Ніякий меч тоді мене так і не взяв. Вороги падали переді мною, немов трава від коси. Кожний коваль вміє володіти зброєю, з якою працює.
- Ронан! - окликнули мене.
Моя дружина стояла в мене за спиною з вилами. Тео, наш син, тримав закривавлений серп. Моя сім'я, мої скарби прийшли батькові та чоловіку на допомогу.
- Маріє, бери сина і тікай! – кричав, відбиваючись від численних ворогів. – Тео, захищай матір!
Я не пам'ятаю, скількох я поклав. Не пам'ятаю, як сам опинився на землі. Лише пам'ятаю, що вразили мене стрілою в спину. По-зрадницьки. Ноги віднялись, меч вилетів з рук, земля стала ближче.
Я не міг встати. Нападники в чорних плащах та кольчугах придавили мене.
Я волав, виривався, але все, що залишилось – це спостерігати, як останні жителі селища падали від ударів мечів та стріл. Жінок та дітей забрали в полон. Хати горіли, густий чорний дим застеляв собою небо та землю.
- Маріє!
Я старався з усіх сил, але не міг почути її голосу. Ще одна стріла влучила мені в спину. Я затих. В очах темніло. Ми скоро побачимось,
Маріє...