Коли я був дитиною, ніхто не попереджав мене про це. Навіть мати не натякала.

Зараз, пригадуючи як воно було, світ знову охоплюється жорстокістю: люди тікали, збиваючись докупи в паніці, одночасно шукаючи бодай найменшою тепла, бо холод пробирався аж до кісток.

Пам’ятаю той день, коли мати вивезла мене з рідного селища — Краю Світу, звідки почалася наша втеча. Батька забрали на війну, і єдиним шансом на мій порятунок для була вона—моя мама. Я бачив, як батько разом з іншими, такими ж солдатами-селянами, рушив на північ — захищати Юнонію. А ми йшли слідом.

Я звисав з маминого плеча, гойдаючи руками в повітрі, ніби граючись серед небесної блакиті. Але мої очі щоразу знаходили його. Батько крокував в останніх рядах колони, що охоплювала простих людей по ліву сторону. Він ішов з краю, як і ми, і я не відривав погляду від його обличчя.

Його очі, темні, глибокі, нічого мені не казали. І я не питав.

Усі родини вибрали життя й рушили слідом за генералом, який вів нас до останнього прихистку—Юнонії. Це єдине королівство, що досі не зазнало удару, але кордони вже були під загрозою. Ми несли цю загрозу.

Не можу сказати, хто з нас був швидшим — кілька старих коней, що тягли перевантажені вози, вершники на білих скакунах чи солдати, чи мій батько. Або, можливо, натовп виснажених людей — що рухався, кашляв, стогнав від болю чи мовчав, бо біль забрав навіть голос. Серед усього цього важко було розпізнати власні почуття — вони тонули в гуркоті кроків і хрипкому подиху втечі.

Нас годували та зігрівали. Східний Вал—моя батьківщина—завжди надає притулок і хліб подорожуючим. Хоча я не люблю це слово ’’подорож’’. Воно не описувало наше становище.

Кожного світанку ми знову вирушали в путь. Ноги тремтіли від втоми, а очі пекло від недосипу. Спини були не випрямлені гордо, а згорблені вагою виснаження і розчарувань, які все частіше траплялися по дорозі. Я відчував, як багнюка просочується у взуття. Часто знесилювався. Малих дітей, таких, як я, матері несли на руках — зупинятися було занадто небезпечно. Генерал Макгелем і кілька його солдатів, що їхали верхи, теж тримали на руках дітей. Я думаю, ті бідолашні діти вже не мали батьків. Отже... мені пощастило.

Перші дні шляху до Юнонії здавалися мені спокійними. Але не для солдатів. Одиниці жартували між собою, стоячи на варті, ніби сміх міг розігнати тишу, просочувалася крізь марш та гуркіт копит.

Вдень батько інколи знаходив хвилину, щоб підійти до мене. А вночі — завжди. Його плащ вкривав мене і маму, бо багаття запалювали рідко — дров і хмизу на всіх не вистачало. І всі ми спали просто неба, під ковдрою зірок.

Я любив дражнити батька — піднімав руки до неба, ніби ловив зорі, а він суворо наказував спати. Але все ж часто всміхався. Я обожнював його усмішку, особливо вночі. А коли він був поруч — тривоги відступали.

Саме ту ніч я запам’ятав назавжди.

Я дивився на зорі, коли раптом у небі щось блиснуло. Місяць висів низько, і його світло відбилося від металу. Обладунки мерехтіли, виблискуючи ще яскравіше, коли вершник попрямував у бік місячного сяйва.

Це був дракон. Його широкі крила розрізали залишки хмар, залишаючи за собою розірваний слід у нічному небі. Він летів на південь, ніби прагнув зустрічі з самим місяцем.

Генерал Макгелем і його солдати не вагалися. Вони кинулися за драконом, їхні мечі блищали під зорями. Генерал їхав попереду, піднявши клинок, а його бойовий клич розбудив сплячий табір. Вершники залишилися з нами, але їх було всього кілька — більшість воїнів уже мчала вперед, назустріч ворогу, якого ще не бачили.

Металеві обладунки брязкали, відлунюючи в темряві, коли солдати обходили периметр нашого табору. Копита їхніх коней гучно дзвеніли об кам’янисту землю, перегукуючись із командами вершників.

— Йдемо зараз! — прогримів старий воїн на білому коні. — Хутчіш!

Він рвонув уперед, здіймаючи хмари пилу. Але раптом земля під ногами затремтіла — не від копит, а від вибуху. Спалахнув вогонь, що освітив весь табір. Коні злякано заіржали. Один з них, осліплений раптовим світлом, встав на диби, скидаючи вершника. Той важко вдарився об землю і з гуркотом впав на каміння.

Уламки розбитих бочок зависли в повітрі, немов примари розрухи. Вони ще не встигли торкнутися землі, а вже несли смерть — палаюча провізія та одяг перетворювалися на пастку для тих, хто опинився занадто близько. Вогонь охоплював усе, що міг дістати. Люди кидалися вбік, спотикалися, падали на каміння, розбиваючи голови, і смерть приходила швидше, ніж вони встигали зрозуміти, що відбувається. Інші боролися із вогнем, розмахуючи руками, що намагалися загасити полум’я, яке швидко пожирало їхню плоть.

Видовище розгорнулося з більшою силою, коли дракон повернувся до нас з другою порцією вогню. Його паща розкрилася, і струмінь полум’я вирвався назовні, пожираючи шматок землі. Його крила здіймали полум’я вище, піднімаючи язики вогню на каміння, яке миттєво чорніло від жару. Повітря стало нестерпно гарячим. Воно било в обличчя, змушуючи людей заплющувати очі й падати додолу, притискаючи обпечені долоні до випаленої землі.

Драконовершник висів у повітрі, утримуючи звіра в одному місці. Ящір продовжував розмахувати крилами, здіймаючи потоки розпеченого вітру. Люди не могли втриматися на ногах — їх валило на землю, змушувало повзти, прикриваючи голови руками. За кілька секунд земля, що була зрідка покрита травою, теж піддалася вогню, що продовжував випускати дракон зі своєї іклистої пащі.

А потім хлинула вода.

Жар дракона витопив у землі рів, і туди ринула стрімка течія, омиваючи розпечені береги. Каміння від удару хвиль з гуркотом обвалювалося вниз, здіймаючи високі бризки. Потік був занадто сильним. Люди, що стояли надто близько, зірвалися вниз, ковзаючи по зволоженому ґрунту, а ті, хто намагався вхопитися за каміння, відчували, як їхні пальці зісковзують по мокрій, слизькій поверхні. Вони кричали. Але вода поглинала їх голоси.

Я був одним із тих, хто впав. Вітер і полум’я зірвали мене з місця, і я полетів вниз, у черево ревучої води. Але в останню мить моя рука намацала виступ — уламок каменю, що стирчав із землі. Мої пальці судомно стиснулися навколо нього.

Під ногами вирувала течія, готова поглинути мене. Вода шуміла, билася об стіни рову, здіймала бризки, які падали на мої очі, розмиваючи виступ каменю переді мною.

Я зібрав усю силу, напружив м’язи, намагаючись підтягнутися. Ще трохи… Ще зовсім трохи… Але руки мене не слухали. Вони були виснажені. Відмовлялися виконувати завдання. Пальці почали зісковзувати. І я відчув, як мене тягне вниз вода, яка дісталася до моїх ніг.

Коли білий дракон нарешті відступив, мене схопила міцна рука. Це був той самий вершник, що впав із коня. Чоловік не збирався відпускати моє передпліччя, тому потягнув за собою. Його хватка посилилася, коли я майже пролетів над землею, коли він біг за своїм конем.

Паніка скувала мене. І раптом я зірвався на крик:

— Мамо!

Я гарячково озирався, вдивляючись у хаос навколо. Метав погляд то на чоловіка, що тягнув мене за собою, то назад, до місця, де востаннє бачив її. Але її не було.

Я був розгублений, коли усвідомив, що не бачу її. Мої ноги підкошувалися, я почав волочити їх по землі, намагаючись вирватися. Але чоловік не зупинявся. Його рухи були швидкі, відточені. Він вихопив упряж коня, і той, нажаханий, намагався вирватися, почав бити копитами в повітря — тікати від цього жахіття.

Я смикнув руку, намагаючись вислизнути, і знову закричав:

— Мамо!

Але серед криків, вітру і потріскування вогню мене ніхто не чув.

Вершник не гаяв часу. Одним різким рухом він підсадив мене на коня, а за мить сам опинився в сідлі.

Мій крик різко зупиняється. По інший бік рову щось різко заскреготало. Залізо об залізо. Метал точився об метал. Звук ставав чіткішим і дедалі ближчим. Я відчув, як вершник за моєю спиною напружився. Він теж чув це.

І тоді я знову закричав.

— Тату!

Деякі солдати палали. Я чув їхні жахливі крики, крики від неможливості припинити це. Ці звуки пробивали навколишню паніку десятків з сотні людей. Чиїсь тіла залишилися догорали на землі в язиках полум’я. А я, підкоряючись інстинкту, шукаю його—тата.

І ось я бачу його.

—Тато,—майже подумки, тихим голосом кажу собі під ніс.

Він стояв на межі обриву, майже зупинений силою магії. В ту мить вершник потягнув за віжки і ми рушили.

— Тату! Та-ту! Т-а-т-у!

Я борсаюся в сідлі, але руки чоловіка беруть мене в лещата, обмежуючи допуск до повітря. Я намагався вивільнити свою руку крізь щілину, що утворилася між міцними руками солдата. І мені… не виходило. Істерика підійшла так близько, що я вже піддався їй.

Підіймаючи свої заплакані очі на вершника, я побачив його обличчя, яке розбивала щетина, а рот стиснувся в жорстоку гримасу. Він шкірився, оголюючи молочні зуби.

Моя голова поважчала. Мої легені рвалися від болю. З кожним великим вдихом мої ребра врізалися в гострий нагрудник чоловіка, і біль ставав ще нестерпнішим. Я здався йому. Голова впала на обгорілі обладунки. Я розкрив рота і чим сильніше крикнув.

Не чув нічого. А-ні-чо-гі-сінь-ко. Навіть підкови, що вибивалися з-під копит. Чи чоловіче дихання. Ніщо не могло зосередити мене на чомусь іншому, ніж на відчуті втрати і страху водночас.

Вранці мене привезли в замок. А точніше—на кухню. Я не знаю наскільки тривалою була поїздка. І не знаю чи довго мене мучитиме цей біль в легенях. Я відчував важкість на ребрах – синці. Моя спина не хотіла розігнутися, і сил відкрити очі не вистачало. Вони сльозилися, тож я плакав із закритими очима.

Мама завжди казала, що те, чого ти не бачиш, завжди бачитимуть інші. В моїй голові линув її голос, а з ним – тиша, яка панувала в кухні лише кілька хвилин.

З хвилини на хвилину привозили все більше людей. Двері розчахували ногами, ударяючи ручкою об стіну. Так тривало що найменше кілька годин. Не маючи сил на спостереження цієї картини, я намагався заснути. Але двері. Кляті двері. Я підвівся на ноги і зірвав ручку. Її дерев’яна поверхня була гладкою й холодною. Вона ідеально сиділа в моїх долонях. Я почав крутити її майже машинально. І хоч частково це зменшувало біль, але кожен рух нагадував мені про нього.

Коли прибули останні люди, то я зрозумів, що це сховок біженців. Всі вони були в сажі, землі та крові. На кухні було кілька дорослих, багато дітей і також я побачив ще купку солдат, які змогли врятуватися від вогню мало не ціною життя. Від чоловіків в обладунках смерділо жареним, коли він пройшов повз мене. Очевидно, це була шкіра під обладунками. Один з них присмалився до шкіри на його руці так, що метал не могли зняти. Солдат на вигляд був ледь живий і ледь міг дихати. А поруч не було лікаря чи мейстера, який дав би хоч опій, що міг забрати біль і полегшити смерть.

Погляди врятованих були прикуті до цього солдата. Хоча врятованим його не назвеш. Всі пари очей очікували його неминучу смерть.

Чоловік важко сидів на мішках з борошном, які під його вагою могли легко розірватися. А по них цівкою стікала кров, яка повільно покидала тіло воїна. Лише обличчя лишилося не понівеченим. Воно корчилося від опіків на руках і ногах. Зі зморшок на чолі стікав піт. Видно, йому було гаряче. Хтось з побратимів протирав його чоло вологою хустинкою, але муки не припинялися. Він сичав. Його слина бризкала з рота.

Я чув його стогін, коли солдати підтримували його тіло своїми руками. Тепер же ж цей стогін перетворився на схлипування.

Чоловік часто ковтав повітря, ніби намагаючись впоратися з внутрішнім страхом, що душив його. Він раптово схопив руку одного з воїнів, що сидів поруч, і притиснув її до своїх грудей, ніби намагаючись передати хоч частку себе. Його погляд перенісся на товариша, і я побачив, як він намагається щось сказати. Слова не виривалися, він тільки схлипував. Врешті-решт він не зміг дихати — його рука впала на коліна, і погляд залишився спрямованим на того, хто був поруч.

Ніхто не дивувався смерті. Всі вони, хто був тут, сиділи в її тіні. Всі ми разом переживали цей шлях, чи то я з ними, чи то вони зі мною. Смерть стала чимось таким, що просто відбувалося. І вона була єдиною, що об’єднувала нас, у цій кухні.

—Мій тато теж так помер? —питає нижчий від мене хлопчик у солдата, який дивиться на руки.

В тих руках залишилася волога хустинка, кінчик якої воїн погладжував вказівним пальцем. Чоловік підійняв свої очі, в яких не було нічого. Лише пустота, яка поглинає реальність і розум. Воїн опустив погляд на сіро-біле полотно і не виказував нічого, крім страждань.

—Треба забрати його тіло і йти звідси.

Це остання фраза одного з воїнів перед тим жахом, який на нас досі чекав.

Нас вивели з кухні в тунель під замком, де вже чекала близько сотня людей, які виглядали не такими, як ми. Вони були вразливіші, знервованіші, і їхні серця билися у такт тривозі. Хтось тихо плакав на сходах, інші намагалися заспокоїти себе молитвою до вищих сил, в які я (чи будь-хто поруч моїх плечей) не вірив.

Ми спустилися сходами та увійшли в залу укриття. Там повсюди були гобелени з білим драконом, якого я бачив цієї ночі. Багряний та червоний відтінки на задньому фоні нагадували мені його так само, як полум’я і кров, які він породжує. Цей дракон приніс смерть солдату, і моїм батькам заодно. Я почав ненавидіти цього ящура. Ненавидіти стихії. Ненавидіти драконовершників, що скеровують силу на невинних людей, які випадково потрапили в жерло самого демона.

В укритті було багато таких гобеленів. Один з них помітно висів посередині кімнати. Жінка зірвала його і вкрила кількох дітей. Вона оглянула всю залу, а потім повернулася в мою сторону, де стояли десяток дітей. Вона оглянула залу й, помітивши нас, тихо і доброзичливо кивнула в наш бік погляд. Її блакиті очі не несли тяжкості, переляку, тиску, в них відчувалося тільки запрошення: вкритися жорстким гобеленом біля стіни, де було приготовлене місце для нас.

Діти стояли нижче на одну сходинку, а позаду йшли жінки та старі подружжя. Вони нас підштовхнули за плечі, натякаючи, що варто прийняти пропозицію. Діти підскочили з маленьких сходинок. Це викликало м’яку усмішку тієї жінки. Вона притискала до грудей ще один гобелен, який зірвала зі стіни. Але я не підійшов до неї. В мені залишався спогад про того дракона, про його ігристі вигини хребта і жар в його пащі. Мої очі знову бачили вогненну ніч, коли він розрізав небо, а потім і землю на шматки. Я відчув дотик рук жінки, що стояла позаду. Її руки ковзали по моїх плечах. Вони були теплі й заспокійливі, як м’яке нагадування, що я не сам. Вона була така жива в своїй турботі, але я не міг забути ту картину, дивлячись на гобелен. Я залишався на місці, зосереджений на своїх думках, і не наближався до пропозиції, яку мені зробила ця жінка з добрими очима.