3433 рік з часу виверження вулкана Холімір

84 рік Епохи Відновлення

На папір упала жирна чорнильна крапля, залишивши кляксу. Х'ярд завмер із пером у руці, дивлячись на неї з утомленим роздратуванням. Це була не перша його клякса за сьогодні й, очевидно, не остання. Перед тим як узяти новий чистий аркуш, щоб переписати текст заново, він ненадовго відклав перо й похекав на свої закоцюблі руки.

У вежі стояв такий холод, що навіть вогонь у каміні не справлявся з тим, щоб прогріти приміщення, яке продувалося вітром. Трохи рятувала хутряна накидка, але через відсутність руху пальці в черевиках неприємно поколювало. Доводилося час від часу підтискати їх, щоб хоч трохи підтримувати циркуляцію крові.

Йому раптом подумалося: а як зараз його друзям у притулку? Х'ярд добре пам'ятав минулу зиму, коли доводилося спати під тонкою ковдрою, а часом і взагалі без ковдри, щоб нею могли накритися молодші діти. М'язи й кістки дерев'яніли так, що вранці тіло зводило судомами. Про особистий простір тоді й мови не йшло. Навпаки, всі намагалися тулилися один до одного, щоб зігрітися спільним теплом.

"Я майже не відчуваю ніг," — якось уночі прошепотіла йому на вухо рудоволоса дівчинка його віку.

"Підсунь ступні під мене," — запропонував Х'ярд і незабаром відчув крижаний дотик під своїм стегном. Тоді він міцно стиснув зуби, щоб не здригнутися.

Так, порівняно з притулком, це місце було справжнім подарунком долі.

Х'ярд потер руки й перевів погляд убік. Командувач Карнівальд сидів за своїм дубовим столом, підперши голову рукою, і читав якийсь документ. При цьому він хмурився так, наче то була вимога про повернення боргу. Втім, не варто було цього виключати.

— Кляті цифри... — поскаржився командувач. — І як я, на його думку, маю в усьому цьому розібратися?

— Звіт про витрати? — обережно припустив Х'ярд. Останні кілька хвилин він терпляче чекав нагоди заговорити з ним.

— Коли мені пропонували зайняти цю посаду, ніхто не попереджав, що більшу частину часу доведеться займатися паперовою тяганиною. Мені явно потрібен хтось, на кого можна буде скинути хоча б частину роботи.

Х'ярд зрадів, намацавши потрібну стежку.

— Я був би радий узяти на себе частину цього тягаря.

Командувач хмикнув і повертів головою вправо-вліво, розминаючи шию.

— Для початку навчися писати без клякс і не марнувати папір. Поки що від тебе самі витрати, — сказав він, але, помітивши понурий погляд Х'ярда, додав уже доброзичливіше: — Давай будемо чесні, ефір в тебе середньої паршивості. Та не всім же бути силачами. Комусь потрібно й мізками працювати. Ти тямущий хлопець. Кмітливий. Не сумніваюся, що одного дня ти справді зможеш мені допомогти з цією писаниною.

— Я... — Х'ярд усе ще не знав, як йому будувати спілкування зі своїм благодійником, але про всяк випадок поки що дотримувався формального тону, — Я намагатимуся бути корисним. Щоб ви ніколи не пошкодували про своє рішення забрати мене з притулку, — швидко, але цілком щиро вимовив він.

Карнівальд фор Клайден довго втримував на ньому задумливий погляд, насупивши густі темні брови, і Х'ярд злякався — а що як той уже пожалкував? Він був готовий лізти зі шкіри, аби тільки його не повернули назад.

— Розслабся, хлопче. І забудь про притулок. Ти туди вже ніколи не повернешся, адже твоє місце тут, серед носіїв дару, — ніби вгадавши його страх, заспокоїв командувач.

Відчувши полегшення, Х'ярд нарешті наважився підняти ще одне важливе для нього питання. Власне, заради нього він і почав цю розмову.

— У притулку зі мною жила одна дівчинка, — почав він несміливо, — Фіналет. У неї немає ефіру, але, можливо, ви могли б...

— Хочеш, щоб я вдочерив і її теж? — досить різко перебив його командувач. — Ти, певно, плутаєш мене з якимось добросердим дядечком. На жаль, це омана. Я забрав тебе лише тому, що феантрійський рід вироджується з кожним роком, і тепер на рахунку кожен носій дару. Я добрий до тебе, але не вважай себе особливим, бо я однаково ставлюся до всіх дітей ордену. Тож про свою подружку тобі доведеться подбати самому.

Жорсткі слова командувача подіяли на нього, ніби крихти льоду, висипані за комір. Х'ярд подумки вилаяв себе за наївність. А ще — за нахабство. Він мав би бути вдячним уже за те, що він тут, біля каміна, в теплій накидці, ситий та вмитий.

Стримуючи сльози, що раптово підступили до очей, він кивнув і знову взявся за перо. Та не встиг він вмочити його в чорнило, як у двері постукали, а за мить на порозі з'явився Серхіо. Його комір був припорошений снігом, а на щоках горів морозний рум'янець.

— Прошу вибачення. До вас гостя, — повідомив рахівник, який усього місяць тому вступив на цю посаду. Саме над його звітом увесь вечір корпів командувач.

Х'ярду раптом здалося, що з дверного отвору долинає віддалений дитячий плач.

— Що ще за гостя?

— У неї на руках немовля, пане. Каже, воно ваше. Верещить так, що я б не здивувався, — Серхіо насилу стримував посмішку.

Командувач довго ошелешено витріщався на рахівника. Потім кліпнув очима і незграбно кашлянув.

— Хай заходить.

Серхіо вийшов, а натомість увійшла жінка, закутана у шаль поверх овечої дублянки. У руках вона тримала згорток із немовлям, яке справді верещало так, що хотілося затулити вуха.

Командувач повільно підвівся зі стільця, скрипнувши ніжками.

— Що це? — спитав він розгублено.

— Навіть не знаю, може, варений гарбуз? Хоча, під яким кутом не дивись — і так, і сяк буде дитина.

Жінка скинула з голови шаль, і Х'ярд подумав, що вона надзвичайно красива. Її хвилясте світле волосся було зібране в не тугу косу, а гострий ніс і хвацький вигин лівої брови надавали її рисам привабливої ​​зухвалості. При цьому вона була не худою, але й не повною. Якраз ідеальна здорова вага здорової жінки.

— І з чого ти взяла, що вона моя? — поставив логічне запитання командувач, продовжуючи стояти за столом, немов за барикадою. Х'ярд здивувався, наскільки, здавалося б, безстрашний Карнівальд фор Клайден був нажаханий перед настільки безпорадним створінням.

— Бо в той період у мене був тільки ти, клятий ти кобель! До того ж твій нащадок якимось дивом спалив свою люльку, а сам залишився цілим-неушкодженим. Неважко здогадатися, звідки в нього такі здібності. Ще бракувало, щоб це маленьке чудовисько спалило весь дім. Тоді в мені взагалі нічого не залишиться. — Вона зробила ще один рішучий крок уперед. — Ось. Прийшла віддати його таткові.

— Не вигадуй, Ліреє. У такому віці ефір у дітей ще не проявляється, — не повірив їй командувач. Обом доводилося говорити досить голосно, щоб перекрикувати плач немовляти.

— А в цього проявився. І я не збираюся тягнути цей тягар на своїх плечах. Ти зробив — тобі й розхльобувати.

Жінка зробила ще один майже загрозливий крок, зупинившись просто біля краю столу. Командувач, досі дивлячись на неї з недовірою, обійшов стіл і, не маючи іншого вибору, наважився таки підійти й поглянути на дитину. Побачивши над собою його суворе обличчя, немовля раптом притихло, хоча й продовжувало метляти стиснутими в кулачки рученятами.

Чоловік хмикнув і несподівано посміхнувся.

— Ти ба який гулька. І кренделик те що треба.

— Подобається? То забирай! Хоч голова не тріщатиме від його нескінченного вереску.

Лірея буквально впхнула йому в руки сина так, ніби то справді був лише варений гарбуз.

— Дивна ти мати, мушу сказати... — командувач незграбно прийняв згорток. Немовля одразу ж знову заревіло. — Чому ти раніше не повідомила?

— Наче ти став би про нього дбати, якби він не був феантрійцем, — вона зробила два кроки назад, ніби побоюючись, що він зараз поверне дитину назад, і розвернулася до дверей. — Ну все. Насолоджуйся батьківством.

— Стривай! Як його звати хоча б?

— Даарен. У якійсь книзі вичитала — сподобалося, як звучить.

— Не знав, що ти читаєш книжки.

— Звісно, не знав. Ти ж ніколи не цікавився нічим, окрім того, що в мене між ногами.

Лірея загадково усміхнулася, накинула шаль на голову і вислизнула в коридор, грюкнувши за собою дверима.

Командувач продовжував розгублено витріщатися на свого новоспеченого сина. Ковдра, в яку той був загорнутий, остаточно розпалася, і тепер немовля щосили махало кінцівками. Верещало воно так шалено, що лишалося тільки дивуватися, як у такому маленькому тілі міг зароджуватися такий потужний звук.

Спочатку Х'ярд, який мимоволі став свідком цієї душещипальної сцени, лише спостерігав, але потім якесь дивне відчуття змусило його встати й підійти.

— Ви неправильно його тримаєте. Дозвольте мені.

Командувач, певно, вже встигнувши забути про його присутність, здивувався цій пропозиції, але, недовго думаючи, передав йому дитину. Він дивився на Х'ярда так, як хворий дивиться на лікаря — з надією на порятунок.

— Ось так. Потрібно підтримувати голову.

Х'ярд загорнув немовля назад у ковдру, рятуючи його від холоду, і почав ритмічно його заколисувати. Невдовзі дитина заспокоїлася.

— Звідки ти знаєш, як треба? — запитав командувач, дивлячись на нього тепер по-новому. З ноткою поваги й вдячності.

— У притулку завжди було прийнято, що старші діти опікуються молодшими, — пояснив Х'ярд.

— Хм, он воно що, — командувач задумливо погладив підборіддя, а тоді вигукнув: — Чудово! Кидай писанину! Тепер у тебе буде важливіша робота.

3452 рік з часу виверження вулкана Холімір

103 рік Епохи Відновлення

Кожен крок хлюпав у смердючій багнюці, що струменіла всіма стежками нетрів і, здавалося, не висихала навіть у найспекотнішу пору. Вічна мерзота — ідеальне словосполучення, щоб описати ці убогі квартали. Близько двадцяти років тому Х'ярд і сам був частиною цієї убогості. Іноді йому здавалося, що убогість досі жила всередині нього, мов щось, від чого неможливо позбутися. Навіть тепер, блукаючи цими непривітними вулицями, він не почувався тут цілковитим чужинцем.

Йому довелося переступити через витягнуті ноги п’яниці, що заснув біля стіни сірого одноповерхового будинку. Просто по ньому бігали пацюки, зачіпаючи хвостами пляшку, що досі теліпалась у його нетвердій руці. Біля іншої стіни сидів прокажений і просив милостиню. Тут він міг хіба що вимолити добрячу порцію стусанів, а то й опинитися обісцяним, але, вочевидь, в заможніші райони його не пускали.

Х'ярд, може, й хотів би кинути йому монетку, та варто було тільки це зробити — і довкола нього, мов круки, злетілися б усі місцеві жебраки. Почали б хапати за одяг, корчити жалібні пики і розповідати казки про хворих дітей і вигаданих молодших братів та сестер. Він і сам колись так робив. Щоправда, йому завжди бракувало нахабності, тож найчастіше він лишався ні з чим. На відміну від прудкої Фіналет, яка вміла заговорити зуби будь-якому дорослому.

Нарешті попереду показався двоповерховий бордель. З його вікон стирчали й роздувалися тонкі червоні та рожеві фіранки. Біля входу крутилися кілька дівчат, вдягнених доволі відверто — якщо не сказати відверто роздягнених. Сьогодні була їхня черга зазивати клієнтів. Перехопивши погляд Х'ярда, вони заметушилися й почали відігравати свою роль: кокетливо всміхатися і вигинати стегна. Одна з них ковзнула вперед і торкнулася його плеча, намагаючись першою привернути увагу. На її худому обличчі було стільки пудри, що вона осипалася їй просто на груди.

Х'ярд натягнув ввічливу посмішку і м’яко відсунув дівчину від себе. Та, звикла до відмов, не здавалася.

— Мене звати Грація! Скажи Маман, що хочеш Грацію! — гукала вона йому вслід. Х'ярд раптом згадав, що колись у нього була кобила на ім'я Грація. Витривала була тварина.

Він мимоволі всміхнувся, а тоді одразу ж стер усмішку з лиця, відчувши сором.

Маман уособлювала класичний образ наглядачки будинку розпусти. Повна жінка років п’ятидесяти із лишком. На голові — пошарпана перука, що нагадувала пташине гніздо. Обвислі щоки прикрашав нерівномірний морквяний рум’янець. Коли вона відкрила рота, щоб привітати гостя, стало видно різкий перехід від червоної помади до блідо-рожевої шкіри всередині губ.

— Ласкаво просимо до дому втіхи. Ви у нас уперше? — її скрипучий голос ідеально доповнив образ.

— Так. Я шукаю одну жінку. Мені сказали, вона працює у вас, — одразу перейшов до справи Х'ярд, не бажаючи затримуватися тут довше, ніж потрібно.

— Значить, шукаєте когось конкретного? Ми цінуємо клієнтів, які залишаються вірними обраним дівчатам. Як її кличуть?

— Фіналет.

Маман насупила лоба, силкуючись пригадати, а коли той знову розгладився, на шкірі залишилися полоски.

— Це ім’я. А як її тут кликали? Так мені буде легше зрозуміти, про кого йдеться.

— Не знаю. Але в неї руде волосся і… впертий норов, гадаю. Якщо, звісно, вона за ці роки не змінилася, — Х'ярд жестом біля скроні зобразив уявну копицю рудого волосся. — Вона потрапила до вас ще дівчинкою. Років вісімнадцять тому.

— А-а-а, то ви про Іскорку? — згадала Маман, і його серце сповнилося надією. — Вона тут більше не працює. Рік тому один із постійних клієнтів забрав її до Теризії. Мабуть, одружилися. Везуча виявилася. Але якщо бажаєте, у нас є й інші рудоволосі дівчата, не гірші й, звісно, молодші.

— Як звали того клієнта? — проігнорував її пропозицію Х'ярд.

Звістка про заміжжя Фіналет похитнула його впевненість у необхідності її подальших пошуків. Може, зараз вона щаслива в шлюбі й давно не потребує його допомоги. Але що, якщо ні? Що, якщо вона нещаслива? Він просто хотів переконатися. І якщо вона прожене його — що ж, тоді хай буде так.

— Імена наших відвідувачів тримаються в таємниці. Ви повинні розуміти — на кону репутація нашого закладу, — Маман невдоволено скривила яскраво-червоні губи, вже здогадавшись, що він прийшов не заради розваг.

— Я розумію. Але, можливо, грошова компенсація перекрила б можливу шкоду?

Очі Маман загорілися. Вона швидко окинула його поглядом із ніг до голови, оцінюючи платоспроможність. Залишившись задоволеною, вона посміхнулася.

— Гадаю, ми зможемо знайти компроміс.

***

Еккегард фор Вайц…

Власник вугільних шахт на північному заході Теризії. Цікаво, невже у його королівстві не знайшлося борделів, гідних його уваги? Втім, якщо подумати, люди, які піклуються про свою репутацію, часто вирушають за розвагами й в більш далекі краї. За морем ніхто не знає ні твого обличчя, ні твого імені. До того ж можна привезти з собою екзотичну наречену — й ніхто не ризикне запитати про її минуле.

Еккегард фор Вайц…

Х'ярд знову і знову прокручував це ім'я в голові. Виходить, тепер і вона — Фіналет фор Вайц? Варто визнати, звучить красиво. Він сам ніколи б не зміг запропонувати їй приставку "фор" до свого імені. Та й загалом… навряд чи зміг би перевершити вугільного магната. Може, й справді варто відмовитися від затії з пошуками?

Х'ярд знову переступив через ноги того самого п’яниці. Цього разу той лежав на боці, а пляшка кудись щезла. Навряд чи її поцупили щури.

У якийсь момент до вух стали долинати чиїсь пискляві крики. Спершу Х'ярд чув їх краєм свідомості, не звертаючи особливої уваги (у нетрях крики й лайка — звична річ), але поступово в цьому вереску почав упізнаватися дитячий голос.

Не те щоб Х'ярд вважав себе великим поборником дітей, але коли він сам був хлопчиськом, йому не раз хотілося, щоб хтось, немов у казці, прийшов і заступився за нього. Та на жаль, з ним такого дива не траплялося. Але, можливо, цій малечі пощастить більше.

Х'ярд прискорив крок. Шум ставав усе ближчим. Нарешті він зупинився біля цегляної арки між двома тісно збудованими будинками. Прохід вів у глухий кут і використовувався для складування мотлоху.

Повільно пройшовши під аркою, Х'ярд виглянув із-за ящиків, поставлених уздовж стіни.

Спершу він побачив лише спини. Дві вузькі й дві ширші. На одному з чоловіків, як не дивно, була зелена уніформа міської варти — ще й з офіцерським знаком на плечі.

Х'ярд притих, вирішивши спершу поспостерігати й оцінити ситуацію.

— Ця погань уже не вперше мене обкрадає! Мабуть, мріє опинитися за ґратами. Шкода, що тепер закон забороняє відрубувати руки за крадіжку, — говорив чоловік у вузьких бриджах, над якими зяяла щілина дряблої дупи.

— Грати влаштувати можна. Не проблема, — ліниво протягнув вартовий. По голосу було чутно, що він усміхається.

— Я нічого не крала... — схлипувала оточена ними і притиснута до стіни дівчинка. Зовсім ще крихітка. Її обличчя майже повністю затуляли високі фігури, тож побачити його поки що не вдавалося.

— Тоді, може, вивернеш кишені й покажеш нам, як ти не крала? — наполягав той, кого, за його словами, обікрали. — Що? Не хочеш? Може, тому що там мої гроші?

— Якщо вона відмовляється показати вміст кишень, доведеться роздягти її та все ретельно перевірити, — запропонував огрядний чоловік із чорним волоссям, що явно вже скучило за милом. — Ви ж не заперечуєте, пане Зекелю?

— Якщо цього вимагає правосуддя, як я можу заперечувати? — помпезним тоном відповів вартовий.

Четвертий, наймолодший із них, стояв на півкроку позаду решти. Він наче й не схвалював того, що відбувалося, але був надто боягузливим, щоб спробувати плисти проти течії.

Х'ярд вважав, що вже давно позбувся наївності. Але часом, навіть тепер, його приголомшувало людське лицемірство. Цей Зекель, одягнений у благородний зелений колір порядку, ввечері повернеться додому, поцілує дружину в щоку і розповість, як нудно минув день на службі. Нічого цікавого, окрім затриманої парочки відморозків із нетрів. Але зараз… Зараз відморозком був сам Зекель. Хоча ні. Зекель був у сто разів гірший, бо прикривався законом задля задоволення своїх ницих пристрастей. Ба більше — судячи з усього, тут працювала добре відпрацьована схема. Кожен прикривав дупу іншого, навіть якщо та буквально випирала зі штанів. Симбіоз моральних покидьків.

Рука сама потягнулася під плащ до перев’язі з мечем. Х'ярд пам’ятав про заборону використовувати ефіріал проти людей і, як щойно призначений на посаду командувача, він мав бути прикладом для інших.

Але інколи... В ситуаціях, як ця… Зрештою, головне не залишати свідків, чи не так? А дівчинка… Дівчинка не доповість.

Маленька закричала, коли чорноволосий жирун схопив її за комірець й грубо смикнув униз. Тканина тріснула й розірвалася, оголивши зовсім ще дитячу грудку.

На землю посипалися монети. Якихось три-чотири скеля. І заради цих жалюгідних грошей вони готові були вчинити наругу? Хоча, звісно, справа була не в грошах. Дрібна крадіжка лише послугували вдалим приводом.

— А казала, що не крала, — самовдоволено оскалився голий зад, а тоді затулив дівчинці рота своєю брудною лапою, щоб не чинила галасу, — Але це ж не все, правда? Давайте, хлопці, роздягайте її.

Вони з чорноволосим вп'ялися в дівчинку пальцями. Вартовий, уперши руки в боки, із задоволенням спостерігав за видовищем. Наймолодший лише невпевнено підхіхікував і переминався з ноги на ногу.

Х'ярд вирішив, що побачив достатньо. Він вивільнив меч і зробив рішучий крок уперед. Але раптом повз нього промайнула якась тінь, і він, про всяк випадок, затримався.

Тінь налетіла на чорноволосого. Блиснуло лезо ножа і з хрустом увігналося в товсту шию. Спершу раз, потім ще раз, і ще щонайменше тричі. Кров пульсуючими цівками забризкала все навколо, включаючи стіни й обличчя чоловіків.

Троє ошелешено відскочили. Тінь, неначе мавпочка, миттю стрибнула до іншого. Наступною жертвою став голий зад, що не встиг навіть підняти руки, аби захиститися. Він ахнув, а через секунду руків’я ножа вже стирчало з його ока.

Вартовий нарешті отямився й вихопив армійський меч. Він замахнувся, але в поспіху зачепив голозадого, що все ще хитався на нетвердих ногах, а тоді упав, здійснивши останній подих.

Тінь, відскочивши, припала до землі й завмерла, ніби готуючись до нового ривка. І тут Х'ярд збагнув — це теж дитина. Хлопчик. Але такий брудний, із довгим сплутаним волоссям, що розпізнати в ньому людське створіння було завданням нетривіальним.

Дівчинка, все ще схлипуючи, прикривала свої білі, немов борошно, груди. Її заплакані очиська уважно стежили за кожним рухом.

— Що ти накоїв, малолітній виродку! За таке тебе точно стратять! — прогарчав вартовий, однією рукою утримуючи меч, а другою поспішно розстібаючи верхній ґудзик на кітелі.

Боягуз, що тримався трохи осторонь, уловивши в повітрі запах майбутніх неприємностей, вирішив непомітно забратися геть. Але під аркою на нього вже чекав Х'ярд, який досі жодним чином не виказав своєї присутності. Хлопець здригнувся й завмер. Його налякані очі опустилися з обличчя на лезо меча.

Х'ярд намагався якнайшвидше прийняти рішення. Можливо, варто було просто пропустити його і дозволити й надалі животіти серед багнюки та подібних йому боягузів. Але він не міг пробачити йому того, що той збирався зробити. Або того, що побоявся НЕ зробити через можливе осудження з боку своїх гнилих дружків. Та й тепер той запам’ятав його обличчя. Обличчя командувача Бламаншського ордену. Не варто взагалі комусь знати, що він, чоловік з його положенням, був замішаний у нетрівних сварках, чи то порятунок дітей, чи що-небудь менш героїчне.

Боягуз трохи шаркнув убік, ніби перевіряючи його наміри. Х'ярд віддзеркалив його рух, перегородивши шлях до виходу.

— Хто ти такий, щоб тебе... — розгублено бурмотів утікач, а далі вихопив з-за пояса ніж. Можливо, він був не таким вже й боягузом. Або йому просто забракло розуму, щоб спробувати домовитися.

Паралельно Х'ярд стежив за тим, що відбувалося на задньому плані. Зекель зробив короткий швидкий випад у бік хлопчика, але той відскочив, перекотився і спритно вихопив ніж з очниці вбитого раніше чоловіка. Тепер він стояв перед дівчинкою, по суті затуляючи її собою. Він уп’явся в вартового звіриним поглядом, переповненим рішучості вбити. Х'ярд уже знав — допомога йому не потрібна. Тож він повернув увагу назад.

— Знаєш? Шкода бруднити лезо кишками такого покидька, як ти, — промовив Х'ярд і заховав меч у піхви. На обличчі парубка промайнуло полегшення. Втім, дарма.

Х'ярд різко подався вперед і миттєво заволодів спрямованим на нього ножем. Хлопець смикнувся, але Х'ярд швидко стер дистанцію і загнав ніж йому під ребро. Прямо в серце. Немов заколов свиню перед святом. Рот хлопця розкрився в німому зойку. Широко розплющені очі втупилися кудись поверх дахів. Красиві, до речі, очі — встиг відзначити Х'ярд. Великі та виразні. Можливо, народись він в інших умовах, ці очі побачили б інший шлях. Не той, що привів його до паскудної смерті. Зрештою, хлопець завалився просто на ящики, порушивши хитку конструкцію. На посірілій сорочці розповзалася багряна пляма.

Закололи у вуличній бійці. Ось як усі вирішать.

Далі Х'ярд став свідком доволі моторошної сцени. Зекель лежав на землі, розкинувши руки, а хлопчик сидів на ньому і шматував його груди своїм ножем. Можливо, на той момент він завдав уже пів сотні ударів і, здавалося, не збирався зупинятись. Гостре лезо розпачливо шматувало плоть. Щоразу, коли ніж здіймався вгору, у повітрі розліталися рожеві клаптики м’яса.

Тим часом дівчинка спостерігала за цим із байдужою відчуженістю і навіть натяком на усмішку. На цю мить вона вже заспокоїлася і більше не плакала.

Х'ярд вирішив підійти. Почувши його кроки за спиною, хлопчик різко озирнувся, і Х'ярд раптом відчув неприємне заціпеніння десь під груд ми, зустрівши його погляд. Здавалося, в тих очах не було нічого людського, лише оголені звірині інстинкти. Невже діти можуть так дивитись?

Хлопчик вискалився і кинувся до нього. Х'ярд ледве встиг перехопити його зап’ястя. Тоді той трохи підстрибнув, вивернувся, наче мангуст, і спробував ударити його ногою в скроню. Х'ярд прикрився передпліччям, а потім схопив малого дикуна в захват, повністю його знерухомивши. Попри це, хлопчина відчайдушно намагався вирватися, і важко було не відзначити його силу на тлі худорлявого тіла.

— Заспокойся. Я тут не для того, щоб завдати шкоди тобі чи твоїй сестрі.

У тому, що діти - брат і сестра, Х'ярд не сумнівався. Вони були надто схожими.

— Бачиш того мерця під аркою? Це я не дав йому втекти. Інакше він би всім розповів про те, що тут сталося.

Чорні зіниці перемістилися в зазначеному напрямку. Хлопчик став брикатися менше, проте все ще сердито шипів.

— Відпусти його!

До них несподівано підлетіла дівчинка і вдарила Х'ярда рученятком по плечу. Щоправда, "вдарила" — це гучно сказано. Він майже нічого не відчув, але все ж вирішив її послухатися і поступово ослабив хватку.

— Відпускаю. Бачиш?

Близнюки миттю пригорнулися один до одного і відійшли до стіни. Вони обидва дивилися на нього з недовірою, але вже без відвертої агресії. Х'ярд намагався збагнути, скільки їм років. Приблизно сім, хоча, можливо, й більше — дитяче недоїдання часто гальмувало ріст.

— Де ваші батьки? — запитав Х'ярд якомога м'якіше.

— У нас їх немає, козлино! — буркнула дівчинка.

Х'ярд співчутливо похитав головою.

— У мене їх теж не було. Розумію, як вам важко. Але мушу зазначити — ви… — він окинув поглядом закривавлені трупи, — справляєтеся непогано. Я, наприклад, у вашому віці так не вмів.

Діти мовчали, дивлячись на нього зацькованими звірятками.

— У тебе ефір, чи не так? — звернувся Х'ярд до хлопця. — І у твоєї сестри теж, тільки у неї він іще не пробудився.

— Який ще ефір? — вперше озвався хлопчик. Його голос був тихим і нібито крижаним.

— То ви не знаєте, хто ви такі? Втім, не дивно. Навряд чи у вас був хтось, хто міг би вам все пояснити.

У відповідь — знову мовчання.

— Гаразд, — зітхнув Х'ярд і випростався. — Хочете їсти?

Брат із сестрою насторожено переглянулися.

— Хочете, я знаю. Тоді ходімо зі мною. Від сьогодні у вас завжди буде і їжа, і дах над головою. А також сенс життя, що не менш цінно.

Можливо, він не встиг вчасно допомогти Фіналет. Але з цими дітьми все буде інакше.