Вечір…Сонце повільно ховалося за обрій, бігаючи своїми останніми помаранчевими променями дрібними хвилями. Вітерець приємно торкався шкіри ніжною прохолодую. Узбережжя, шезлонг, уже майже порожній келих червоного вина кручу в руці - що ж може бути краще…

Напевно, у такі миті саме й згадуєш усі моменти життя, які забулися  чи які ти так намагався забути, але вони назавжди відкарбувались у пам'яті та душі.
У голові вже трохи туманило, я прикрив важкі повіки, відлітаючи думками кудись у найвіддаленіші куточки пам'яті. І що ж я бачу… невеличка кімнатка, іграшки, прохолодна підлога і… Очі? Такі блакитні-блакитні очі, напевно, настільки яскравих і чисто небесних очей немає ніде на світі… З того моменту все й почалося…

Скільки себе пам'ятаю, ця завжди незрозуміла для мене особа тяглася за мною по п'ятах. Я дійсно не розумів цього, як таке світле дитя могло прив'язатись до такого, завжди з насупленими бровами й тихого хлопця. І чесно зізнатися, вона виводила мене з себе. Її наївність, її доброта, її пишне, трішки схоже на вермішель, біляве волосся, її очі - вона була як маленький ангелочок… Усе це не давало мені спокійно жити й злило, як тільки я бачив її в радіусі 2 метрів. А це нестерпне дівчисько й далі щасливо усміхалася мені, навіть коли я її холодно й зверхньо відштовхував.

Минали роки, і я просто змирився… Так, настільки звик до цієї білявої "вермішелі", що просто перестав звертати увагу… До одно випадку...
Це було літо, нестерпно жарке. Сонце палило, як востаннє, і здавалось, ніби якийсь велетень готує нас, щоб спробувати свіжого та соковитого м'ясця. Я, як і завжди, мирно сидів у затінку, читаючи книгу. Лише тут я міг спокійно побути на самоті, без всяких там… Легкий вітер ніжно колихав гілочки дерев і бігав по шкірі, викликаючи приємні "мурашки". На небі з'явились перші зірки, а я все ще сидів і дивився кудись у далечінь. "Так би й просидів тут усе своє життя", - думав тоді я. Тиша, спокій, блаженна насолода, особливо тоді, коли біля тебе вічно треться якесь дитя, яке незрозуміло що від тебе хоче. Лише зелена травичка повертала мене у реальність, ніжно лоскочучи ноги, не даючи відлетіти кудись зі своїми думками.

Вже засвітились перші ліхтарі… Я повільно підвівся з мого облюбованого місця і пішов звичною дорогою додому. Ліниво перебираючи ногами, я раз у раз підкидав ногою якийсь випадковий камінчик, не звертаючи уваги на навколишній світ. Ось таким я був, поміж людьми кажуть, "не від світу цього" - і це прекрасно характеризувало мене, хлопця, що вічно відлітає кудись у "космос".

-Ну, чого ти скиглиш? Не дивись на нас так, ніби ми злодії якісь, ми просто хочемо поговорити…
- Відпустіть, я маю йти…

Почув я десь за кілька метрів від себе, і це повернуло мене в реальність. І ні, не через те, що за вдачею я був лицарем, який відважно рятував кожного у важкій ситуації, а тому, що вухо різав до болю знайомий голос. І тільки я підняв свою голову, як одразу ж натрапив на блакитні очі… Я завжди ніби тонув в них… І це мене дратувало… Я тонув у цих блакитних очах, повних доброти  та щирої цікавості до всього на світі, і мене це дратувало… І навіть зараз… Я одразу ж відвернувся, лише краєм ока побачивши сум і розчарування, ууперше за ці роки… Але, не бажаючи це бачити, без докорів сумління і краплі провини, я пішов далі.

Я так думав… Ноги самі по собі, не слухаючи мене, попрямували в бік цього дівчиська, розум кричав про  неприємності, інтуїція підказувала тікати, а совість і ноги просто йшли і робили те, про що я точно пошкодую… І де логіка в цьому світі! Так, я не помилився… Уже за мить я стояв з розбитим носом і губою. Червона цівка крові повільно бігла підборіддям, капаючи на землю. Чи жалкував я, що врятував це нестерпне створіння?! Безумовно?! Перші 10 секунд… Поки не побачив цю радісну посмішку й очі, налиті слізьми, занепокоєнням, але в ту ж мить її віста майже безшумно шепотіли: «Дякую»… Лише мені, ця щирість була зараз лише для мене, а не для всього світу. і тоді моє серце вперше здригнулося від незрозумілого почуття. І пройде ще чимало часу, поки я зрозумію, що це було...


.

.

.

Перший промінчик вранішнього сонця, ніби меч, розрізав нічну темряву, даючи зрозуміти, що знову настала денна пора. А я тільки й чекав цього. Від легкої та приємної прохолоди на душі ставало так спокійно… А щойно я згадував, що зараз має трапитись, моє серце тріпотало у передчутті чогось неймовірного.
Я легким рухом руки відкрив дверцята мого автомобіля, випускаючи назовні трішки затхле повітря. Її блакитні очі дивилися на мене вже з такою звичною щирістю і добротою, що я й сам, не помічаючи цього, усміхався й продовжував тонути у глибині її океану (і знаєте, я був не проти). Від подиху вітру, який ніби грався з її такими ж білявими кучерями, волосся пасмами падало їй на обличчя, легенько лоскочучи трішки кирпатий ніс, обсипаний ластовинням. Вона, поморщившись, прибрала волосся, знову ховаючи його за вуха, а я продовжував стояти, як дурень, усміхаючись. Дивився б на неї вічно… Більше не хочу її втрачати… Ніколи…
Я ледве відірвався від її блакитного,чаруючого погляду і поглянув на ясне небо. Ми нікуди не поспішали, мені було байдуже на навколишній світ, моїм світом стала вона, і я надіявся, що вона відчувала теж саме… Нікуди не кваплячись, ми сіли в авто. Я повернув ключ, почулось глухе бурчання мотору… Серце голосно бухало в грудях, ми навіть не знали, куди їдемо, просто вирішили сісти і поїхати, а куди… Я глибоко вдихнув і одразу ж видихнув, стараючись заспокоїтися. Я підняв голову, спочатку подивився прямо, а потім перевів погляд на неї, і мої сумніви луснули, як мильна бульбашка, коли я побачив її щасливе личко…

Моє тіло переповнювало щастя і адреналін…. Вітер свистів у вухах, залітаючи через прочинені вікна, навкруги був густий ліс, тиша і спокій. Ми їхали порожнім шосе, я все набирав швидкість, інколи відволікаючись від дороги та дивився на свою блакитнооку “вермішель” і ніяк не міг намилуватись…
Це почуття захопило мене з головою і нарешті я зрозумів, що це було… Це…
Сек-кунда - ріжуче вухо пищання коліс… Друга - все перевернулося з ніг на голову… Третя - дзвін у вухах і… Все…
Біле світло сліпило мене, цей білий колір був усюди… Стіни, постіль, стеля… Саме в неї я вже як секунд 20 втупився поглядом… Гаряча сльоза скотилася по моїй щоці…

“Я так не хочу тебе втрачати…”

Узбережжя… Сонце, яке майже сховалось за горизонт… Шезлонг… Вже порожній келих вина…
Я підняв голову і подивився на рожево-помаранчеве небо й усміхнувся.

- Ти знову напився? Так ненавиджу твою ось цю звичку…
- Не напився, а культурно випив червоного вина. Можливо, і тобі один келих?

Я тихо засміявся і подивився у її блакитні, зараз хитро примружені очі і, як завжди, знову потонув у їх глибині…
Вечір… Узбережжя… І останні промені сховались за обрій…