Гамір. Ніч. Галявина. Люди із села посеред лісу. Серед скам’янілих від холоду дерев юрмляться їхні постаті в натягнутих по самі вуха каптурах (якісь із вовни, якісь - із вовчого хутра). У натовпі панують жах та цікавість: хтось перешіптується, хоть голосно скиглить, декілька людей обабіч про щось сперечаються, поглядають на палаючу під місяцем плямку світла. На плямці - сліди. Витоптуються неприродньо рівним кільцем, а те, що їх лишає, невидиме. Лише жалісно порикує час від часу. Посередині кола незграбною купкою лежить щось велике й видовжене. Ті люди, що наважилися підступити ближче, помічають то край білої вовняної кофтинки, то пістряві шкарпетки, а ще далі - бліда подерта долонька під темним, заплетеним у кіски волоссям. Гарна долонька.

- Та заберіть її звідти! - кричить хтось у лісі, гріючи долоні біля чужих смолоскипів. - Ну ж бо, покличте когось! Воно не піде від неї так просто!

Декілька парубків, хто сміливіший, хрупнули підошвами на край застиглої від жаху галявини. Виставили наперед саморобні списики, в‘їлися поглядом у коло… Наступний крок ніхто з них не зробив.

- То правда це? - сором’язливо спитав свого сусіда парубок. - Вона тепер у ньому живе? У цьому…

- Не те, щоб живе… Ніхто з них більш не живий. Та проте воно бачить і розуміє. Воно безпечне… Якщо дитини не чіпати.

У затінках лісових сосен прохрупала пара старих чобіт - прийшов батько-лісничий. Його м‘які, зморшкуваті повіки ледве можна було побачити з-під темного, як у доньки, волосся. Під цими повіками - горе та спокій.

Люди розступилися спочатку перед кінчиком та древком блискучої сокири, а потім і перед батьком.

- Співчуваю, - сказав хтось, але так тихо, що старий його, мабуть, і не почув. Минув останні дерева, став на край їхньої тіні.

- Ведмедю, - звернувся до нього на прізвисько, загороджуючи тулубом галявину, парубок, - ми намагалися! Воно не пускає взагалі нікого, лише тебе кличе…

Лісничий на прізвисько Ведмідь його не дослухав, легенько відсторонив парубка убік та ступив ближче до кола. До звіра, йому видимого.

Маленький бурий ведмедик радісно підбіг до старого. Його темні кігтисті лапи нарешті залишили коло: ведмедик хотів додому.

- Мені шкода, доню, - промовив Ведмідь чи то до тіла, чи до ведмедика, а потім, підперши коліньми сокиру, підхопив тварину обома руками та поніс кудись у темні хащі.

Небо починало сіріти, натовп потроху мовчки розійшовся. Лише декілька залишилися пильнувати, щоб лісникову доньку не вкрали зголоднілі тварини. А десь у місті прокинувся я.

Я не думаю, коли йду вночі до школи. Мої черевики розуміють, куди треба йти й наскільки швидко. Місто велике, проте наодинці ходити безпечно. У нас гарне місто: багато дерев, околиці, вкриті горами та луками. Я дивлюся на дерева, поки мої ноги несуть мене поряд із другом, а думки мої десь у горах. Ми звикли до цього: я звик, мій друг, мої черевики. Іноді друг каже щось до мене чи легенько повертає мене в потрібному напрямку, якщо попереду натовп, а натовпу майже не буває. Школа далеко, ми живемо на околиці міста, отож вирушаємо ще перед світанком. Люди в моєму місті надають перевагу дню.

- Попереду! - друг звично притримує мене за плечі, проте зараз це непотрібно. Я вже встиг повернутися з гір і бачу перед собою лісову автотрасу. Автотраси - найнебезпечніші місця з усіх, які чекатимуть на нас наступні п‘ятнадцять хвилин дороги.

- Щось їх сьогодні замало, - кажу я, маючи на увазі машини. Гори в моїй голові повністю, безповротно розсіялися.

- Справді. Може, десь таки народився та жере їх дракон? - мій друг занадто любить драконів.

- Може бути. То йдемо до нього? - нам було весело, а часу до школи вдосталь.

- А чому ж ні?

Ми наввипередки побігли по краю сірої смужки асфальту. Було сиро й трохи прохолодно, пахло живицею, як у справжньому лісі, проте по обабіч нас ніякого лісу вже не було, лише дві зелено-коричневі смужки, що розпливалися. Мій друг мчався, як і завжди, наче на справжніх драконячих крилах - про це я йому й повідомив, коли ми різко зупинилися біля повороту шосе. Драконолюб нічого не відповів. Тикнув пальцем кудись, куди не діставали мої очі.

За деревами посеред траси стояло декілька машин: три звичайні, одна з перебитим носом, ще одна була лікарняною. Інші машини по той бік також зупинялися, їхні водії з сім‘ями вивалювалися з крісел та в щось вдивлялися. Я підійшов. На асфальті лежав чоловік з неприродньо розкинутими руками й оберненою в протилежний від мене бік головою… На одязі чорніла велика пляма. Я все зрозумів. Підійшов до друга, долонею показав, що хочу ще відпочити. Він погодився.

Через деякий час почулася ще одна сирена, й ми зважился підійти до людей, що вийшли з чорної машини. Мій погляд зрадливо ковзнув на асфальт. На спині в тіла сидів великий сіро-чорний птах. Я подивився на інших: ніхто не махав ногами, люди вели себе так, наче птаха взагалі не існує. Спитав у друга - той нічого не бачив, однак поцікавився, чи все зі мною гаразд. Мені перехопило подих.

Після школи я прийшов додому й трохи посидів із сім‘єю на кухні. Мати розповідала про свій день, тато готував їсти, я слухав, і мені було б навіть цікаво, проте думки мої сьогодні постійно кудись тікали: до тіла в сутінках, до птаха, якого ніхто не бачив, проте якого бачив я… Страшного сіро-чорного птаха. Нарешті сіли їсти.

- А чому ми не їмо ворон? - запитав я, двилячись на шматок м‘яса в тарілці. Він був схожий на людину на трасі.

Мовчанка. Мати проникливо подвилася на мене, спитала, звідки такі думки. Тато, крізь силу щось проковтнувши, повідомив, що вони гіркі й взагалі так повелося ще з давніх-давен. Щось у його відповіді мені не сподобалося, проте я зробив вигляд, ніби це звичайне буденне питання. Мовчки дожував своє м‘ясо та пішов до себе на другий поверх, посилаючись на домашні завдання. Тільки-но закрилися, клацнувши, двері, як я повалився на ліжко й загорнувся в ковдру. Не роздягаючись.

Навколо мене був ліс. Високий, зі старезними, довгими гілками, вкритими густою сосновою голкою. Ті самі голки хрустіли під моїми черевиками, коли я йшов у темряві бозна-куди. Навколо знову, як і вранці, пахло живицею, співали птахи… Дуже реалістичний ліс.

Галявина - переді мною. Маленька темна галявина з кимось посередині. Він підходить до мене ближче, хрустячи гіллям, і я бачу, що це людина. Дівчина в масці ведмедя. Вона посміхається до мене, наче до друга, проте я не відповідаю. Мені не подобається цей ліс, ця маска… Те, що вона тримає мою долоню та тягне мене кудись у хащі. Куди?! Я, певно, німий, бо не можу цього запитати. У неї чорне волосся, заплетене в кіски, й зелено-червоно-блакитні шкарпетки. Тепер ми стоїмо на ще одній галявині - зовсім темній, а навколо нас танцюють якісь постаті. Їхні тіла гарно, ритмічно вигинаються, штовхають повітря навколо багатть… я хочу прокинутися, зараз, негайно!

- На сьогодні все, - каже до мене дівчина-ведмедик.

Мій друг захворів, отож сьогодні я йду до школи без підтримки. Треба дивитися навколо та пильнувати за трасами, щоб на мене також не сіла якась ворона. Ворони… Вони навколо мене. У нашому місті їх повно, проте це вже виглядає аномально. Що ви тут усі робите?! Вони каркають навколо мене та моєї дороги, і це схоже на знущальний сміх. Мені здається, я теж починаю хворіти… Ці тварюки злітаються до моєї стежки. Небо ще зовсім темне, навколо мене будівлі без світла. Падає сніг, перед очима мечуться темні крила, усе зливається, я майже не бачу, куди йду…

- Так? - питає мене хрипкий голос друга, коли я дзвоню йому додому.

- Ти знаєш який-небудь номер таксі?

- Зараз пошукаю.

Я сиджу в провулку навприсядки, тримаючи телефон руками в рукавичках, очікуючи на відповідь, а вони підходять до мене з різних боків та хрипко стогнуть, наче просячи їсти. Камінь, до якого я притулився спиною, наче зроблений із льоду… Можливо, я якось привабливо пахну? Вони поводяться, наче зовсім скажені… Друг нарешті називає номер, і я біжу звідси до будинків так швидко, наче в мене за спиною розгортаються драконячі крила.

Хоч із затримкою, та врешті я заходжу до класу й майже одразу помічаю, що з усіма коїться щось недобре. Похнюплені якісь, не жартують, не посміхаються, наче кожен із них перебуває в зовсім іншій сумній реальності.

- Що сталося? - тихо питаю я в керівника. Той відповідає обережно, наче порізатися боїться: однокласниця скоїла самогубство. Батьки не розуміють, у чому причина, проте є думка, що через хлопця. Похорон післязавтра - можна прийти попрощатися. Я мовчки відбуваю день у школі, не дивлячись нікому в очі, та вирушаю додому одразу після останнього уроку, знову на таксі. Повз мене пролітають спочатку люди, вогники, темні дерева та будинки, а потім ліс, темний, застиглий, із птахами в гіллі…

Біля паркану сидить і чекає на мене ворона: не кричить, не рухається, коли я підходжу й навіть коли замахуюся на неї, щоб летіла собі. Мені знову стає моторошно.

- Чого ти хочеш? - питаю я у ворони. - Чого ви всі хочете? Переслідування це, чи що?

Ворона не відповідає, проте тепер дивиться на мене зовсім розумним, людським поглядом, гойдаючись за вітром.

- Додому не дозволю, - кажу я, починаючи тремтіти. - Приходь іншим разом, та вже з поясненнями… І скажи це іншим. Усе, лети геть!

І ворона слухається: зникає десь у лісі по той бік будинків, а я заходжу в дім та без пояснень піднімаюся прямо до своєї кімнати. Мені сподобалася ця ворона, наскільки моторошно це б не звучало. Після всього, що сталося останнім часом, цей птах єдиний був зі мною поряд, і я йому вдячний, вдячний якійсь жахливій тварині! Я виконую завдання та лягаю на розстелену постіль, пригадуючи свою однокласницю та дівчину зі сну. У тому сні були ще якісь люди, та я вже їх не пам‘ятаю. Її, одноклассницю, я також не буду пам‘ятати? Чорні кіски, пістряві шкарпетки, маска ведмедика на обличчі…

Я знову в цьому місці. Навколо мене танцюють, вигинаючись, тіла веселих істот, а поряд стоїть дівчина-ведмедик та тримає мене за руку. Ми знову йшли крізь темний ліс, та мені вже не було так страшно. Я ходжу з нею навколо вогнищ та розглядаю інших: майже всі дорослі, у гарних масках тварин та птахів, а тіла вкриті чи то шерстю, чи то природнього кольору одягом. Дівчина-ведмедик весело дивиться на мене. Ми стаємо біля одного з вогнищ і вже наші тіла - це вогонь, що розгорається, танцює, хоча поки що зовсім невдало… Під час танцю мені чомусь стає дуже сумно.

- Дякую, - кажу я до дівчини, коли ми відходимо від полум’я назад у темряву, і вона посміхається, бо тепер я вмію говорити. Не знаю, де ми, та я хочу тут лишитись ще на трішки…

- Уже час, - каже вона, знищуючи усі мої надії.

Я прокидаюся. Знову. Знову мене чекає шлях до школи, де немає мого приятеля, і мій клас, де стіни обшиті деревом теплого кольору, а холодні, з кам’яними обличчями люди чекають на сумний ранок наступного дня, щоб з такими ж обличчями прийти на цвинтар. Я не хочу туди йти: ані до класу, ані на цвинтар. Проте одягаю теплі зимові чоботи та виходжу з дому назустріч чомусь, у чому взагалі не бачу сенсу: перед моїм будинком на деревах знову сидять і хриплять, сміючись, сіро-чорні містичні птахи.

- Що ви тут робите? - знову питаю я, без надії на пояснення.

Вони, як листя посеред снігу - сидять і дивляться, мертві, рухаючись під подувами вітру. Я рушаю. Дорогою мене зустрічає пара знайомих, що також ідуть до свїх шкіл. Розповідають про якісь аварії, про нову шоколадну крамничку, про те, що знали дівчинку з мого класу… Я похмуро підтримую бесіду, поки вони не повертають за дерева незнайомого мені шосе чи не пірнають до іншого провулку. За одним із моїх знайомих (його звати Макс) ішов великий каштановий собака, поглядаючи так, наче в мене й шансу немає посісти замість нього місце найкращого друга Макса.

«Я й не претендую», - мляво подумав , лише через деякий час з подивом помітивши, що на його шиї нема хомутика, ба навіть нашийника. Ми з Максом знали одне одного доволі довго, проте собаку я бачив уперше.

- Тебе не бентежить, що він може загубитися?

- Ти про кого? - здивованно запитав мене Макс, дивлячись прямо на безіменного пса, проте наші шляхи саме розійшлись. Я перетнув іще одну автотрасу й швидко попрямував до людної вулиці поміж великих будинків, намагаючись не помічати вороняче каркання, що долинало позаду. Я знову побачив щось, чого не бачили інші… Той собака взагалі існує? Я йшов, і у мене тремтіли руки.

Макса пограбували й побили дорогою до школи - я дізнався це від мами увечері, потім ми викликали таксі й поїхали до нього в лікарню. Макс був лише моїм знайомим, проте нам подобалося розмовляти, отож я хотів чим скоріш його побачити. Це була гарна приватна лікарня з сучасним дизайном та привітними медсестрами. У палаті Макса сиділи його батьки - ми встигли лише привітатися, і вони одразу ж пішли до лікаря про щось поговорити. Коли побачив його, мені трохи полегшало: вигляд у Макса був не такий уже й безнадійний. Мабуть, ще й тому, що він голосно хропів. Біля його розслаблено звисаючої долоні сидів знайомий каштановий пес. Його ніс був притулений до пальців, які час від часу намагалися зігнутися. Мені здалося, що цим пальцям не подобалося бути так близько до носа… А потім пес несподівано встав із місця й пройшов крізь прочинені двері, не озирнувшись, дуже впевнено, наче цього лише й чекав. Мати його не бачила, зрозумів я, зазирнувши в її обличчя. Ми залишили мій лист на тумбочці коло Максового ліжка, я вголос сказав йому повертатися, і ми пішли. Уже вночі, перед тим, як заснути й зустрітись із дівчиною-ведмедиком, я згадав про птаха на збитій людині і зрозумів, що вони подібні. Я бачу привидів? Когось на кшталт валькірій? За вікном знову, утретє за вечір закаркала ворона, і я швиденько пірнув під ковдру - до мого лісу.

- Це пов‘язано? Те, що я перебуваю тут і що бачу там, в реальності? - я дивився на дівчину-ведмедика схвильновано, вона на мене - зовсім спокійно. Ми стояли дуже близько біля вогнищ.

- Так, авжеж.

- Як це працює? Я бачив птаха на трупі, а ще пса Макса, яких ніхто інший не бачив! Чому той пес пішов від нього? Хто вони? Чому вони з‘являються? Навіщо мене переслідують?

Я був трохи сердитий, бо мав питати про все це, замість того, щоб слухати. Проте тріск полум‘я мене заспокоював, і взагалі в цьому лісі завжди безпечно й спокійно. Завжди.

- Пес пішов, бо Макса встигли вилікувати, - відповіла дівчина-ведмедик, чухаючи кінчик ведмежого носа. - Я не знаю, хто вони, проте вони з‘являються за якийсь час перед тим, як людина потрапить сюди назавжди. Ще через деякий час люди починають їх бачити, а одного разу вони прокидаються тут, і більше не повертаються.

- Ти кажеш про смерть?

- Так, про неї. Сюди потрапляють не всі поспіль - лише ті, хто любить це місце й розуміє його сенс. Ти ще не розумієш, але любиш, - вона привітно, лагідно подивилася на мене очима-намистинками. - Ще трохи, і ти зможеш з нами танцювати, вдягнувши маску свого звіра. Як тобі?

Ми підходимо до вогнищ і ступаємо в коло з різних кінців. Я дивлюся на неї крізь темряву та блискітки полум‘я й не розумію, про що вона каже. Це місце померлих? Я бачив мертвих чи помираючих людей? Чому я зараз не можу з ними танцювати? Я ж уже танцюю - мої кінцівки рухаються, тулуб вигинається, усередині звивається ритм…

- То я помираю? - питаю я дівчину-ведмедика, коли ми, розпашілі, знову ступаємо в прохолодну темряву.

Вона киває мені, а потім відходить кудись, і я відчуваю, що це не кінець і вона зараз повернеться. І дійсно: вона повертається. Несе в руках якийсь великий згорток, проте я вже починаю прокидатися, і ми лише встигаємо швидко обійнятися перед тим, як ліс із вогнищами зникає. Мені здається, що на морді ведмедика на хвильку проступає сум.

Я прокинувся. Мої кінцівки тремтіли, ковдра була геть мокра від поту. Я піднявся й, наче п’яний, підійшов до вікна, вдарившись ногою об ніжку стула. Шарпнув штори вбік - переді мною відкрилася глибока зимова ніч, серед темряви якої сидів птах. Він дивився на мене розуміючими, а тому настільки страшними очима.

- Я помру? - спитав я у птаха, а той нарешті відповів мені:

- Так, - і ще за хвильку. - Не бійся. Я поряд. Я буду з тобою. До останньої секунди.

Його голос був чимось схожий на воронячі крики - так само хрипкий і сумний.

- Я не хочу! - спробував закричати я, проте було надто страшно підвищувати голос. - Будь ласка, я не хочу помирати, домовимося якось…

Птах усе ще дивився на мене так спокійно, що мені здавалося, я вже помираю. За хвильку я кліпнув, і ворона кудись поділася. Хіба вони вміють так швидко літати? Я підійшов до ліжка, сів на нього, затулив обличчя руками. Я не міг зрозуміти, що мені робити: я був у пастці. Не бажав ворушитися, бо через це міг заплакати, а плакати я не хотів. Я дуже боявся смерті. Дуже. Я не хочу щезати! Далі все було якось незрозуміло: прийшла мати, втішала мене, зібрала мої речі замість мене. Я сказав щось, через що мама дозволила піти до школи самому, попри мій стан. Вийшов із двору, дихнув теплом із рота, рушив. Навколо був світ, дуже гарний. Гори виднілися навіть крізь туман. Було холодно. Потім я зустрів свого друга: він несподіванно підійшов до мене, сказав, що вже видужав. Ми пішли разом. Навколо було темно й сніжно, і я подумав: «А чому це взагалі має бути правда?» Можливо, це просто моя уява. Мабуть, так і є, бо зараз я не бачу ніяких ворон… Я просто вигадав усе це. Труп на дорозі сильно вплинув на мене, а потім ще й ця дівчинка, що скоїла самогубство…

Я розповів про все другові, він серйозно вислухав мене, а потім ще серйозніше спитав:

- А дракона ти за моєю спиною не бачив?

І тоді я зрозумів, що все гаразд. Жахлива історія скінчилась, настав хепі-енд. Позад мене біліли дерева, попереду - високі будинки. Десь за будинками є гори, на які я коли-небудь видеруся й не впаду. Ми з приятелем йшли й усміхалися.

Після школи нас відвезли на похорон дівчинки. Ми вдягнули заздалегідь приготовані костюми, проте під куртками їх було майже не видно. На цвинтарі стояла тиша, хоча зібралося чимало людей. Я погано знав цю дівчинку, отож сумно мені не було. Як і багатьом тут присутнім. Нам просто було її дуже шкода і ми відчували, що не хочемо бути так само мертвими. Усю церемонію я стояв, майже нічого не слухаючи. У мене боліли ноги, а також мене дещо непокоїло. Здавалося, на похорон злетілися всі ворони міста - звідки їх так багато взялося? Діти почали відволікатися на птахів, тикати пальцями й тихо шепотітися. Я так само тихо сковтнув. Це просто птахи й моя уява! Проте ворони все збиралися й збиралися: справжні ворони, бо бачив їх не лише я. Вони всідалися на деревах, навколо низеньких цвинтарних парканів…

Церемонія майже добігла кінця, і я вирішив підійти ближче до труни. Ми погано знали одне одного, проте я пам‘ятав, як ми разом бігали лісом під час пікніків. Аж ось біля мене щось поворушилося - маленька сіра кішка. Пройшла повз мене і стрибнула на дерев’яну труну. Я злякався, що вона зіпсує церемонію, проте ніхто ніяк не відреагував. Труну з кішкою обережно понесли до ями. Я здивовано й злякано дивився на звірятко, а воно спокійно дивилося на птахів. Ось ящик кладуть у яму, і тваринка зістрибує з нього на землю в останню мить. Наші погляди перетинаються, і я відчуваю запах лісу, бутербродів та поштовх дівчинки, яка наздоганяє мене та з вереском валить у мокре листя. Потім і я, і кішка пішли кожен своєю дорогою. Поки я їхав у машині й дивився на дерева лісу, усередині мене щось нестримно пульсувало. Ми з нею доторкнулися одне до одного - це було не лячно, не схоже на розповіді про привидів. Я просто зрозумів, що ця дівчина не щезла. Ми доїхали додому, трохи посиділи всією сім‘єю за їжею та розмовами, і потім я пішов спати. Ліг у ліжко. Заплющив очі. Хоча я не дуже сильно вірив у Бога, проте як міг, помолився, щоб мені наснився якийсь інший сон… Марно.

Я прокинувся в знайомому лісі з вогнищами. У цей раз багато хто танцював не в колах: істоти з тілами людей та живими масками звірів підходили до мене звивистими кроками, не відриваючись від танцю.

- Чого ви хочете? - спитав я, і наперед вийшла трійця: дівчина-ведмедик, хлопець під маскою кролика, а також… дівчинка з мого класу з маскою сірої кішки на обличчі.

- Привіт, - сказала вона й простягнула мені долоньку. Я на це не відповів, хоча дуже хотілося. Ти не щезла! - хотів крикнути я й обійняти її, проте просто стояв і роздратовано дивився на них усіх. Навіть на дівчинку-ведмедика, яка стала мені ближча за друга.

- Ви - моя уява, - сказав я, не вірячи самому собі. - Я не хочу тут більше бути. Будь ласка, щезніть.

- Ми не можемо, - відказав хлопець-кролик. - Тобі скоро доведеться здійснити перехід, і ми повинні тебе підготувати. Тримай.

Він простягнув мені згорток, який того разу не встигла віддати ведмедик. Я беру, розгортаю. Це гарна, аж ніяк не страшна маска ворони, загорнута в ганчір‘я.

- Я її не вдягну. - кажу я, розуміючи, як по-дурному було обманювати себе, думаючи, що це просто уява. Зараз я граюся зі смертю, по-спражньому!

- Ти все одно помреш, - каже дівчинка-кішка, і моє серце тріпоче від знайомого голосу. - Ми хочемо, щоб ти потрапив саме до нас, а не до інших. Тут тобі раді, а там можуть не бути. Вдягай і повеселися з нами, тобі сподобається! Я сама це нещодавно зрозуміла…

- Тут завжди тепло й весело, - додав хлопець-кролик, щиро усміхнувшись.

І тут я зрозумів, що починаю її вдягати. Повільно, бо пальці все ще наполовину слухаються мого розуму, проте опиратися майже не можливо. Я справді хотів до них! Серед юрби я бачив привітні, щасливі обличчя, когось знайомого, когось рідного…

Я з криком розчепив пальці й жбурнув маску об землю, собі під ноги.

- Дякую, - видихнув я, і сон нарешті скінчився.

Ідучи до школи, я посміхався кожному незнайомцю, заходив у провулки й декілька разів зупинявся, щоб жбурнути в когось сніжкою в запеклому бою. Десь на третині дороги до мене підлетіла птаха. Це була та сама ворона, яка розмовляла зі мною вчора зранку. Я дозволив їй сісти собі на плече, і ми рушили далі разом. На здивування друга я пояснив, що вона давно до мене прилітає.

Настрій у нашому класі був жахливий, навіть у вчителів, проте я без проблем підходив до однокласників і розмовляв з ним про те, що сталося. Коли і мені, і їм ставало легше, ми розходилися. Я вперше за довгий час залишився в школі після уроків, щоб пограти з хлопцями у футбол. По дорозі додому ворона раптово злетіла з мого плеча й повела мене кудись ненайомими людними вулицями. Так ми дісталися майже самого центру міста. Я купив у крамничці смажених каштанів, і ми з‘їли їх разом, споглядаючи гарний старий театр з колонами по той бік від великої площі, заповненої людьми. Потім я подзвонив Максу й спитав, чи може він вже ходити, запропонував погуляти. Ми ходили навколо будинків і філософськи тріпотіли про життя, аж доки зовсім не звечоріло. І ось я йшов повз лісові автотраси, а ворона кігтиками стискала моє плече.

- Дякую за компанію, - сказав я їй.

Ворона посовалася, вмощуючись зручніше. То була та сама «смертельна» птаха, якої я лякався раніше, проте зараз ми з нею були в мовчазній змові: ми разом, поки все не скінчиться. Вона, мабуть, знала це від свого народження, чи щось таке…

Цього вечора я зрозумів, що скоро помру. Тепер здавалося, що я знав це і раніше, і цим пояснюється моя поведінка сьогодні: я насолоджувався життям, як міг. І як би я не вмовляв себе, лежачи в ліжку, що я не щезну й потраплю в місце, схоже на цей триклятий ліс, мені було дуже й дуже страшно. Страх накочувався на мене хвилями в проміжках сумного спокою.

Спав я взагалі без снів, а прокинувшись, відмовився йти до школи, пояснивши це сильним болем у горлі. У мене швидко піднялася температура, почав текти ніс. Думки про те, що це початок моєї смерті, гризли мене аж до того моменту, доки мені не стало набагато краще і температура не спала. Ми з мамою порозмовляли й вирішили, що це просто був психологічний напад на імунітет. Увечері я нарешті встав із ліжка, щоб поїсти, і сповна зрозумів, наскільки мені не хотілося помирати. Проте смерть буда вже зовсім близько - я відчував це, і мене били дрижаки. Зранку ні сліду не залишилося від мого позавчорашнього настрою. Я мовчки йшов, не бачачи нічого перед собою. У школі ні з ким не вітався, ледве не помер, доки закінчився останній урок, і швидко пішов додому. Ворона летіла поряд, час від часу наближаючись і заспокоюючи мене ласкавим шарудінням пір‘я біла вуха. Мені здавалося, що вона у цьому світі єдина, хто мене розуміє. Прийшовши додому, я вибачився перед батьками, закрився в кімнаті і сидів там, доки не стемніло. Мені хотілося втекти з будинку, втекти з міста, у ліси, де мене ніхто не знайде, а звідти знайти стежку до гори й здертися на її вершечок, де я буду в повній безпеці. Так я й зробив: сказав мамі, що піду трохи погуляти, сховав у куртці ліхтарик, гроші й воду, зайшов до магазину й купив собі чотири сендвічі. Потім попрямував просто до лісу, а далі крізь ліс - до гори, що була жах як далеко, проте я цього не помічав. Ворони ніде не було. Я йшов під деревами один, хрустячи листям і гілками. Це було найприємніше відчуття для мене тодішнього, який втратив глузд через відчуття наближення смерті. Нарешті я вийшов до поля і з‘їв одразу два сендвічі. Гори були попереду - я відчував це й продовжував іти. Ішов доти, доки не скінчилася вся моя їжа, і я не зрозумів, що повів себе по-дурному і до гір не дійду. Що вже ніч, а смерті все ще немає. І не буде.

Я вийшов із лісу, коли почало світати. Смерть залишилася десь там, у деревах, а попереду був мій будинок і вибачення перед батьками. Коротше, справжнє життя. Я перестав боятися смерті - вона буде колись, та не зараз. Взагалі було марно її боятися. Я викинув ту воронячу маску і більше її не побачу. Ніколи.

Нарешті остання траса! Чхати на все, я побіг нею, не чекаючи на машини і дивлячись лише на дах свого будинку… Аж ось збоку блимнуло світло, усередині мене щось боляче гупнуло, скрутилося… Я впав на землю. Дивився на кров та на шину перед моїм обличчям. Світ завмер, даючи мені час подумати. Мене переповнило відчуття, яке аж ніяк не було страхом смерті. Спокій, бо я помираю… Я вже помер.

Смерть. Я був посеред лісу - танцював зі своїми побратимами, нарешті розуміючи, що таке справжній танок. Я не лише був багаттям - ми були одне одним, кожен у цьому місці був одне одним, ми всі відчували це і були єдиним диким танком, енергією, що рухала полум‘я і згинала гілки на деревах. Нарешті! Нарешті я не боявся цієї енергії, нарешті я з‘єднався з ними всіма: однокласницею, людиною на трасі, дівчиною-ведмедиком! Її темні кіски тріпотіли в повітрі, її тіло вигиналося, притулялося до мого, відтулялося… Те саме відбувалося зі мною. І я мав нове гарне обличчя. Чорно-сріблясте, з дзьобом та розумними очима, і воно пасувало мені більше, аніж старе.

Це все відбувалося якихось двадцять секунд - а потім мене потягнули назад. Відривали мої ноги від полум‘я, роз‘єднували мене з іншими - це було боляче, жорстоко, я ненавидів їх! Однак вони продовжували тягти мене до себе, до життя, яке вже неможливе, віддирати обличчя від моєї голови, під яким крилося старе, смертне, несправжнє…

І ось я побачив себе: тварину, яка танцює, частину великого цілого, яке мені зовсім, до застиглого в легенях крику не подобалося. Це була смерть. І ось я вже власноруч здирав із себе своє обличчя, бився із полум‘ям та з іншими, відривав свої руки від чужих плечей, бо це омана, бо я ще живий…

А потім я зустрів дівчину-ведмедика. Я вже не був частиною великого цілого, частиною смерті. Ми з дівчиною-ведмедиком були окремо, і я бачив її справжнє обличчя.

- Іди до себе, - злякано, але твердо сказала вона. - Іди до сім‘ї, до друзів, до майбутніх дітей та до своїх гір. Одного разу ми зустрінемося, та зараз тікай звідси, поки тебе ще кличуть! Тікай звідси… Тікай так, як не змогла свого часу я.

- Добре, - відповів на це мій справжній, живий голос.

Я опинився у своєму місті, на лікарняному ліжку. Спочатку я відчув біль, потім роздратування через те, що все починається спочатку - та наразі я вдихнув, видихнув і прокинувся. Не повністю, бо очі були заплющені, кінцівки не слухалися, і взагалі я не міг нічого зробити, відчути чи сказати. Проте я був тут, у цій кімнаті, і мої життєві показники відчутно прокинулися. Єдине, що змушувало мене зображувати мертвого, це величезна втома. Але навіть вона скоро минула, і я радісно заходився дихати. Багаття і ліс щезли, перетворившись на світло та попіл у моїй голові…

А десь у лісі по той бік автотраси пискнуло, вилуплюючись, вороняче пташеня.