Сосновий гай, куди рушили підлітки, був дрімучим і темним, але водночас загадковим і прекрасним. Дерева росли настільки близько один до одного, що над головою утворився щільний намет із гілок, який служив чудовим укриттям від сонця. Між товстими стовбурами вились невідомі сині квіти, настільки маленькі і рясні, що місця для трави не залишалось зовсім. Максим, який мріяв стати великим кухарем і відкрити власний ресторан, навіть зумів розгледіти між ними шапочки грибів, схожих на лисички. Їх вирішили зібрати на вечерю, хоча Ден після випадку з «цілком безпечним» за словами Флер, вороном, дивився на все з підозрою. Вузька стежина, що нагадувала величезну змію на покривалі із квітів, постійно в'юнилась і скочувалась донизу — в різку кам'янисту ущелину, де вони домовились зробити причал. Навколо літали метелики та бджоли, по деревах стрибали білки, а з-за кущів виглядали милі мордочки невідомих пухнастих тваринок. Така прогулянка, безперечно, приносила більше позитивних емоцій, ніж навпаки. Підлітки вели жваві розмови, сміялися і фотографували все, що бачили на телефон.

— Пити хочеш? — До Дена підійшла Ксюша і простягла йому свою пляшку. — Нога не болить?

— Та дрібниці це все. Тобі нема за що переживати. — Він сьорбнув ковток свіжої прохолодної води. Завбачлива Ксюша і про це подбала, набравши її з джерела, який вони знайшли по дорозі.

— Я тебе знаю сто років, Дене, тому без цього ніяк. Що то взагалі сьогодні було, а? З вороном на дереві? Ти себе безсмертним уявив, чи що?

— В мене хіба був вибір?

— Ну звичайно ж! Стрибати на спину птахові — це якраз найбільш правильний вибір в тій ситуації! А якби ти собі шию скрутив? Мені потім як твоїм батькам в очі дивитися?

— Та ніяка холера мене не візьме, мала! Чи ти за роки дружби зі мною в цьому ще не переконалась? — Він ласкаво вщипнув її за щоку.

— Та ну тебе, Дене! Нічому тебе життя не вчить. — Вона роздратовано його відштовхнула та похитала головою. — Ти мені краще скажи: те, що ти дізнався сьогодні, має відношення до твоїх снів і переслідувань?

— Має. — Ден не хотів розповідати Ксюші раніше за інших. Вона, як завжди, все сприйме близько до серця і почне ставити занадто багато питань. Правду кажучи, він поки й сам не знав, як оформити розповідь так, щоб вона не перетворилася на монолог обурення та особистих домислів.

— Солодка парочка Твікс — жодної хвилини одне без одного. — Максим підійшов до них ззаду і, як завжди, не зміг обійтися без підколу. Хоча Ден звик до подібних висловлювань, але зараз тон друга йому зовсім не сподобався. Ксюша кинула на Максима нищівний погляд, а той, як завжди, відповів з милою усмішкою:

— Розслабся, крихітко. Нам тут треба потріщати на рахунок наших чоловічих справ. Може, підеш квіточки позбираєш?

— Йди до біса! — огризнулася Ксюша, проте пішла вперед. Не властиво цим двом спокійно спілкуватися. Ден, звичайно, звик до цього, але часом це шалено втомлювало.

— М-да... Чекаю я, чекаю цього історичного моменту, коли Ксюха перестане тебе опікувати, але видно, за мого життя цього не станеться ніколи, — з підкресленим сумом у голосі простяг Максим. Ден відчув роздратування:

— З яких пір тебе це хвилює?

— Та є один момент. Не знаю, чи зрозумієш... — Друг уважно розглядав стежку, засіяну маленькими блискучими камінчиками. Вони шаруділи під ногами, і були мало того, що зовсім недоречні в сосновому лісі, так ще відволікали не дуже приємними звуками. Ден не міг зрозуміти, чи це вони його так дратують, чи в повітрі й справді витають нотки взаємної напруги.

— Та кажи вже, раз почав.

— Розумієш, Дене, я в принципі давно збирався повідомити тебе, щоб потім не було недомовок та образ. Ти мені, все-таки, дуже близький друг і я ціную наше спілкування. Ми з тобою з перших класів нерозлийвода. Не настільки звичайно, як із Ксюшею, але теж чимало пережили разом. Тому я не можу це довго приховувати...

Всупереч недбалому тону й сміху в голосі, Максим виглядав досить знервованим. Ден знав його, як облупленого, тому відразу відчув фальш у поведінці та голосі. Це тільки посилило напругу та зростаюче почуття неприязні.

— Ближче до суті, ок? Я не люблю довгі передмови.

— Та що ти сьогодні такий колючий і незговірливий? Пташку злякався, чи що? — Максим закинув йому руку на плече. — Та не сси, братан, хіба для нас з тобою існували невирішені проблеми? Я з нетерпінням чекаю на твою розповідь про сьогоднішнє переміщення, але вже до цього хочу запевнити у своїй дружній підтримці. Якщо комусь треба буде морду розмалювати — зробимо. Ти мене не знаєш, чи що?

— Маєш рацію, чувак, тебе я знаю, як своїх п'ять пальців. Тому не заговорюй мені зуби, будь ласка. — Ден кинув на Макса засуджуючий погляд. — Я не собака, за правду кусати не буду.

— Ну, розумієш, тут таке діло… — Максим зупинився. Від хвилювання його очі бігали в різні боки, а руки постійно переміщалися то в кишені, то волосся поправляли, то струшували неіснуючі пилинки з одягу. — Коротше, мені твоя Ксюха подобається. Давно хотів зізнатись, натякав усіляко, але ти, мабуть, ще той телепень у подібних справах.

— Чого? — Ден відкрив рота. — Ти і Ксюха? Щоб мене чорти вхопили!

— Та ще немає мене і Ксюхи. Є ти і Ксюха, але я у вашу парочку точно не вписуюсь. Моя скромна персона, як бачиш, викликає у неї блювотний рефлекс.

— Ну, вибач, брате, але з якого часу, щоб зізнатися дівчині в почуттях, треба перед цим повиривати в неї усі кіски? Тобі скільки років? — Денис щиро засміявся.

— Згоден, туплю. — Максим почухав за вухом, кинувши убік Ксюші невпевнений погляд. Дівчина йшла далеко попереду і про щось розмовляла з Мариною. — Будь я пай-хлопчиком — був би для неї порожнім місцем. Єдине, що її у цьому житті хвилює — це твоя персона.

— Ти б краще сцени ревнощів її Стасику влаштовував, а не мені. У нього хоч мізків, як у молюска, але ж зумів їй пилу в очі напускати. — Денис прискорив крок. Якось не по собі йому було від цієї розмови. — І взагалі... Це я тобі поради роздавати повинен? Не за мною дівки в чергу шикуються. З яких пір ти поводишся, як безмозкий ідіот?

— Ти колись любив? — надто серйозно запитав Максим, звузивши очі. У Дена неприємно залоскотало під ложечкою.

— Не любив і не збираюся найближчим часом. І тобі не раджу...

— Тут я вже сам вирішу, — відрізав Максим. — Просто хотів довести тебе до відома. Друг, все-таки...

— Прекрасно! — Ден бачив, що товариша образила його різкість. — Якщо тебе так хвилює моя реакція, то можеш розслабитися і жити спокійно. Я не проти ваших стосунків. Якщо ти, звичайно, не розіб'єш їй серце, як цей ідіот із м'язами замість мізків. Інакше тоді я справді розмалюю морду, але вже тобі.

— Можеш бути певен: я її не скривджу. От тільки зізнатися буде важко. Вона, мабуть, вирішить, що я приколюся.

— Може, за тебе ще свічку поставити? На удачу, так би мовити? — криво посміхнувся Ден. Максим насупився і стиснув губи в тонку лінію.

— Та якось обійдуся. Просто думав, може якось допоможеш? Ну, не знаю, там замовити за мене слівце, розписати хороші сторони чи влаштувати зустріч наодинці, коли випаде нагода?

— Слухай, друже! Я, звичайно, все розумію, але з цим проханням не до мене. Я не подружка звідниця і страждати подібною дурницею не збираюсь. І без цього купа невирішених проблем. Та й взагалі, зараз, по-твоєму, кращий час, щоб забивати цим голову?

— Гаразд, як знаєш. Дякую, що вислухав. — Максим не став відповідати на це питання. Його вираз обличчя став схожим на маску, позбавлену будь-яких емоцій. Кивнувши йому головою, друг якнайшвидше вирвався вперед і пішов далі один. Денис думав щось крикнути, щоб збавити напругу, але в останній момент стримався. Нехай чинить, як знає, йому яке діло до цього? Усередині, проте, заскребли кішки. Якесь паршиве почуття роздратування ковзнуло вздовж хребта і змусило його нервово стиснути кулаки.

— Подивіться! Печера! — голосно повідомив Боря і побіг уперед. Денис тільки зараз помітив, що вони залишили ліс позаду і йшли вздовж скелястої долини. По обидва боки від них височіли невеликі, вкриті зеленню горби. Трохи далі вони переходили в скелі, порослі мохом та ромашками. Ден зірвав одну і вдихнув її солодкий аромат. Незвично спостерігати таку різноманітність квітів навіть у місцях, де вони взагалі рідкість. Цей світ продовжував радувати око яскравими незвичайними картинками. Скелі тут зовсім не виглядали лякаючими, а навпаки, вселяли почуття захищеності.

Друзі підійшли до великої печери, вхід до якої був частково завалений камінням. Складалося враження, що якийсь час тут уже мешкали люди, хоча навряд чи така ймовірність взагалі існувала. Флер би, напевно, не стала приховувати таку інформацію.

— Ну, і чого застигли? Злякалися? — запитала Ксюша, помітивши збентеження Борі та Кості біля входу. Хлопці обережно заглядали всередину.

— Там тихо, але темно, хоч око виколи, — стиснув плечима Боря. Костя запалив величезний ліхтар і направив світло в непроглядну пітьму.

— Начебто чисто, але в печерах живе багато диких звірів. Не завадило б розглянути її зсередини на наявність нір. — Юнак узяв у руки палицю і чомусь подивився на Дена.

— Я в житті туди не полізу! Там темно та страшно! — почала скиглити Марина, відступивши подалі від входу. Її великі очі знову стали мокрими.

— Якщо хочеш, можеш заночувати зовні, — недбало кинув Ден і дістав з-за спини гострий ціпок, зроблений власноруч по дорозі сюди. Марина обіграла його страшними очима та схопилася за рукав Кості, ніби в пошуках захисту. Той завмер від несподіванки і почервонів до самісіньких вух.

Денис не став чекати, поки інші зберуться з думками і першим поліз усередину. За ним одразу ж рушила Ксюша.

— Тут все чисто, заходьте! — повідомив він і скинув з плечей важкий рюкзак. Оглянувши за допомогою ліхтарика кожен кут, Ден не виявив жодних слідів тварин і їх недавнього перебування. Щоправда, в глибині дірка не закінчувалася, а вела кудись далі. Але ззовні навряд чи безпечніше, тому вибирати не було з чого.

— Звідти вночі теж може вилізти якась погань, — прокоментував думки Дена Макс. Тримався він стійко і рішуче, але ніяк не міг перестати вдивлятися в темряву.

— Мені казали, що цей світ безпечний, — невпевнено заперечив Ден, дістаючи речі з рюкзака. — Не знаю, як ви, а я страшенно голодний. Нам в будь-якому випадку потрібно зробити причал.

— Не в курсі, хто там що тобі казав, але після ворона я не дуже

довіряю цьому оповідачу. — Ксюша наслідувала його приклад і почала розкладати спальний мішок та інші речі. — І взагалі, може, нарешті розкажеш, звідки знаєш більше, ніж ми?

— Та ціну він собі набиває! Хоче, щоб ми благали. А може, просто вигадав, щоб відрізнятися, — з глузуванням випалив Максим, кинувши на них з Ксюшею ревнивий погляд.

— Я б не став усіх по собі рівняти. — Ден відчув, що ще трохи, і він відправить друга подалі міцним чоловічим слівцем. Очевидно, Максим не пробачив йому відмови в допомозі з Ксюшею і тепер не знає, як вколоти зайвий раз.

— Треба б хмиз зібрати зовні, щоб багаття розпалити. Звірі зазвичай бояться вогню, — вирішив нагадати Костя, помітивши напругу між друзями.

— Можемо поділитися на групи. Одні готуватимуть, другі підуть за дровами,— підтримала Ксюша, і всі охоче прислухалися.

Тим часом сутінки почали повільно розповзатися по окрузі, а комарі неабияк набридати. Сонце сховалося за обрій, поступившись місцем величезному жовтому місяцю. Його розмір перевищував звичайний в кілька разів, а візерунок всередині мав дзеркальне відображення. З лісу тепер долинали зовсім інші звуки: не дзвінкий пташиний хор, а вовче виття, ухання сов, писк якихось маленьких тварин та інша різноманітність. У траві безперестанку щось шаруділо, а з-за кущів виглядали допитливі вогники маленьких очей.

У печері залишився тільки Максим, щоб приготувати вечерю, і Ксюша з Мариною, які згодились почистити гриби. Остання спочатку боялася увійти всередину, але згодом темрява та незвіданий зовнішній світ почали лякати її сильніше.

Не встигли хлопці зібрати й половини, як почувся гучний жіночий крик. У Дена всередині похололо — це кричала Ксюша. Кинувши все, що назбирав, він зі швидкістю світла помчав назад у печеру. Прямо біля входу Денис боляче зачепив ногою камінь і в напівзігнутому положенні влетів усередину.

— Що трапилося?! — Він відштовхнув Максима, який стояв поряд, і схопив подругу за плечі. Ксюша остовпіла від шоку, не зводячи погляду з темного продовження печери. В її очах застиг такий жах, наче вона зустріла самого Диявола.

— Ден! Там…труп...

— Що? — Хлопець не повірив своїм вухам. Він очікував почути будь-що, але тільки не це. Вихопивши ліхтарик з рук такого ж враженого Макса, Ден попрямував углиб печери. Страшну знахідку він виявив за кілька метрів від їхнього причалу. Спочатку Денис побачив згусток тканини на землі, який з колись червоного перетворився на сірий. І лише підійшовши ближче та спрямувавши світло на знахідку, він побачив людський скелет у сукні. Очевидно, ця жінка померла досить давно.

—Я не хочу вмирати, як вона! — За спиною пролунав гучний надривистий плач. Дену стало шкода психіку нещасної білявки. Якою ж бездушною особою треба бути, щоб запхати в цей світ тендітну вразливу красуню? Хоча про що він? У голограми немає душі.

Підлітки, окрім Марини та Кості, який почав її втішати, порівнялися з Деном, щоб подивитися на труп. Ксюша схопилася за його руку і обережно виглядала з-за плеча.

— Швидше за все, вона теж зупинилася тут, щоб переночувати,— почав Ден і, акуратно відсторонивши подругу, сів навпочіпки, щоб детальніше оглянути скелет. — Можливо, вона мешкала тут деякий час. Померла точно не від лап тварини, тому що на сукні немає слідів крові. Та й положення тіла таке, ніби вона просто заснула.

— Що вона взагалі могла забути тут? Жінка, дівчина, бабуся... Невідомо, хто це був, — тихо озвався Максим.

— Дівчина, швидше за все. Про це говорить крій і фасон сукні, — тремтячим голосом відповіла Ксюша.

— Мабуть, смерть настала давно. Років двадцять чи тридцять тому. — Денис провів пальцем по черепу.

— Чому вона померла? Якщо не від лап тварини? — скривив ніс Боря, з огидою спостерігаючи за його рухами.

— Важко припустити. Мене більше хвилює, яке вона мала відношення до цього світу і як тут опинилась взагалі. — Ден важко зітхнув. Недовіра до Флер збільшилася вдвічі, і тепер він взагалі не розумів, у що вірити, а у що ні.

— Ден, подивись, у неї щось у руці. — Ксюша показала пальцем на праву руку скелета, частково сховану під сукнею. Ден підняв край тканини і побачив між пальцями якусь фотографію.

— Може, це щось особисте, а ти лізеш, — похитав головою Максим, коли побачив, як Ден обережно дістав фотокартку.

— Вона ще й кольорова. — Денис не звернув на нього уваги, глянувши на зображення.

— Ну? Що там, Дене? — Ксюша примостилася поряд і теж глянула на знімок.

Денис мав відчуття, ніби з легень відкачали все повітря. Він не міг видавити жодного слова. Відлуння стукоту власного серця віддавало не тільки у вухах, а й десь на кінцівках пальців. Руки зрадливо здригнулися, і він упустив би фотографію, якби не Ксюша. Вона підхопила знімок і продовжила роздивлятися.

— Дене, це ти, чи що?

Значить, не здалося. Денис вихопив знахідку у неї з рук.

— Цій фотографії не менше двадцяти років. Це не можу бути я. — Під шалений стукіт серця, він ретельно вивчив зображення.

На знімку стояла молода пара. Красива дівчина зі світлим волоссям обіймала за плечі хлопця, який здавався копією Дена. Обом на вигляд було приблизно стільки ж років, як їм самим. На дівчині була пишна сукня у червону клітинку. Саме в цьому вбранні було знайдено труп. Значить на фото точно покійна. Двійник Дена був одягнений у широкі штани та сорочку в смужку. На голові у нього був старомодний капелюх, а трохи подовжене волосся було зібране в хвостик. Він дивився в кадр пронизливими синіми очима, яскравість яких не могла приховати навіть стара вицвіла фотографія. Його усмішка випромінювала стільки доброти та наївності, що Ден мимоволі сам відчув незручність. Він то повна протилежність.

— Очманіти! Він реально вилитий ти,— зробив висновок Макс, заглядаючи у фото йому через плече. — Тільки ти злюка, а цей, схоже, сама доброта і ввічливість.

— Ну, звичайно! Бо це не я.

— А хто?

— Дене, а якщо це твої батьки? — голосно вигукнула Ксюша і сама ж злякалася від висновку. У Дениса всередині щось боляче стислось. Ні, вона не може мати рацію. Перевернувши фотокартку, він побачив напівстертий, написаний від руки напис англійською мовою: «Люблю тебе, попри все. Листопад, 1984 року»

— Ні, це не вона. — Ден зітхнув від полегшення. — Моя кровна мати тоді ще не народилася.

— Точно, твоїй зараз тридцять один, а цій уже було б за п'ятдесят, — розсудила Ксюша. — Значить, дівчина відпадає.

— А ось хлопчина явно ні. У нього такі ж диявольські очі, як у Дена, не кажучи вже про зовнішню схожість, — їдко посміхнувшись, зауважив Максим.

— Сам ти Диявол! Писок стули, інакше допоможу! — розлютилася Ксюша і вдарила хлопця в плече.

Ден усміхнувся про себе: подруга, як ніхто інший, знала, що його кривдить, коли хтось називає його очі диявольськими. Втім, це знав і Максим, тільки він навмисне виділив цей момент, щоб зачепити за живе.

— Нам треба знайти інше місце для сну. Інакше білявка не переживе цієї ночі, — різко змінив тему Денис і підвівся на ноги, сунувши фотографію в кишеню. Тут, звісно, ніхто не мав заперечень. Навіть сама Марина, яку після страшної знахідки довелося двічі приводити до тями. Тепер вона куталася в обійми Кості і дивилася на всіх червоними, сповненими жаху очима. І хоча мало кому хотілося бродити зовні вночі, іншого вибору не було.

Ден почав пакувати речі назад, намагаючись не дивитись нікому в очі. Він зовсім перестав розуміти навколишні речі. Тисячі знаків питання роїлися в голові, подібно бджолам, а сині пронизливі очі двійника досі заглядали в саму душу.