Труп знайшов старий лісничий, що випадково наткнувся на дорогу іномарку посеред заростів. Всередині – обгорілий труп. Щодо злочину, то зрозуміло, що маємо справу з серійним вбивцею. На капоті чорного джипу, гарно виведена одиниця, а жовтою помадою, той самий – цитриновий поцілунок. Детально оглянувшись довкола, можу відтворити це так: чоловік знайомиться із молодою леді, вони їдуть у відлюдькувате місце, аби краще провести час, вона щось підсипає йому, той втрачає свідомість. Вбивця даремно час не витрачає, обливає жертву горючою рідиною, підпалює і зачиняє машину зовні. Бідний мужчина помирає в агонії, згорівши заживо. Якось так. Коли хлопці приїдуть і поназбирують доказів для експертизи, буду точніше знати причину смерті.
Дільничий, що був поруч, вручив водійські права, звідки дізнався ім'я жертви. Руслан Годен, 29 років. П-пп-п. Сімейство Годен – нафтомагнати. А це – син старшого. Золотий хлопчик. Схоже, моя вбивця цілиться не на простих смертних. Навіщо серійнику ласувати багатіями? Щоб наволокти більше проблем? Грається у невловимого героя? Насолоджується азартом? Чи то особиста відраза до "вищого суспільства"? Можливо, психологічна травма дитинства, або заздрість. Хоча спершу треба перевірити, що може пов'язувати першу й другу жертву. У будь-якому випадку, вони не останні з її списку. Треба діяти оперативніше, поки не загинули інші…
Кілька годин пізніше. У відділку
- Габоне, я промоніторив соціальні мережі, скористався послугами журналістів, нічого, що могло бути спільним між жертвами, садочок, школа, інститут, робота, коло друзів. Проте, натрапив на оце, – поклав переді мною планшет, де висіла фотка з нашими "пацієнтами". Світлина зроблена 5 років тому в Яремче. З лівого боку – Богдан і Руслан. Стоп, мій кузен Крістіан?! А останній хто? - Бачу твоє німе запитання. Біля твого братика – Каміль Рузельверт, нинішній заступник Генерального прокурора.
- Звідки це зображення?
- Нео відкопав у інтернет-просторі. Єдине місце, де вони були разом. Мабуть, саме там і познайомилися. Зателефонуй Крістіану, нехай розповість детальніше.
- Молодець, Саво! Чудово спрацював! - плескаю другу, на що той відповідає граціозним реверансом. - Отже, у нас з'явилися потенційні, чергові жертви.
- Схоже на те! - погоджуюся. - Слухай, я сьогодні раніше піду. Там моя Оленка прихворіла. Каже, що звичайна застуда, але хвилююся, хочу провідати.
- Звісно, йди. Кохання – страшна річ! – щиро насміхаюся.
- Чекай-чекай. Скоро і тебе воно знайде.
- Е, ні. Мені подобається залишатися нежонатим блудником.
- Чекай-чекай! - повторює напарник, натягуючи куртку. - Все, бувай!
Він голосно гупає дверима, а мені ж доводиться втупитися в телефонну книгу, шукаючи контакти кузена. Раніше ми часто спілкувалися, веселилися, проводили час разом. Я обожнював його, ставився, як до молодшого брата. Проте, відколи його сімейний бізнес пішов догори, нові й нові ювелірні крамниці відкривалися не тільки у нашому місті, але й за кордоном, Вільчуки стали надто заможними, аби розмовляти з такими простаками, як я. На цьому наша дружба пригальмувалася, а родинне коріння, взагалі, втратило сенс. Зараз, звісно, це не проблема. Для мене не важливо, хоче свідок пробелькотіти, чи ні. Його життя може бути під загрозою, а моя робота полягає у тому, щоб запобігти цьому лиху статися.
На мій подив, слухавку Кріс зняв після першого гудка та без заперечень погодився допомогти слідству. Домовилися зустрітися завтра, без формальностей, у невеличкому ресторанчику. Далі проглянув ще раз справу, котру так і назвав - "Цитриновий поцілунок". Вписав кілька моментів і наблизився кінець дня.
Зголоднів до дідька! У холодильнику пусто третій день. Сходити в МакДональдз, чи як? Ай! Довго не гадаю, оскільки голодний шлунок – найкращий двигун для закінчення всіх справ. Вже за 30-хвилин паркуюся біля царства фастфуду. Довго з замовленням не тягну і, набиравши калорійної їжі, так з повним розносом сідаю за вільний столик. Правда, трохи необачно повертаюся і зіштовхуюся з кимось!
- Ой, вибачте! - проливаю колу на декольте незнайомки. Хутко ставлю на стіл харчі та витягую серветки. - Ви як? - зустрічаюся поглядом з медовими очима.
- Все гаразд. Буває! - ледь посміхається незнайомка, а я застигаю розглядаючи її. Простора сукня, мабуть, надто легка для такої погоди, блідо-рожевого кольору, невеличкі підбори у тон, і скупий, туго затягнутий хвостик на голові. - Може, відпустите мою руку? Агов...
- Ох, так! Звісно! - Що це зі мною? Задивився на красуню, наче школяр.
- Візьму, - вихоплює кілька серветок та швидко витирає рідину. А груди у неї, доволі соковиті, відзначаю про себе.
- Дозвольте пригостити вас вечерею. В знак компенсації?
- Ви доволі спритний чоловік. Лілія, - простягує руку для знайомства, - можна просто Ліля.
- Ян, можна просто – Ян! - цілую долоню темноволосої красуні.
- Ха-ха! Дуже дотепно.
Дівчина виявилася, досить, цікавим співрозмовником. Наша бесіда затягнулася на кілька годин. Обговорили безліч тем, а мені було мало. Давно не знаходив таку людину, з котрою можна поговорити геть про все! Так я дізнався, що Ліля переїхала в наше місто з села. Спочатку, як студентка, а далі осіла тут. Працює бібліотекаркою і дуже полюбляє книги.
Коли ми збиралися розходитися, помітив що надворі пізня ніч, а відпускати леді саму - не виховано. З натиском переконую сісти у мою автівку, щоб підкинути пані додому. Вона довго вагається, але погоджується. Оскільки виявляється, що живе у сусідній багатоповерхівці.
- Отже, будемо бачитися часто, - стрільнула, ніби фактом. - Дякую за чудовий вечір, просто Ян!
- Чекай! Залиш свій номер! - хитає у відповідь головою.
- Дай свій, як матиму час – зателефоную.
- Ти жартуєш? - Що за ігри?
- Ні, то ні! - відчиняє дверцята та виходить з машини.
- Стривай! Ось, - висмикую сторінку з блокнота та записую номер, - чекатиму.
- Угу. - Вона пішла, а я залишився із незрозумілим відчуттям поразки.