А знаєш, деколи те «не дуже добре», що з нами трапляється, насправді не таке вже й страшне. А ще деколи це «не дуже добре» відбувається для того, аби повернути нашу голову в правильний бік, щоб ми нарешті побачили де нас вже зачекалась в очікуваннях радість.
Ти ж знаєш, що щастя… його дуже багато. Воно безперестанку літає в повітрі і саме через це ми його не помічаємо. Не помічаємо від того, що воно всюди.
З цими думками вона йшла по зимовому парку, кутаючись в теплий в’язаний шарф.
А в цей час вітер, як майстерний хореограф, навчав сніжинок витанцьовувати вправні рухи, забавляючи цим абсолютно всіх: малюків, дорослих, закоханих парочок, навіть тих поодиноких осіб, які через власну недбалість йдуть, похнюпивши ніс. Додають впевненості в собі дідусям й бабусям, які зі своїм віком стали дійсно мудрими і досі люблять цей світ, цю країну, і особливо ось цих онучат, які заплутують ноги, ганяючи довкола них.
Міцний морозець лоскотав щоки, а зайшовши до звичної їй кав’ярні, вона відчула це таке улюблене тепло. Ні, не те тепло, що вимірюється в градусах Цельсію. А те тепло, що вимірюється шириною і щирістю посмішки.
В цьому місці його було надзвичайно багато. Вона взяла шматочок запашного тістачка Наполеон і гарячого молока з медом. Із цим всим вмостилася біля улюбленого величезного вікна, дістала товстий, трохи пошарпаний, зошит і почала спостерігати за прохожими.
Дивилась на них і в кожному хотіла розгледіти їхню неповторну особистість. Побачити ті якості, завдяки яким кожен прохожий є унікальним і завдяки яким про нього ніколи не можна буде сказати «такий як всі».
А до схочу нагледівшись потой-бік-віконних пригод, переносила все до свого старого, трохи пошарпаного, але улюбленого зошиту.
12 вересня 2014 рік.