поплескав і десь навіть посміявся, а деякі дівчата чомусь запищали від захоплення. Ведуча теж не залишилася осторонь, заливаючись від сміху і кивнула головою, заспокоївшись і перевівши свій погляд далі по колу, дивлячись на наступного гравця. Це була дівчина в молочній масці, усипаній ніжно-рожевим глітером.

– Здрастуйте Здрастуйте. Я Емілі. Приїхала із Парижа. Працюю журналісткою, тому ділитимуся з вами новинами, – вона вдавано вклонилася, злегка опускаючи голову вниз, змахуючи рукою. Через це нижній край її чорної накидки відкрився, демонструючи всім учасникам шматок звичайної джинсової тканини на колінах.

Поруч із «Емілі» сидів хтось у звичайній білій масці з вухами, яка була виконана у формі кота і покривала лише половину його обличчя. Хлопець яскраво посміхнувся, киваючи головою у бік ведучої, яка рукою вказала на нього, надаючи можливість привітати всіх.

– Весело тут у вас, – задоволеним тоном промовив він. – А мене звати Джейкоб і ти, – він показав на хлопця в золотій масці, який представився Едвардом, – мені вже не подобаєшся.

Іві так голосно верескнула від захоплення, що не могла втихомирити своє дихання. Не сказати, що вона була прямо фанатом Сутінків, але те, як усі ці люди змушували її сміятися... Вона жодного разу не пошкодувала, що прийшла сюди сьогодні, відчуваючи, що цей вечір надовго залишиться в її пам'яті.

Всі інші теж не сиділи просто так, підхоплюючи захоплення Іві, починаючи пищати від радості та комічності ситуації. Далі черга перейшла до дівчини, чию маску було виконано у двох кольорах: один блакитний, а інший ніжно-фіолетовий. По всій її поверхні розходилися хитромудрі чорно-білі візерунки.

– Усім добрий вечір, – вона акуратно помахала рукою, наче англійська королева. – Мене звуть Шанель Оберлін і я президент сестринства в місцевому університеті.

Ведуча подякувала їй за розповідь і перевела погляд на інших гравців, поки Іві в паніці нишпорилася у своїй голові, намагаючись придумати хоч щось у половину таке ж прикольне та цікаве. Але, на жаль, на думку нічого такого не йшло, тому вона видихнула, пізно розуміючи, що треба було продумати цей момент заздалегідь.

Коли вже черга дійшла до неї, то вона просто сказала перше, що прийшло в її голову:

– Мене звуть Клері Фейрчайлд, – швидко пробелькотіла Іві, пригадуючи свою улюблену книгу, яку читала ще у віці дванадцяти років. – І я очищаю це місто від нечисті.

– Боже збав! – вигукнув Едвард, прикладаючи руку до того місця, де має бути серце. – Чи від мене?

– І від мене виходить? – підтримав його Джейкоб і весь натовп знову вибухнув сміхом. Іві тільки кивнула, непомітно піднімаючи маску і витираючи сльози, що підступили від сміху.

Поруч із нею сиділа Христина. Вона швидко представилася Ізабелою, дівчиною, яка стежила за ландшафтом цього міста. Після чого черга досягла останнього учасника, що сидів на правому краю півкола.

– Мене звуть Дін Вінчестер і я дуже люблю їсти, особливо пироги. Поки мій брат відсутній, я працюю в команді разом з Клері, – він підняв руку, помахавши Іві, на що Едвард і Джейкоб тільки сильніше обурилися.

– Та що це таке?! – вигукнув один із них, а якщо точніше, то хлопець у масці у формі кота. – Сьогодні просто не наш день. Хоч ти мені й не подобаєшся, – він звернувся до Едварда, – але схоже, що нам доведеться триматися разом.

Хлопець у золотій масці просто кивнув, посміхаючись одним куточком губ.

– Отже, коли вже всі представилися, дякую вам за це, – сказала ведуча, посміхаючись (це було чути з її голосу). – Ми маємо вбити одного гравця, тому у вас є п'ять хвилин на обговорення, після чого відбудеться голосування. Можна одразу говорити хто кому не подобається. Час пішов.

– Мені не подобається Едвард, – випалив Джейкоб, вказуючи на нього рукою.

– Та ну себто? – обурився він. – Ми ж збиралися триматися разом.

Іві мало не покотилася зі сміху. До кінця гри ця парочка точно її доведе до серцевого нападу.

– Підтримую Джейкоба, – сказав Дін, киваючи в знак своїх слів. – Зіллємо цього вампірюгу в першому ж колі.

– Що скажеш на це, Едвард? – сміючись запитала ведуча.

– Голосую проти Джейкоба. Мені противники не потрібні у цій грі.

– Підтримую! – знову вигукнув Дін, на що Іві істерично відреагувала, задихаючись від нового нападу сміху.

– То ти ж був проти Едварда, – промовила Емілі, випадково зачепивши згаданого гравця рукою. Іві уважно спостерігала за ними, прикидаючи в голові, хто б це міг бути.

– Все правильно, – с задоволенням озвався Дін. – Я ж винищую нечисть. Мені все одно хто з них піде.

– Зрадник! – вигукнув Джейкоб, підскакуючи на своєму стільці.

– Я голосую за Шанель, – сказала Кендал. Її губи зігнулися в отруйній усмішці.

– За що? – обурилася та.

– Індустрія моди нещадна, – тільки й сказала вона, бовтаючи своєю ногою туди-сюди.

У всьому цьому балагані в Іві починала паморочитися в голові, хоча смішно було до колік у животі, але все ж таки голосування ніхто не скасовував.

– Досить! – голосно осадила їх ведуча. – Хто кому віддає свій голос? – рішуче спитала вона.

– Шанель, Едвард, Джейкоб, Емілі, Кендалл, Джейкоб, – зазвучали голоси учасників, розносячись невеликою луною по кімнаті.

– Отже, у нас Шанель – 3 голоси, Едвард – 4, Емілі і Кендал – 1 і Джейкоб – 6, – оголосила результати ведуча, піднімаючи з підлоги невелику прозору вазу, яку вони незрозуміло де відшукали, наповнену різними кольоровими папірцями. – Ну що ж, Джейкоб, тебе злили.

– Це не чесно! – розсердився він, але потім з легкою усмішкою додав: – ні тут не вийшло, ні з Беллою не вигоріло і все через тебе! – зло сказав він, звертаючись до Едварда, який посміхався на всі зуби. Хлопець підвівся зі свого місця, виходячи в центр, щоб витягти собі покарання.

Він засунув руку у вазу, перемішавши всі папірці, ніби цукор у чаї, а потім дістав одну яскраво-малинового кольору, розгортаючи її і читаючи завдання:

– Проходити весь шкільний день у дівчачій уніформі, – похмуро сказав він, на що вся компанія тільки-но сильніше зашуміла. – Ну й добре, – відмахнувся хлопець. – Нічого такого у цьому немає.

– Білизна теж вважається, – підказала йому ведуча, від чого куточки губ Джейкоба відразу поповзли вниз. – Ну, і хто ж ти в нас, щоб ми точно знали? Знімай маску.

– Знімай! Знімай! Знімай! – закричав натовп студентів. На що Джейкоб лише важко зітхнув, розв'язуючи спочатку накидку, а потім і стягуючи з обличчя маску, являючи світові своє обличчя.

– О, Норман. Так і знав, що це ти, – радісно промовив хлопець, який спочатку представився Ітаном.

– Повторюся, що покарання слід виконати протягом 3-х днів, – повторила ведуча для тих, хто, можливо, забув про це або навіть не знав. – І ти був...?

– Мирним жителем, – відповів Норман, діставаючи з кишені карту і показуючи її всім.

– Твої останні слова перед тим, як покинути кімнату.

– Едвард точно Мафія, я вам говорю. Мені інтуїція підказує, – він кілька разів кивнув головою, щоб переконати решту учасників.

– Дякую, Норман, – повільно промовила ведуча, розтягуючи слова і обережно підштовхуючи його рукою до дверей. – А тепер скажемо всі разом: пішов геть! Три, чотири.

– Пішов геть! – загув увесь натовп, роблячи по два гучні удари руками і ногами, виправджуючи гравця, що вибув, за поріг.

А тим часом гра продовжувалася.