Крізь тонку вуаль я спостерігала, як у передчутті початку церемонії хвилювалися гості. Свіже осіннє повітря своїм подихом підіймає пожовкле листя і кружляло під музику. Павло був непохитним. Його хвилювання видавали тільки руки, він стискав долоні в кулак. Коричневий костюм з метеликом мені дуже подобався. Я собі ще більше заздрила, дивлячись на цього хлопця, що звів мене з розуму. Річард пошепки весь час нагадував, що я маю посміхатися. На що я відповідала посмішкою. Він, ніжно тримаючи, опустив мої руки в долоні Павла, не сказавши ні слова, відступив. А мені не потрібно ніяких слів, усе читалося в його очах. Павло, дивлячись на мене, сказав:

- Ти дуже красива. Я собі заздрю. - тримаючи міцно мене за руки. Наші долоні були вологими від припливу адреналіну. Посміхаючись одне одному, ми раділи.

- Дорогі мої, Павло та Анна! - Урочисто почав священник. - Цього дня ви вирішили пов'язати своє життя не тільки перед людьми, а й перед Богом. Тож нехай кожен із вас скаже слова згоди на цей шлюб.

- Я, Павло, зобов'язуюся перед Богом та людьми любити та поважати найпрекраснішу жінку у світі, яка стоїть переді мною, і тремтить чи то від щастя, чи то від холоду. Анно, я не ідеальний, але я постараюсь бути для тебе всім. Я кохаю тебе! Прошу стати моєю дружиною. - На одному подиху сказав Павло, одягаючи мені каблучку.

- Наразі моя черга? - Сказала я, тим самим викликала сміх у всіх гостей. - Ну гаразд... Я, Анна, зобов'язуюся перед Богом і людьми любити й поважати найпрекраснішого чоловіка на землі. І нехай час нам готує різні випробування, я готова їх пройти разом із тобою. Ось як зараз, тримаючи один одного за руки. Ти сказав, що ти не ідеальний? Ти не повіриш, Павле, але я теж. При цьому ми знайшли одне одного, і ми разом. Я кохаю тебе і готова стати твоєю дружиною.

Піднімаючи вуаль, Павло витер сльозу, що котилася по моїй щоці й ніжно цілуючи, прошепотів:

-Я кохаю тебе... Кохаю...

- Павле та Анно! Даним мені правом, оголошую вас чоловіком і дружиною. - Благословив нас священник.

Після урочистої церемонії на місці заміського будинку батьків Павла, ми продовжили свято в саду під старим деревом, яке прикрасили безліччю ліхтариків. Увечері вони під живу музику створювали незвичайну магію свята. Ми, танцюючи свій перший танець, під нашу улюблену пісню "Kiss Me". Притулившись до Павла, під ритм музики, я насолоджувалася кожною секундою цього вечора. Його погляд закохував мене ще сильніше. Світ завмер навколо нас. Над нами ліхтарі, ніби зірки у всесвіті, грали теплими фарбами в ритм нашим рухам. Паморочиться голова.

- Паша, я візьму твою дружину. Анна твоя на все життя, а я прошу кілька хвилин уваги. - Підходячи до нас, запитав Борис.

- Звичайно, батько. - Цілуючи мені руки, Павло посміхнувся і залишив нас удвох.

- Яка ти у мене гарна. - Посміхаючись, продовжив Борис.

- Спасибі вам, ви виховали прекрасного сина. - танцюючи в танці з батьком, сказала я.

- Якого я виховав сина, покаже моя старість, а якого я виховав чоловіка, покаже життя з тобою. Я дуже радий за вас. Шкода, що наша сім'я не в повному зборі. Та наші рідні радіють за вас, вони сьогодні тут. - Взявши за руки, сказав батько. У відповідь я сильно притулилася до цього сивого мудреця, який став для мене наставником і другом відразу. Я ніби обіймала батька.

- І що це ми тут робимо? - Олена перервала нашу бесіду своїм запитанням.

- Олено, вибачте, передаю це ангельське створіння вам. - Борис, як завжди, був галантний.

- Дякую вам! - Сказала я йому в слід.

- Анно, я так рада за вас! - Обіймаючи мене, Олена продовжувала говорити. - Все просто чудово! Я переживала, так переживала... Сподіваюся, що все вийшло?

- Тільки завдяки вам. Ви боги своєї справи. Що б я без вас робила? - Я і справді була вдячна Олені, адже всю організацію вона взяла на себе. У неї явно талант.

- Гаразд, потім нам лаври підносити будеш, а зараз пішли веселитися. Це ваше свято. І де наш чоловік подівся? - Взявши мене за руку, Олена повела мене вздовж будинку. - Зачекай тут, я зараз знайду Павла.

Зробивши кілька кроків, я спустилася до озера. Присівши на причалі, я дивилася на зоряне небо, що відбивається у водоймі. Вітер на вечір стих, озерна гладь дихала теплом, підіймаючи легкою вуаллю туман. Я слухала музику, що лунала за моєю спиною і пританцьовувала в ритм. Цей день підходив до фінішу. Я втомлена та щаслива.

- Анно! Мої вітання.

Заплющивши очі, я впізнала по голосу Ігоря, який стояв поряд. По моїй спині пробіг холод. Ігор зрозумів, що я не маю бажання з ним говорити, продовжив розмову сам:

- Ти сьогодні прекрасна... Я дивився на тебе і заздрив. Ти на мене зла не тримай. Будь щаслива, ти цього гідна, Анно. - Підійшовши ззаду, Ігор узяв мене за плечі й поцілував моє волосся. Більше не сказавши ні слова, він пішов. Я знову, як дурепа, заплакала, сльози покотилися по щоках. Мені не боляче, я не відчувала люті. Мене переповнювали інші почуття, що призначалися іншій людині. Шкода, що Ігор не зміг навчитися жити без мене.

- Люба, що ти тут робиш? - Підійшовши до мене, запитав Павло.

- Дихаю свіжим повітрям, милуюся нічним небом. Дивись як гарно! - показуючи в бік озера рукою, сказала я. Взявши за руку Павла, я вкотре розуміла, що поруч моя людина. Ми вирішили прогулятися та відійти від гамірного свята. Знявши туфлі, я йшла по прохолодному піску, відчуваючи кожну піщинку босими ногами. Цілий день на підборах даються взнаки. Павло не витримав паузи, запитав:

- Ти чимось стурбована?

- Ні. Це банальна втома. Не переживай. Ти так на мене дивишся? - Поглянув на чоловіка, запитала я.

- Не можу повірити, що ти моя дружина. І дивуюся, як ти босими ногами йдеш по холодному піску. - Сказавши ці слова, Павло підхопив мене на руки.

- Ти з глузду з'їхав! Спусти на землю. - Почала обурюватися я.

- Хм... Я переживаю, щоб ти не застудилася. Дурненька. - Цілуючи мене, говорив Павло.

- Знаю. Тому взуюся і більше так не буду. Обіцяю! - Поцілувавши в щоку чоловіка, я наділа туфлі.

- Ось ви де, а я вас скрізь шукаю. - Олена перебила нашу прогулянку. - Ви мене вибачте, у вас вся ніч попереду і не одна, а свято вже закінчується. Торт за вас я різати не збираюся. Ходімо за мною!

Піднявшись до будинку, вирішили урочисто закінчити свято. Заграла музика, навколо запалили безліч свічок. Це виглядало дуже красиво. Ми, тримаючись за руки, пританцьовуючи, дочекалися, коли принесуть торт. Під оплески гостей ми нагодували одне одного солодощами. Я жартома замазала його кремом, намалювавши вуса. Таким чином, ми повеселили народ. Павло почав мені витирати залишки торта з губ, усміхаючись, сказав:

- Ходімо, потанцюємо.

Я взяла його за руки та повела за собою на терасу. Повільно крок за кроком ми під ритм мелодії віддавалися танцю. І не було ніякої втоми, наче відкрилося друге дихання. Це був прекрасний день, який я неодмінно запам'ятаю на все життя. Сьогодні я знайшла себе у віддзеркаленні коханих очей, у ніжності сильних рук, у пристрасних поцілунках. Закохані та щасливі разом.

Я ніжилось в теплому ліжку, помітила на спітнілому вікні напис: "Доброго ранку!" Сьогодні першою прокинулася не я. Обнявши подушку, яка пахла коханим чоловіком, я вирішила трішки поніжитися. Через прочинене вікно ледь було чути тихий дощ. Під подихом повітря хиталася завіса, відкриваючи вид на околицю. Новий день спільного життя.

- Тук-тук! Доброго ранку! - заходячи в спальню з тацею, сказав Павло.

- Ого! Ось куди пропав чоловік. А я подумала, що ти втік. Передумав? - Сказала я, визираючи з-під ковдри.

- Не дочекаєшся! - Присівши на ліжко, відповів Павло. - Я сніданок готував. Дивись що є: апельсиновий сік, тости, фрукти та кава. Ще на диво знайшов шматок торта. Дозволь тебе нагодувати?

- Давай! - Я погодилася на його пропозицію. Що може бути прекрасніше проводити час із коханою людиною і їсти з його рук.

- Як ти дивишся на те, щоб покататися на машині? Я знаю чудове місце з приголомшливим краєвидом. Це варто побачити. Я не можу красиво описати. Погоджуйся. - Доторкаючись губами до моєї спини, шепотів Павло.

- Вибору у мене немає. Я поїду з тобою куди завгодно і дощ нам не перешкода. - Я пригорнулася до нього сильніше. Павло пальцями розчісував мої пасма, що злегка заплуталися. Я заплющивши очі, та мліла від його дотиків. Маленькі порошинки, танцюючи в променях сонця, що ледь пробивається крізь хмари, створювали рух в нашому просторі.

В машині грала класична музика, під настрій погоди. За вікнами відкривався приголомшливий вид на гірську місцевість. Після дощу неймовірно пахло лісом і під колесами шуміли калюжі. Ми насолоджувалися барвами осені. Серед хвойних дерев, місцями виникали жовто-червоні плями. Небо обіймали дощові хмари та місцями відривали шлях для сонячного світла. Сонце запалило все навколо багряними фарбами. Кілька хвилин і ми прибули до пункту призначення. Виходячи з машини, я обережно ступала, щоб не пошкодити місцями квітучі трави. Я зробила декілька фото на телефон. Це дивовижне місце, де гори торкаються небес, а хмари наче кораблі пливуть під тобою. Прохолодне та настільки чисте повітря п'янило та паморочило голову. Павло взявши мене за руки, повів мене за собою, сказавши мені:

- Заплющ очі та уяви політ. - Картина з фільму “Титанік” Я довірилася йому і заплющила очі. Відчуття, що тебе підіймає над землею. Ніжні дотики Павла струмом проходили по тілу та змушували серце битися з шаленою швидкістю. Крок за кроком ми підійшли до краю.

- Тепер розплющ очі - прошепотів він. - Поглянь!

- Хм... - Вдихнув на повні груди, я сказала. - Неймовірно!

- Це наш світ. Нехай це буде нашим місцем. Ти згодна? - Повертаючи мене до себе, говорив Павло.

- Я люблю тебе. - Цілуючи чоловіка, сказала я.

- Це ще не все, сонце! - Павло повів мене до машини, відкривши багажник та діставши кошик. Наперекір примхливій погоді ми вирішили провести день тут. Час зупинився, закарбувавши назавжди наші мрії, сміх та поцілунки у цих місцях. Багаття танцювало під подихом вітру то розгораючись із неймовірною силою, то ховаючись зникало. Ароматний глінтвейн готувався на вогнищі. Поклавши голову на коліна Павла, я намагаючись знайти очима край землі. Гори з туманом та хмарами злилися воєдино, було важко зрозуміти де їх межа. Звуки природи інколи тривожив потяг, що проходив повз. Музика на авторадіо вдало збігатися з сьогоднішнім настроєм та погодою. Поряд росла самотня сосна, яку вітром трішки покрутило. Вона намагалася йому чинити опір, тому мала химерну форму. Ми зігрівалися гарячим напоєм та обіймами. Ще один день спільного життя ми подарували собі.

- Паша, здається телефон. - Почувши звук дзвінка, прошепотіла я.

- Секунду, люба. - Підвівшись, чоловік пішов за телефоном у машину. Поговоривши кілька хвилин, він повернувся збудженим, хоча всіляко намагався цього не показувати. На моє запитання: "Що сталося?" я чіткої відповіді не отримала.

- Їдемо додому, Анно. Я не знаю що сталося. Сказали нам повертатися і все. - Поспіхом ми зібрали речі, сівши в машину, рушили назад. Я не розуміла, що сталося, і це тривожило мене. Павло теж змінився в обличчі й за весь шлях не сказав ні слова. На вулиці вже темніло і ми, увімкнувши фари, зі швидкістю пролітали крізь лісову дорогу. На горизонті видно будинок. Під'їжджаючи, ми помітили, що надворі нас чекав батько.

- Що трапилося? - Виходячи з машини, запитав син у батька.

- Ідіть в дім. - Зайшовши до будинку, з трубкою в руках, він увімкнув телевізор.

Ми, присівши на диван, чекали, що так хотів нам показати батько. І яким було наше здивування, коли ми дізналися, що в нашій країні війна. Колони військової техніки з армією сусідньої держави перетнули кордон сьогодні вранці. Захопивши кілька населених пунктів, вони продовжували наступ. Перші кілька хвилин я не могла зрозуміти, що коїться. Але коли показали зруйновані міста та вбитих людей, я заплакала. На жаль, це був не фільм, а кадри з реального життя. Наша буденність враз стала іншою.

- О, Боже! - пошепки крізь сльози, сказала я.

Непомітно поряд присів Річард, подав мені склянку холодної води та сказав:

- Анно, попий і візьми себе в руки.

Я подивившись на нього скляним поглядом та одним махом випила склянку води.

- Так, так, Анно! Поглянь на мене. - Говорив мені Павло. Я вмить втратила свідомість. Я прокинулася від того, що на мене жбурнули холодною водою.

- Майже в нормі. Якщо можна так сказати - Сказала я, дивлячись на всіх.

- Анно, ти так не лякай. - Сказав Річард.

- А ви чого очікували? Тут таке. Як війна у двадцять першому столітті? - Гублячись у словах, я намагалася зібрати свої думки. - Навіщо?

- І справді, це жесть повна. Мені це не подобається. І що нам усім робити? - Дивлячись на батька, поставив запитання Павло.

Борис затягнув тютюн із люльки, присівши в крісло біля вікна, на кілька секунд занурився в себе. Дим обволікав кімнату. Тишу розбавляв тільки звук годинника, що висів над каміном.

- Я думаю, не варто поспішати з висновками. Залишаємося всі тут та чекаємо. Можливо, не все так погано, як показують. - говорив батько - Річарде, я маю нахабство запитати, чи зможеш вивезти з країни Анну при потребі?

- Я нікуди не поїду. Ви що таке говорите? Ні, і не подумаю. - Я була категорично проти.

- Батько діло говорить. Потрібно продумати всі можливі варіанти. Попри те, що кордон від нас далеко і бойові дії не проходять тут, це нічого не означає. Якщо введуть воєнний стан, на війну йдуть усі. Річард, як іноземець спокійно зможе виїхати, а ти з ним.

- Я чогось не розумію. Чому ви вирішуєте за мене? Я не хочу їхати, я буду з тобою, щоб не сталося. Я перед Богом обіцяла бути разом! - Дивлячись Павлу в очі, сказала я.

Ми довго сперечалися. Уперше я почула, як кричить Павло на мене. Мені було зрозуміло, що він боїться. В одну мить змінився день, змінився хід історії, кожен із нас розумів, що війна не минає безслідно.

- Тихо! - перебив нас, сказав Річард. - Борис, увімкніть голосніше телевізор. Будемо слухати новини.

Наші припущення були обґрунтовані, в країні оголосили воєнний стан. Про це заявив наш уряд. Оголошена перша хвиля мобілізації, усі громадяни повинні поповнити військо. Насамперед це стосувалося чоловіків та жінок, що проходили строкову службу. Павло не був винятком. Після неспокійної ночі з сиренами та вибухами нарешті настав ранок. Ні одна ніч не була такою довгою. Ми майже не спали, весь час стежили за розвитком подій. Я ніяк не могла сприйняти реальність. Це кошмарний сон. У каміні тліло, потріскуючи, багаття. На столі стояли чашки від випитої кави та повна попільничка недопалків від сигарет. Біля вікна сиділи Борис та Павло, граючи партію в шахи, щоб відволікти себе хоча б трішки. Річард спав у кріслі біля каміна, тримаючи в руках телефон. Я підійшла до нього, вкривши покривалом. Мені хотілося повітря та побути на самоті. Я вийшла з будинку та попрямувала до озера. Присівши на березі, я вдивлялася в спокійну гладь води, де плавало опале листя. Взявши в руки камінчик, я його з усієї сили жбурнула його у воду. Біль кипів у мені, більше не було сил усе тримати в собі. Я ревіла, як маленьке дівчисько. Почувши мій плач, до мене підійшов пес "Лорд", він ліг поряд та вирішив розділити зі мною переживання, сам цього не розуміючи. Я гладила собаку та намагалася заспокоїтися. Розуміла, що я нічого не можу змінити, а нерви не відновиш. В будь-якій ситуації варто навчитися мати холодний розум, а не панікувати. Повернувшись назад, я дізналася, що телефонував Ігор і запропонував можливість вивести мене з країни разом зі своєю сім'єю. Я не погоджувалася їхати, щоб не сталося.

- Анно, прокинься! Ти не розумієш? Війна! - крикнув Павло, вдаривши кулаком об стіл. І в ту ж хвилину зменшивши запал та перепросив. - Вибач, заради Бога. Я не хотів... Боюся за тебе і не пробачу собі, якщо з тобою щось трапиться. Тому ти маєш поїхати на деякий час.

Притиснувши мене до себе, Павло гладив моє волосся і тремтячою рукою. Піднімаючи погляд, я побачила страх у його очах. Страх втратити сьогодні та завтра. Чоловіки намагаються не видавати своїх тривог та страхів, ховаючи їх за курінням цигарок, стисканням у руках газети або випиваючи кілька чашок кави поспіль.

- Анно, донечко, послухай, Павла. Іншого варіанту немає. Можливість врятуватися, тому ти повинна її використати. Як тільки Ігор зможе організувати літак ти покинеш країну на деякий час. Несила змінити те, що відбувається. А якщо є хоч найменший шанс, то не варто його опускати. Адже ніхто з нас не пробачить собі, якщо з тобою щось станеться. - Підходячи до нас, сказав Борис.

Я слухала, не розуміючи, що відбувається і як дитина хотіла вірити в диво. Та жахливі події, спустили мене на землю. Страх перетворився на ненависть. Кожен звук змушує здригатися, а мертва тиша лякала ночами ще гірше ніж вибухи. Все найдорожче виявляється поміщається в маленький рюкзак. В одну мить життя змінює свій вектор і ти йдеш вже іншою дорогою.