В палаці Повелителя проходили останні приготування. Вперше за кілька десятків років, буде проходити друга за рахунком конференція, після підписання  Мирного договору. Першу конференцію Повелитель пам’ятав дуже добре, це була нудна кілька годинна мовчанка де генерали різних частин території, підконтрольних Повелителю, навіть не знали про що можна говорити, так як раніше, до мирного дговору,  питання конференцій були одні: як захопити більше, та як розбити ворога.

«Хоч би який герой прийшов, - думав про себе Повелитель»

В залі для переговорів Руфус все підготував. Навіть сервіз протерли від пилюки на випадок, якщо хтось захоче їсти. 

За такої події, Руфус та вся прислуга повинна була носити метелики. Руфус постійно відчував дискомфорт, так як він заважав крутити головою.

Включаючи Гоара , то всього генералів було четверо (хоча раніше їх було більше), які правили своїми володіннями, відповідали за певні обов’язки і доправку мирних податків до палацу Повелителя. Говорячи про «певні обов’язки», можна сказати, що в цей час ніхто їх і не виконував. Всі займались виключно другим пунктом і керували тільки своїми володіннями.

Ворота в залу прочинилися і всередину почали заходити генерали. Руфус панічними жестами попросив прислугу покинути приміщення, а сам підбіг ближче і низько вклонився.

-    Раді вітати вас в палаці Повелителя, будь ласка займайте  вільні місця. Не займайте трону, це для повелителя, місць усім вистачить, – Руфус поглянув на троля, який сперечався з іншими генералами. -  Шановний генерале Зубодер, будь ласка не розмахуйте своєю дубиною, дотримуйтесь певних правил, – та його ніхто не слухав.

В залі спричинилась штовханина, через право сидіти, як найближче біля Повелителя. Генерали ладні були спричинити бійку. Руфус не міг нічого вдіяти, так як не мав повноважень наказувати їм.

Руфус відчув чиюсь присутність за спиною.

-    Ох, пане Гоар, це ви, – гоблін нервово розвернувся і швидко вклонився.

-    Що тут таке Руфусе? – Гоар був явно не в гуморі.

-    В генералів виник невеличкий конфлікт, через місця.

-    Зрозуміло, – Гоар ступив ще кілька кроків і стукнув посохом по мармуру. – Шановні, ведіть себе гідно в замку нашого Повелителя і  займайте свої місця, – Гоар скорчив таку гримасу з під свого каптура, що всі слухняно сіли. 

Гоар зайняв місце біля трону Повелителя. 

-    Шановний пане Гоар, що накажете? – Руфус підбіг рівняючи метелика.

-    Запрошуй Повелителя, всі на місці.

-    Так пане,уже біжу.

Через кілька хвилин, величезні двері в залі відчинилися. У них стояв Повелитель, а за спини виглядав Руфус. Приміщення покрила моторошна тиша. Повелитель повільно та впевнено йшов до свого місця, моторошна ніби смола аура виходила з нього. Всі присутні супроводжували його поглядом.  Руфус, ледь не надірвавши спини відвинув трон, та дочекавшись на Повелителя, обережно підвинув його до столу та відхекувався. Повелитель поклав руки на підлокітники та став дивитись ніби в пустоту. Можна подумати що він думав над порядком денним, чи тим, як підготувати війська, чи які питання розкрити на конференції, або ж над тактикою нападу на інші землі. Проте насправді ж він думав, чи полив він свої Незабудки.

Гоар піднявся зі свого місця.

-    Як «права рука» Повелителя, я оголошую нашу конференцію відкриту, – сказавши, Гоар сів.  

-    Тоді, можна перше слово буде моїм? – зза столу озвався на вигляд старий чоловік, хоча це твердження було б не вірне, скоріше як вялене м'ясо. - Хто не знає, я відрекомендуюсь ще раз, Граф Безсмертний. Повелителю, я глибоко занепокоєний нашим становищем. Я живу вже близько семиста років, але лише за ці декілька десятків років я відчуваю це нестерпне почуття – нудьгу, – всі присутні закивали у відповідь. – Я перші двадцять років просто припадав пилюкою на троні без жодного руху. Єдиним моїм заняттям, було постійне переховування скрині з голкою, хоча зараз я її використовую щоб покласти на неї ноги, так як вбити мене ніхто навіть не збирається.

Граф безсмертний був справді таки, безсмертним. Його життя знаходилося в голці, тому він її дуже охороняв, але за такий довгий прожитий термін, навіть життя в скрині стає просто скринею, на якій можна і ноги покласти  і щось нею підперти. Колись навіть в замку була така чутка, буцімто один із кравців переплутав скрині і замість простої голки, взяв Графову. Так, під час шиття, Безсмертного весь день ковбасило, ніби душу прокрутили через жорна.

-    Дозвольте відрекомендуватися – Зубодер, – сказав  зза столу великий троль. – Вперше мої кузні та печі зупинили свою роботу, а в них ще ніколи не згасав вогонь. Я постачаю для армії озброєння та броню, та навіщо вона, коли ніхто не воює.

Зубодер був наймоднішим серед генералів. Він вважав що статус повинен підкреслюватись стилем. Його тіло прикрашала велика хутряна мантія. На пальцях були персні з дорогоцінним камінням, та що там, навіть його дубинка була оздоблена золотом та коштовним камінням.

-    Мотрона Скотинівна, – сказала стара жінка. – Наша армія збільшилась до велетенських розмірів, проте вона атрофується без бою. Вони сплять майже весь день. До того ж без набігів в нас зменшилось кількість ресурсів. Так ще й деякі поселення перестали платити мирний податок. 

-    Може вони тей… забули, – зазначив Зубодер.

Мотрона глянула на нього, так ніби він не був особистістю.

-    Потрібно діяти, напасти доки наші вороги нічого не підозрюють.

Мотрона була хоч не єдиною, проте старшою в плані фізичному серед всіх. Так  дивно було те, що вона була простою собі людиною, і більше нічого, без магії, проклять, та різних наворотів. Вона мала лише звичайний артрит, це була її єдина здібність. Постає питання як проста бабця сиділа поруч з генералами темряви. Стати генералом не так уже й важко, набагато складніше покинути цей пост. 

Кажуть, Мотрона майже все життя була директоркою найбільшої у місці школи для джентельменів, де займалася перевихованням розбещених батьківськими грошима підлітків. Роки змінили її характер до непізнаваності, так, що вона змогла завербувати до себе банду розбійників. Вона розробила цілу низку банд в багатьох містах. Члени банди між собою її називали « Бий по пальцях» або «Директорка». А згодом до неї почали приєднуватись різні створіння та монстри. Після чого на неї звернули увагу на темних землях. Проте не треба не дооцінювати цю стару. Решта генералів побоюються її. Вона випромінює майже таку ауру як у Повелителя, а її кіт, який сидить постійно на її шиї, виглядає так ніби він має лише одне життя і то навіть те потріпане, проте його погляд страшніший ніж у Мотрони. Стає лячно від такої компанії.

-    Лазуровий король ваше темносте, – зза столу озвався ще один генерал. – Моє військо скелетів теж не задоволене умовами мирного договору. Тереторії, на які нам дозволили нападати, дуже малі. Я навіть став забувати, ту картину палаючого села, – на мить король поринув у спогади, а його щелепа відкрилася. – Так от, коли вже, як вимагає не записане правило, порушиться мирний договір?

Лазурний король був найсильнішим із всіх генералів, це звісно не офіційні дані. Це вирішили слуги темряви, опираючись лише на його характер, відсутність стилю,  вміння хвацько вимахувати мечем, та непогані магічні здібності. Ніколи генерали не билися між собою, рейтинг було складено на «око». Також,  друге почесне місце як не дивно зайняла Мотрона Скотинівна.

Як вже всі здогадалися, Лазурний король був скелетом, хоча він не був таким простим ходячим каркасом з кісток як можна подумати. Його сила полягала у тому, що він підкорив собі магію синього полум’я. Воно було сильніше за просте полум’я і в декілька разів гарячіше. Воно настільки з ним поєдналося, що в нього була навіть полум’яна синя борода, яка проти всіх законів фізики, проте цілком допустима по правилам магії, могла горіти вниз.

Повелитель нарешті повернувся розумом до генералів.         

-    Взагалі то, я не збирався його порушувати, – Повелитель нехотя відповів.

-    Тобто?  - погладжуючи вогняну бороду, відповів скелет.

-    У минулій війні, я зрозумів, що немає сенсу воювати і втрачати свої сили. Добро завжди перемагає, чим сильніше заганяєш його в кут, тим несамовитіше воно відбивається. Тож краще, коли всі залишилися при своєму.

-    Як це? – з подивом відповів Лазурний король. – А як же кров наших ворогів? Як же розширення територій, в кінці – кінців? Як же наші традиції : спалення сіл, викрадення незайманих дівиць і всі інші штуки які ми робимо?

-    О, викрадення незайманих дівиць, то моя найулюбленіша частина, – з захватом сказав Граф Безсмертний. 

-    Чому саме незаймані дівиці, чому не можна взяти  простих дівиць? – з цікавістю запитав Зубодер.

-    Навіть не уявляю, всі чомусь викрадали саме незайманих. Може боялися, бо в інших могли б бути прекрасні принци, які були досить імпульсивні, та мали дуже гострі мечі. А може вони були самотні.

Всі генерали стали згадувати старі добрі часи війн, та методи як правильно загарбувати села, та штурмувати міста.  

Повелитель був злий, хоч не міг відчувати її, скоріше в нього була пам'ять про злість.

-    Повелителю, – раптом промовив Гоар,так гучно, що ніби натякаючи решті: «стуліть  пельки, бо ви пошкодуєте», на що всі притихли, - може саме час вже й справді відновити нашу активність. Добро можна сказати спить, так ще й з відчиненими дверима. Герої вже почали вироджуватися, а ті хто зве себе цим статусом, просто має достатньо грошей щоб цей статус купити. Моя розвідка доповіла…

-    Не зрозумів? – Повелитель раптом повернувся, його погляд з під шолома був настільки пронизливим, що Гоар мусив відвести очі. – Ти не дотримався мого наказу і відправив розвідку, так ще й без мого відома? Можливо мені варто нагадати тобі твої обов’язки?

-    Ваше темносте не подумайте… – Гоар зрозумів, що бовкнув зайвого, Повелителя він і справді не любив за його специфічне правління, та провертав різні справи за його спиною, але злити його він не хотів, так як він розумів, що Повелитель є навіть сильнішим за попереднього, і в його плани не входило бути стертим в порох, – …я робив це виключно на благо ваших інтересів, я переймався чи бодай наші супротивники не готують напад, – і далі намагався брехати Гоар.

-    Я хочу сказати для всіх! – Повелитель бахнув кулаком по столу. – Я тут головний і я приймаю рішення! Ви мої радники, але остаточне рішення за мною. Якщо комусь не подобається моє рішення, – аура повелителя збільшилася і здавалося, ніби в неї з’являлися зловісні усмішки. – Або кидайте мені виклик, або стуліться назавжди!

Запала така тиша, що можна було почути, як падають пилинки, та як мурчить кіт Мотрони. Генерали разом нервово ковтнули.

-    Ну? – зловіщий погляд Повелителя пронизував усіх в цій залі, хоч він дивився на всіх, здавалося, що він дивиться на кожного в один момент. Руфус від стресу впав на підлогу. – На цьому можна…

-    Я кидаю тобі виклик.

Всі присутні глянули у бік скелета. Лазуровий король стояв без жодного страху. Борода нетерпляче вібрувала від майбутньої битви. 

Усмішка розпливалася по обличчі Гоара.

-    Твоє право, – Повелитель повільно встав. – Руфусе, неси сюди мого меча.

Біля замку, на великій арені, якраз для вирішення таких проблем, зібралося просто неймовірна кількість народу. Це було схоже чимось на колізей, який був прикопаний в землю.

Здається тут набігло народу, чи не з усіх Темних земель. Багато зайняло свої містя на кам’яних порогах, хтось вилазив на стіни, інші вилазили на більших, а деякі могли лише слухати, що там відбувається. Це й не дивно, бо за стільки років щось цікаве сталося у «Темних землях» та не просто «цікаве», це ціла подія. Хтось без клепки в голові, або без інстинкту самозбереження, або без того і того, кинув виклик Повелителю. 

Генерали мали можливість мати місця в першому ряду, так ще й сидіти на своїх м’яких кріслах.

-    Мотрона, – граф Безсмертний розвернувся до старої. – Сама доля посадила нас разом.

-    Ні. Просто це було єдине вільне місце.

-    Мотроно, ти така гарна сьогодні. Прошу, давай сходимо на побачення.

-    Мені всього вісімдесят збоченцю, – Кіт на її плечах гучно зашипів.  - Відчепися.

На полі бою вже стояв Лазурний король, він ніжно погладжував свою бороду. Не зрозуміло, як він міг гладити вогонь. Вчені маги, які проводили експерименти з вогнем, теж змогли погладити вогонь і по їхнім словам він був м’якішим за шовк, проте опіки змусили замислитись, навіщо взагалі його гладити.

Гоар нетерпляче чекав на битву. Він був впевненим, що шанси перемогти є саме у скелета. Перед конференцією, він таємно провів переговори з Лазурним королем і зумів переконати його, що Повелитель не справляється з своїми обов’язками і тому підштовхнув його кинути виклик Повелителю. 

«Навіть якщо він і програє, то я буду поміж підозри, - говорив собі Гоар. – А якщо він виграє, то зло знову зможе запанувати і розірве тий клятий договір.»

-    Гоаре, з тобою все впорядку? – Зубодер глянув на Гоара. – Ти якийсь напружений.

-    Що? Та я просто переймаюся за нашого Повелителя, – усміхнено сказав Гоар.

-    Так, битва повинна бути феєричною.

-    Чогось бажаєте вельмишановні генерали? – запитав гоблін в білому капелюшку.

-    О, принеси мені чогось похрустіти, - сказав Зубодер. – Будеш чогось Гоаре?

-    Ні.

-    А ще хтось? Мотроно, Графе?

-    Мені легкого та не гіркого, - сказала Мотрона.

-    А мені все, чого хоче моя леді, - відповів Граф.

Мотрона закотила очі.

Тим часом, в палаці, Повелитель готувався до битви. Слуги начистили його до блиску, та надягнули на нього нову червону мантію.

Руфус притягнув меча.

-    Тримайте ваша темносте, – відповів задихано гоблін.

-    Чому так довго? – Повелитель закинув меча за спину.

-    Пробачте Повелителю, меч дуже важкий, – сказавши, Руфус став поправляти плащ. – Отак. Готово Ваше темносте. Можете йти.

-    Гаразд. Я пішов.

-    Ем…Повелителю?

-    Кажи вже.

-    Ви ж переможете так?

Повелитель глянув на Руфуса здивованим поглядом. Це мабуть було єдине створіння, яке щиро хвилювалося за нього, а не чекає видовищ і якому буде байдуже хто цього разу стане новим Повелителем.

-    Не вигадуй Руфусе, – Повелитель пафосно розкинув плащ. – Твій повелитель не програє.

***

Маклен та Марін готувалися до від’їзду. Ну, готувався лише Марін, Маклен же просто лежав і відходив від п’яти порцій дивного на смак пива, та ще кількох келихів вина.  Лісоруб же ж відчував себе в повному порядку, хоч і випив він у два рази більше, ну це й не дивно, якщо він пив на рівні з драконом, то його б не перепило б усе селище Нозе разом узяте. По справжньому його п’янило його власне вино, яке він виготовляв із спеціального винограду, та суміші соку з різних фруктів з додаванням магічного цукру, яке посилювало бродіння у кілька разів, та насичувало вино магією. Цього рецепту його навчив один  гном, як вдячність за допомогу.   Отримавши винагороду за затримку Ельгарда Жлобкінса, він сів на воза, та взявся за вуздечка.

-    Нумо мої грибочки, пішли!

Гриби швидко стали перебирати ніжками і віз рушив до виходу.

Маклен з перев’язаним боком спокійно підхропував ззаду.

***

І ось Повелитель стояв навпроти Лазурного короля. Обидва були рішуче налаштовані. 

На центр арени вийшов чорний ельф, в білій та яскравій туніці яка тягнулася по землі. В руках він тримав червону подушечку.

Він підійшов до Повелителя та вклонився, простягуючи подушечку.

-    Ваше величносте, - сказав ельф. – На час дуелі я маю забрати корону. Бій має бути чесним.

-    Вартовий корони, - сказав Повелитель, знявши з голови корону та поклавши її на подушечку.

-    Корона має знати, хто гідний її, - сказав ельф, присівши як вельможа. – Не хай переможе найкращий.

Як тільки ельф покинув арену, на її центр вибіг, малий як на свою расу,троль. Він чомусь тримав в руці гілку та говорив в неї.

-    Повелителю, ви готові?

-    Так, – взявши меча, сказав важким, ніби метал, голосом Повелитель.

-    Лазуровий королю, ви готові?

-    Так, – відповів генерал, ставши в бойову позу. В кістяних руках загорівся синій вогонь.

-    Тоді, битва за корону розпочинається… Зараз! – маленький троль чкурнув так швидко як тільки міг.

Король знав, що Повелителю не треба давати ні секунди на удар, так як за все його правління, він не бачив його в бою. Він з усієї сили вдарив руками перед собою і під Повелителем утворилося  магічне  синє коло з різними символами.

-    Хм? –  Повелитель зумів лише так прокоментувати ситуацію, перед тим як стовп синього вогню повністю його охопив.

Вогонь був настільки сильним, що глядачам з перших місць довелося відступити на пару метрів, щоб не підгоріти.

Магічне коло зникло, залишивши по собі випалене місце. З Повелителя йшов дим.

-    Трясця, це була нова мантія, – роздратовано він промовив, витягуючи меча.

-    Як це? – Лазурний король почувався відмінником, який отримав найнижчу оцінку. – Навіть ні подряпини.

-    Ти ж Нежить як і я. Вогонь не діє на нас, хіба що свячений. Та й я в обладунках.

-    Тоді я спопелю тебе до сажі!

Король з’єднав руки перед собою і з них вирвалося полум’я.

Повелитель виставив ногу вперед, для опори,  і махнув мечем, розділивши перед собою вогонь надвоє. Він махнув ще раз і з меча вирвався потік повітря в бік супротивника. Король вдарив вогнем у відповідь. Вітер з полум’ям з’єднались та закрутившись у смертельний танок, розвіялись.

З утвореної димової завіси на Повелителя вискочив Лазурний король з мечами, які палали синім полум’ям. Повелитель вчасно блокував напад. 

Натовп затамував подих.  Гоар нервово постукував пальцями по підлокітнику.

На полі бою відчувалося щось смажене,  звуки металу, та скрегіт кісток.

Під час битви, Повелителю стали прокрадатися дивні думки, це не дивно, бо важливі думки завжди прокрадаються, тоді коли на них не має часу.

Він думав над своїм правлінням, та над мирним договором, який він підписав. Нащо? Нащо Повелителю темряви потрібен був мирний договір? Він ніколи не знав навіщо це зробив, він просто пам’ятав, що так треба і намагався його зберегти як найдовше.

« А навіщо я став Повелителем?- питав він себе, відбиваючись від вогняних мечів. – Що за дурне питання, мабуть на це була причина. А яка ж тоді причина? Не пам’ятаю…Я взагалі не пам’ятаю коли став ним, я лише пам’ятаю, коли підписував той договір і як на мене в той момент витріщалися  всі присутні. А ким тоді я був раніше?  - Повелитель відкинув ударом Короля назад. – Я не знаю»

Один з мечів пройшов оборону і вдарив Повелителя просто по шоломі. 

В голову потекли ще неймовірніші думки: 

«А я хотів ним бути?»

Повелитель отямився, він лежав на землі покритий полум’ям. Король читав закляття і вогонь все більше утримував супротивника.

-    Час з цим закінчувати, – Повелитель сильніше стиснув меча.

Він піднявся і відчув, що вогонь став ніби стіною. Махнув мечем і вогонь, ніби скло, розлетівся в різні строни.

-    Я вкладу все, що в мене є, всю силу! – кричав король, покриваючись синім вогнем.

Повелитель приготувався до атаки.

Лазурний король вивергнув все полум’я яке тільки міг. Повелитель виставив перед собою меча  і помчав в сторону скелета, пробиваючись крізь вогонь. Обладунки стали нагріватися, проте недостатньо швидко.

Повелитель кинув меча просто на скелета, Лазурний король від несподіванки відбив удар, проте пропустив найголовніший, удар кулаком в голову. Пролунав тупий звук. Вогонь розвіявся і глядачі побачили Повелителя, біля Лазурного короля. Тіло скелета нерухомо стояло.

Натовп мовчав, ніби його й не було.

Повелитель спокійно взяв меча та закинув його за спину, після чого він став вдивлятися в траву та щось шукати.

-    Ось ти де, – Повелитель присів навшпиньки. – То як, ти здаєшся чи мені закінчити? – Повелитель підняв руку, з неї вібрувала і потріскувала якась чорна магія, готуючись в один момент втілити закляття в життя.

-    Ні, ваше темносте, я… повністю визнаю… свій програш, – нервово залопотіла голова. Вогняна борода затухла.

На поле вибіг той самий троль, задихуючись від вражень, та стискаючи свою гілку в кулаці.

-    Лазуровий король… потерпів програш. Повелитель перемагає!

Всі присутні закричали у всі горла, як тільки могли. Скелети теж кричали, хоч і горла в них не було. Генерали схвально плескали  в долоні. 

Руки Гоара тряслися від люті.

Повелитель повернувся до черепа.

-    Можеш вертатися до своїх обов’язків. 

-    Отже, все тепер як було ваше темносте?

-    Ні. З тебе нова мантія. 

-    Так… так ваше темносте, неодмінно.

Повелитель спокійно піднявся, та рушив до замку, не зважаючи на гучні овації та крики: «Хай живе Повелитель! Хай живе Повелитель!»

Він не добив свого супротивника не від того, що помилував його, а тому що так було треба по правилах. На «Темних землях» було багато видовищ, місива та інших кровожерливих традицій, але з них вирізнялася одна, це бій за корону Повелителя. Кожен, хто відчував силу у своїх «горобцевих» руках, міг кинути виклик самому Повелителю і якщо за неймовірних обставин він переможе, то корона перейде до нього, без жодних нарікань з боку інших. Виклик йому кидали рідко, хіба що коли добре хтось випив, але й тоді забирали свої слова назад, згадуючи, що в нього є діти. Але по правилах,  переможець повинен був помилувати переможеного (якщо супротивник до того моменту виживе звісно) що і зробив сам Повелитель.

-    От і все, - сказав усміхнено Граф. – Влада збережена за чинним повелителем.

-    Чорт, - сказав невдоволено Зубодер.

-    Ти сам поставив на Лазурного короля, - сказав, хихочучи Граф, простягаючи руку.

-    Я просто думав, що Повелитель прикидається, що він сильний, - сказав троль, діставши мішечок монет та поклавши в суху руку Графа. – Ех, казав мені батько: «Не грай з безсмертними на гроші, а то й без штанів залишишся»

-    Твій батько був дуже мудрий, - сказав Граф, потрусивши мішечок, та заховав його у внутрішньому кармані туніки. – Мотроно, чи не бажаєте сходити зі мною до ресторану і відсвяткувати цю подію?

Мотрона поглянула на Графа з презирством.

-    В мене немає на це часу. Димок, ми йдемо.

Кіт, який спав на окремому кріслі, відкрив одне око, а воно в нього одне і було, та зашипівши на Графа, стрибнув на руки до Мотрони і вони гордо покинули це місце.

-    Ех, іноді кохання така мука, - простягнув до неба руки Граф.

-    Нічого, колись вона здасться, - постукав його обережно по спині своєю могутньою долонею Зубодер, щоб не зламати Графа по полам. – Хоча з її віку, часу в тебе не багато. Вип’ємо?

-    Ех. Так. Заллю журбу.

-    Ти йдеш з нами Гоаре? Гоаре?

Гоар міцно стискав кулаки, які тремтіли від люті.

-    Я… я маю справи, - ледве вичав він з себе та махнувши мантією, пішов.