Розділ 11 Провідник
Коли я прокинулася на наступний день, сонце ще не зійшло. Намацавши в темряві телефон, я ввімкнула його. На цифербладі висвічувалася 3:34. Я зітхнула і поклавши телефон на місце, знову сперлася головою на подушку. Заплющивши очі, я спробувала ще раз заснути. Але трохи полежавши із закритими очима, я зрозуміла що нічого не доб'юся, адже сон розвіявся як ранковий туман.
- Шарлотто... - я почула тихий шепіт, котрий долинав ззовні.
Трусонувши головою і поморгавши, я вирішила, що мені причулося.
- Шарлотто... Шарлотто... Шарлотто... - шепіт знову повторився.
Я підвелася з ліжка і вгледілася в вікно.
Бабуся мене завжди вчила: якщо я прокинуся посеред ночі і почую незнайомий голос з двору, ні в якому разі не виходжу.
Чесно кажучи, я не розпитувала чому, а просто кивала головою.
Але на цей раз, мене немовби якась невідома сила тягнула надвір.
Мої ноги ніби самі по собі понесли мене до шафи, де вибрала джинси, футболку і теплий светр.
Одягнувшись, я спустилася вниз і взувшись в чоботи підійшла до дверей.
Взявшись за клямку, я тихо, щоб дуже не скрипіло, відчинила двері.
Одразу в шкіру на руках вдарив мороз. Я дмухнула на руки і поклала їх у кишені куртки, яку я прихопила в останній момент.
Раптом, краєм ока я помітила темну фігуру, котра стояла коло хвіртки.
Але коли я підійшла ближче, вона розвіялася і опинилася вже на дорозі.
Вийшовши на дорогу, я пішла в тому напрямку куди мене вів силует.
Чесно кажучи, я не розуміла що йому потрібно і навіть не задумувалася про те, що він таке.
Щось мені підказувало, що він не завдасть мені шкоди, але деякий страх був, і не дуже малий.
Я знову поморгала і трясонула головою. В мене було таке відчуття, ніби я прокинулась від гіпнозу.
Я спробувала зупинитися, але мої ноги мене не слухали і продовжили вести мене в невідомість.
***
Ми пройшли так пару миль граючи в мовчанку. Ланшафт дуже швидко змінювався. Від чого я вже навіть встигла загубитися в просторі і втратити відчуття реальності.
- Шарлотто... - я почула тихий шепіт, котрий долинав ззовні.
Трусонувши головою і поморгавши, я вирішила, що мені причулося.
- Шарлотто... Шарлотто... Шарлотто... - шепіт знову повторився.
Я підвелася з ліжка і вгледілася в вікно.
Бабуся мене завжди вчила: якщо я прокинуся посеред ночі і почую незнайомий голос з двору, ні в якому разі не виходжу.
Чесно кажучи, я не розпитувала чому, а просто кивала головою.
Але на цей раз, мене немовби якась невідома сила тягнула надвір.
Мої ноги ніби самі по собі понесли мене до шафи, де вибрала джинси, футболку і теплий светр.
Одягнувшись, я спустилася вниз і взувшись в чоботи підійшла до дверей.
Взявшись за клямку, я тихо, щоб дуже не скрипіло, відчинила двері.
Одразу в шкіру на руках вдарив мороз. Я дмухнула на руки і поклала їх у кишені куртки, яку я прихопила в останній момент.
Раптом, краєм ока я помітила темну фігуру, котра стояла коло хвіртки.
Але коли я підійшла ближче, вона розвіялася і опинилася вже на дорозі.
Вийшовши на дорогу, я пішла в тому напрямку куди мене вів силует.
Чесно кажучи, я не розуміла що йому потрібно і навіть не задумувалася про те, що він таке.
Щось мені підказувало, що він не завдасть мені шкоди, але деякий страх був, і не дуже малий.
Я знову поморгала і трясонула головою. В мене було таке відчуття, ніби я прокинулась від гіпнозу.
Я спробувала зупинитися, але мої ноги мене не слухали і продовжили вести мене в невідомість.
***
Ми пройшли так пару миль граючи в мовчанку. Ланшафт дуже швидко змінювався. Від чого я вже навіть встигла загубитися в просторі і втратити відчуття реальності.
Коментарі