— І що ти пропонуєш мені робити? — усе запитував Мродок, нервово смикаючись від напруги, — Я тут абсолютно безсилий.

— Але ж це неправда, — відповів Мор, що стояв біля вікна, біля свічки, що ледь не гасла під силою його різкого дихання, — Ви маєте на нього хоч якийсь вплив.

Не встиг Мродок відкрити рота, як тут же з крісла почувся томний, глибокий голос Есхіри:

— Ти ще скажи, що я маю на нього вплив, — звернулася вона до Мора, — По-твоєму, всі ми повинні щось робити, але тільки не ти? А чи не занадто багато ти з себе скидаєш відповідальности?

Волосся її мідне, завите косою навколо голови, у тьмяній свічці нагадувало шолом, або ж корону, як у великої цариці, жриці цього світу. Есхіра, витягнувши ноги, закуті в синю сукню, дивилася на Мора з неприхованим роздратуванням, трохи примруживши очі.

— Мені здається, милий, що ти не стільки стурбований здоров'ям народу від влади цьєї паскуди, а стільки тим, щоб просто його прибрати, — констатувала вона, від чого в серці Мродока поселялося тепло і ще більше обурення від слів Мора. А обличчя того було окутане мороком, і навіть сприятлива місячна ніч не рятувала дух його від злості й неприємної гордості, яка прагнула вхопити голову, — У нас люди помирають від голоду, а тебе цікавить лише те, як би не дати йому взяти собі ще одну нагороду за невдалу битву! Не ті пріоритети.

— А що ж зробила ти? — зашипів Мор, широко розплющивши очі. Він ступив до Есхіри крок, немов розлючений пес, заричав, — Вмостилася на скарбах і розповідає мені, що і як! Була б честь запропонована!

— Не розмовляй так, — трохи голосніше, ніж пошепки, сказав Мродок, — Я нагадаю, що ви перебуваєте в монастирі, а не в будинку розпусти, — під будинком розпусти він, звісно ж, мав на увазі сенат, що відбивався в думках йому неприязню й огидою. Мродок обвів цих обох поглядом, сповненим до нудоти презирством, і лише більше закутався в плед, немов у кокон.

Есхіра нічого не сказала, лише тяжко зітхнула, заплющивши очі. Ніч здавалася виснажливо довгою, при тому настільки красивою, наскільки ніколи не була. Повний місяць висвітлював пустельну дорогу до монастиря, і чорні густі смереки, що виднілися по ліву руку, ловили синяву повітря. Мор згриз губи до крові, від чого відчув цей смак, що полонить розум, трохи гіркий, водночас солодкий. Він притиснув до губи палець, не обертаючись до співрозмовників, стояв у роздумах. Вдалині видно було Євфрат, що осявав блиском своїм небо, з якого опадали згаслі зірки. Залізна хвіртка трохи похитувалася від наростаючого вітру. Неспокійно Мору було. Усередині кидалося почуття нервове, хоч і було воно завжди, день у день. Він на секунду заплющив очі. Вдихнув. Втома осягала мозок, одурманювала його, вмовляла піти чим швидше. Повернутися до себе додому і лягти в ліжко, назавжди заснути. Завтра не встати, не випити кави. Ні про що не хвилюватися. Мор знову взявся гризти губи, не дивлячись на всю свою понівеченість. Есхіра ж, що була їй так неприємна вся розмова, запитала:

— То що ж ти, Мор, хочеш від нас? — встала вона з крісла, проходячи кімнатою, — Якщо ти думаєш, що я вже можу щось змінити, то це не так.

— В іншому разі знову помруть невинні люди.

— Вони вмиратимуть у будь—якому разі.

Мродок, що сидів на ліжку, дивлячись в одну точку, почувши це, різко сіпнувся. Він не бажав брати участі в цій розмові, і лише прислухався до цих нескінченних непорозумінь, що ворушать стіни його монастиря. А той усе томно зітхав, заколисуючи всіх, крім самого Мродока. І вже голова починала боліти, і душа в'янути, але все продовжував він слухати. Клонило в сон. І Мор, що наче відчув це, вигукнув:

— Що ж ви мовчите? — вивів він Мродока зі стану цього, в якому лише лежати хотілося, і пересмикнуло жерця знову нервово.

— А що ж мені говорити?

Злість Мора починала ставати дедалі більшою і більшою, і він, щоб не докладати силу, стиснув руки в кулак, тяжко і переривчасто зітхнувши. Мродок, що ніколи не лякався цих припливів гніву, спокійно дивився на Мора, на його нелюдські очі, що дивилися так ненависно і глухо, не відчуваючи нічого, крім агресії, що не минає. І душа Мродока в такі моменти ставала спокійною, немов був він вагами, якоюсь рівновагою.

— Хоч щось, Мродок, — Мор не моргав, намагався зловити хоч якусь емоцію на обличчі жерця, чий вигляд здавався не проникливим. Есхіра взяла свій плащ і стала біля дверей, немов перегороджуючи шлях. Мродок насупився, обернувся, а вона лише хитро повела очима, які з темряви виражали густі підведені повіки. Мор ступив ближче, і обличчя його було таким блідим, наче повстав він із мертвих, і губи тремтіли в сліпому гніві.

— Ми знаємо, що тиждень тому ви були у Дьйордля.

Запало мовчання. Мродок, що чекав більшого, усміхнувся, і навіть засміявся, що привело тих двох у замішання.

— Так ось, що хотіли ви! А я то думав...

— Усе правильно думав, — сказала Есхіра, чиє терпіння так само вичерпувалося, — Він же тобі щось розповідав, вірно?

— Дьйордль завжди вам усе розповідає.

Мродок знову замовк, глянув у вікно, і та картина, яку він бажав би більше ніколи не бачити, відтворилася в його свідомості знову. І Дьйордль, ніби дух, раптом з'явився перед очима. Мродок лише зсунув брову. У серці протяжно занило, і він, не бажаючи далі згадувати, заявив:

— Але це не означає, що я буду, як миленький, усе розповідати вам. Та й те, що ви обидва нишпорите, як собаки, честі вам не робить.

— Ти не розумієш... — хотіла було сказати Есхіра, але Мродок, що піднявся з ліжка і взяв зі столу свічку, натякаючи на бажання гостей дорогих проводити, перервав її:

— Я все розумію, любов моя. Як ніхто розумію!

— Він же знайшов нового генерала, — почав Мор, немов ні в чому не бувало, — Така ж повія, але більший стратег. Якщо цього разу він піде на [ ], то похід точно буде успішним.

— І в чому проблема?

— У тому, що Олександр безмірно жорстокий, — голос Есхіри звучав ледве чутно, як шелест осіннього листя.

— Та й його не громадські інтереси вже відомі. — блиснув Мор очима, даючи Мродоку грубий натяк, — Тому мені цікаво, чи бачив ти його, чи говорив із ним тощо.

Мродок усміхнувся і твердо сказав:

— Нікого я не бачив. Ні з ким я не розмовляв, — він підійшов до дверей, ледь відштовхуючи Есхіру, — І його жорстокість, Аргіротоне, нічого мені не говорить. Твоєю жорстокістю теж в обличчя ткнути можна, — він усміхнувся. Мор лише відвернувся, — Раз це все, що вам потрібно, то прошу більше не затримувати мій спокій.

Щойно Мродок вимовив це, Мор напружився. Він посунувся ближче до вікна і завмер, озираючись у бік хвіртки.

— Що це за звук?

Тут же з—за рогу, немов починалася театральна п'єса, викотився караван. Купа людей, що раптом опинилася біля хвіртки, нагадувала скажених звірів, божевільних. Вони співали й танцювали, дехто з них тримав у руках флейти й ліри, і тягнулися за ними поля троянд і різнокольорових стрічок, які їх же й одурманювали. Хтось, кого ще не було видно, віддав їм наказ, і люди ці почали вламуватися на землю монастиря. Одурманені чоловіки штовхали плечима ворота, з веселими вигуками, і жінки підштовхували їх, витанцьовуючи якісь чудові ритуальні танці. А люди все перебували. Вони несли за собою квіткові вінки, одвічну п'яну какофонію, довге, розірване строкате вбрання, що волочилося землею, стаючи сірим, схожим на ганчірки. Сміх їхній, здавалося, відбивався від землі й долітав до самого Євфрату, що в огиді здригався.

Мродок підбіг до вікна, і Мор одним подувом загасив свічку в його руці, надягаючи на голову плащ, обертаючись до Есхіри, що притулилася до дверей. Хвіртка з жалюгідним скрипінням піддалася, скорботно відчинилася перед натовпом, що зайшов, начебто обрушивши на двір хвилею голосів. Вони шикувалися в містичне коло, обертаючись, сплескуючи руками, підстрибуючи і несамовито смикаючись. Мродок відчинив вікно і висунувся з нього, в абсолютному нерозумінні дивлячись на цих людей. А крики, пісні й танці ставали дедалі гучнішими, у дворі скупчувалося дедалі більше народу.

І тут Мродок побачив того царя. Того, кого несли на троні, обвішаному квітами й тканинами, обсипаючи його сміхом, оспівуючи, наче молячись! Цар цей вказав рукою в бік лісу, і натовп цей поніс його, не затримуючи погляду на монастирі.

— Ні... ні! — закричав Мродок, не зволікаючи, вибігаючи з кімнати, забуваючи про те, що босий. На сходах він зустрів сторожа, чиє приголомшене обличчя навіть не розлютило, а розгнівало ледь не до межі. Мродок крикнув:

— Зачини двері в ліве крило на ключ, Єремія. Вони можуть прийти й сюди.

Мродок вибіг на вулицю і ніби сліпий, почав кидатися двором, крізь п'яний натовп пробираючись до трону. Злість його і переляк перероджувалися в силу, і відштовхував він цих людей, гнівно озираючись. Повітря немов збилося, і не було вже таким свіжим. Здавалося замкненим, хоч і у вільному просторі.

— Геть звідси! — кричав він цим божевільним, що обступали його з усіх боків. Обличчя їхні здавалися Мродоку збожеволілими масками, немов сам Господь з нього сміявся, намагався його катувати. І підступаючись до трону, Мродок відчував, як надія на старий спокій усе зникає... ні, не буде його, вже не буде. А натовп цей усе рухався в бік лісу — і знав Мродок, у бік чого саме! Нутрощі ніби стискало, і мозок починав копошитися в голові від усвідомлення цього.

— Дьйордль! — крикнув з усієї сили Мродок, уже підібравшись ближче. Натовп озирнувся на нього, і потім на того, хто так само повернув голову. Скидаючи з себе всі квіти, він навіть не спустився — з'їхав із цього трону, ледь не впавши. Його підхопили, поставили на ноги, з гучним сміхом і лайкою з його боку. І лише тоді Дьйордль підняв голову, майже рівно встав, щоб подивитися на недосяжний плід своїх фантазій, на оракула, що, можливо, дарував йому розум. Ахнув Мродок, коли подивився на обличчя Дьйордля: таке стомлене, ніби й не спав той від останньої їхньої зустрічі, здавалося воно майже мертвим, виснаженим, наче лик мученика. Очі його, ледь запалі, дивилися, або ж майже осліплі — так нерозумно вдивлялися в обличчя Мродока. Був у нього макіяж; такий грубий і обличчю пристойному невластивий А той, підійшовши до Дьйордля, доторкнувся руками до його обличчя, щоб підняти вище, до світла місячного, побачити, як з'їдає ця чернь кожну його зморшку.

— Що ти тут забув? — гнівно запитав Мродок, тримаючи голову Дьйордля так, ніби тримав разом із нею все його тіло, — Нікому не дозволено заходити на територію монастиря без мого відома!

— Ай, Мродок, — вирвався Дьйордль, — Хто сказав, що я не можу десь бути? — він підло й бридко засміявся, і сміявся так, наче почув найкращий жарт у всьому світі. Здається, він зовсім і не був п'яний — думав Мродок — це було щось інше. І знову витав у повітрі цей чудовий, солодкуватий запах, що змішувався із запахом розпусти і поту. Як же втомився Мродок відчувати цей запах, як він втомився від бруду цього. І тепер цей караван нелюбові й бажань прийшов до нього на поріг, щоб, імовірно, вбити. Дьйордль підібрав пальцями слину, що потекла по підборіддю, і байдуже запитав, навіть трохи зам'явшись, ніби соромлячись свого вигляду, натягнув на плече хітон:

— Що ти мені, жречишко, зробиш?

— Я прошу тебе покинути це місце, — твердо сказав Мродок, випрямляючись, стаючи все ж вищим за Дьйордля. Він стиснув губи, дивлячись на те, як одурманене обличчя Дьйордля знову розпливається в огидній посмішці, і як очі наповнюються важкою байдужістю, що змішується з грубою сліпотою розуму. Дьйордль уже збирався від Мродока відвернутися, але той схопив його за руку, — Нікуди ти не підеш! Забирайся звідси зараз же! — і додав, уже зі злістю меншою, але з ненавистю, — І це не прохання.

— Що сталося? — раптом втрутився хтось зі сторони. Мродок озирнувся й побачив знайоме обличчя. Це біляве волосся, що якось раз уже перед ним миготіло, так швидко, але так запам'ятовувалося. Так, згадав Мродок, це той самий молодий чоловік, якого він бачив зовсім нещодавно, не в найкращому світлі. І тепер Мродок міг розгледіти ближче це обличчя, яке виявилося настільки юним, що тільки—но вступило у свій розквіт, і вже бажає зів'янути.

— Ох, мій милий Донасьєне, — сказав Дьйордль, падаючи на плечі молодій людині, яка, побачивши Мродока, завмерла з обличчям переляканим, — Він мене ображає, — солодко на вухо простягнув Дьйордль, так бридко, в'язко йшли його слова, і в горлі в Мродока встав клубок, — Хоче, щоб ми пішли...

А Донасьєн нічого не відповів. Він стояв, немов німий, дивився в очі Мродоку, і швидкоплинний сором з'явився в його обличчі. Мродок кивнув, а Дьйордль, що очікував зовсім іншого, грубо відштовхнув його, повільно крокуючи в бік трону. Йому допомогли піднятися, знову накинули сплетіння квітів, і Дьйордль, поправляючи на голові свою квітучу корону, наказав:

— У храм, діти мої! У храм!

Рушив цей караван далі. Мродок був безсилий. Він встав, опустивши руки, дивлячись на це, немов уві сні. Не було в нього ні варти — та й та б не допомогла. Не було в нього нікого, хто міг би захистити від цього кошмару. І ці двоє, що стояли в кімнаті, страшно визираючи з вікна, нічого зробити не могли. Залишалося лише тихо спостерігати за початком жаху, мракобісся, що добралося і до найдорожчого, що в Мродока було. Він розумів, що подібне відбувалося не просто так — згадати тільки те, що відбувалося тиждень тому! Дьйордль душив, не давав жодного спокою. Ця змія, що обволікала свою жертву, лише чекала вдалого моменту заради того, щоб вчинити найбільше зло, яке тільки можливо.

Мродок відчув, як ногам його стає холодно, та й сам він стояв майже в нічних шатах — лише перуїта ще була на голові. Він тяжко зітхнув, обводячи поглядом цю понівечену браму, і монастир, що більше не відав спокою, але лише прикидався сплячим. І у вікні кімнати не горіло світло, але Мродок чітко бачив дві постаті, що дивилися на нього. Він глянув на них із презирством ще більшим, і вже більше не знав, що гірше з того, що зараз панувало тут.

Натовп пішов у ліс. Не міг Мродок спокійно змиритися з тим, що хочуть вони зробити. У серці починало сильно тиснути, і руки трястися, а віра, що завжди останньою відходила в небуття, пульсувала по тілу. Він, хоч і босий, швидким кроком кинувся за цими людьми, що не знали в житті марному своєму жодного сорому. Вони абсолютно не звертали на Мродока уваги, навіть сміялися, бачачи, як він плентається за ними слідом. І бачив Мродок, як окрім інструментів, несуть ці люди до храму чаші, тканиною прикриті, і бажати не знав, що в них було. Лише страх зароджувався в ньому, і по тілу проходили немов прути. Здавалося, ніби Мродок задихався, але водночас продовжував несамовито дихати, намагаючись вхопити лісової свіжості. На дорозі було темно і навіть смолоскипи, що з'являлися то там, то тут, не допомагали. Густота смерек вабила й заковтувала, ведучи гостей усе далі, до вічної святині, що так на них і чекала.

Храм білів у місячному світлі. Відкривалася поглядам галявина, така порожня, до їхнього приходу спокійна. Вони стовпилися навколо трону, продовжуючи оспівувати свого нового божка, що, можливо, так цим був задоволений, що навіть уже не звертав на це уваги. І не звертав уваги ні на що. Очі Дьйордля впиралися лише у двері храму. Він знав, що храм був закритий, і що ключі від нього є лише в однієї людини. Знову сповзаючи з трону, він за допомогою чужих рук дістався до дверей, і, з силою смикнувши, знову переконався в недоступності для нього Бога. Дьйордль почав у натовпі шукати Мродока, вже погано бачачи і зовсім погано розрізняючи хоч кого—небудь у натовпі. Але білу сукню, що встала біля ялини позаду, бачив він добре. І Мродок, що вже знав, заради чого Дьйордль звернув на нього свій погляд, у стократ пошкодував про все, що відбувалося в його житті до цього моменту. І ключі, які завжди були на поясі, зрадницьки задзвеніли. Дьйордль як звір, ледве пригнувшись, дивився на Мродока з—під лоба, вже не посміхаючись. Спершись об двері, відчуваючи, як сили і свідомість йдуть, він простягнув руку, захрипівши:

— Дай.

Слово це прозвучало так страшно, вся злість внутрішня виходила безперервним виділенням слини, і горло затремтіло. Дьйордль підняв голову до неба, дивлячись чорними очима своїми на всю глибину зовнішньої косми, усередині благаючи про те, щоб пережити цю ніч. А серце шалено билося, і не залишало тілу його спокою ніякого. Руки тремтіли, і по обличчю пішов нервовий тик, але душа бажала далі йти. Дьйордль, який відчував, як блювота, така кислотна й гірка, піднімалася до горла, ледве відкашлявся. Він на ногах, що майже не тримали його, ступив до Мродока, що вже хотів бігти. Але куди б він тікав? У монастир? Ні, не міг він дозволити цьому відпускнику божому зайти туди, тому залишився стояти на місці, тримаючись рукою за ключі так міцно, як тільки міг.

— Віддай, — підійшов Дьордль впритул. І відчув Мродок неприємний його подих, але голови не опустив, і дивився в очі, аби вловити в них навіть не сором, а якийсь розум.

— Не віддам, — зі спокоєм вимовив Мродок. Ні, він майже не боявся. Він почувався гладіатором, що готовий був битися з левом. Але лише без зброї. І жалість, і біль щемили в його серці, і зігнувши в печалі брови, сказав він, — Ти нездоровий, Дьйордль.

А той же, розлютившись, схопив Мродока за руку, намагаючись вирвати ключі. І щойно той не піддався, трохи відступивши, він крикнув до свити брудної своєї:

— Тримайте цю тварюку.

І не встигнувши нічого вдіяти, навіть озирнутися, як грубо Мродока схопили, з лютим іржанням, ніби коня, що вибився з вуздечок. Мродок сіпнувся, але руки його були слабкі, і все, що міг він зробити, лише продовжувати вириватися, а Дьйордль, який самозакохано посміхався, зірвав ключі, втрачаючи до Мродока одразу ж будь—який інтерес.

                                                                       ***

Храм відчинявся повільно, знехотя, немов двері його були шкірою, що відривалася від живого м'яса. Ніби намагалися його препарувати іржавим ножем, вводячи в глибини невиліковну болячку, що має призвести до смерті. Мродока тримали, а він зовсім уже й не пручався, лише з жахом дивився, як руйнується його остання думка. Дьйордль, що вже не був у змозі дістатися трону, відчинив двері й повільно увійшов до обителі божественної, відчувши від того зайве збудження. Він засміявся натовпу, і він засміявся у відповідь, святкуючи своє блюзнірське торжество над любов'ю і вірою, над усім тим, що падало їм у стопи. Храм поставав порожньою білизною, що починала освітлюватися брудним, блудним вогнем, що випалював димом святий простір. Люди, чиї голоси відбивалися в гладі стелі, розходилися по храму як по будинку розпусти, кидаючи речі, все, що могли на цю мармурову поверхню, всіляко намагаючись її зганьбити. Вони почали скупчуватися навколо піднесення, навколо уявного вівтаря, ставити біля нього ті золоті чаші, в яких, як припускав Мродок, мало бути вино. Його ж завели за Дьйордлем, який, ледве роблячи кожен крок, ступав, і земля під ним ставала брудною, нечистою. Душа його розросталася по стінах, обволікала, і виходили вони тремтінням від огиди. Свідомість його не була вже тут, у храмі, а підносилася до самого Бога і ставала його подобою, лише нечистим віддзеркаленням, що давалося взнаки в дивних відгомонах відлуння, яке долинало до вух Мродока. Він усіляко пручався, впирався ногами в підлогу, але молоді люди неприємної, не чистої зовнішності продовжували тягти його до п'єдесталу мороку й містичного обскурантизму, шкарадної сутності буття. А люди, що встали в коло, вже не могли дочекатися Бога істинного свого. Вони били в барабани, кличучи його. А Дьйордль, що от—от готовий був упасти, піднестися до створінь цих, на руках чужих увійшов до кола цього, несамовито закричавши. Крик його був як знак, як початок молитви, і народ цей почав повільно ходити по колу, то видаючи звуки гортанні, подібні до ору аргентавісів, то оспівуючи владу нового Бога. Дійсного нового Бога.

Мродока заволокли в коло, нарешті відпустили, і залишився він дивитися на Дьйордля, що співав разом із підданими своїми. Він, немов у трансі, вже й нічого не помічав, а лише тіло його ще було живим і зберігало форму. Воно уривчасто рухалося в такт піснеспівам і барабанним ударам, але стояв Дьйордль із закинутою головою, з блаженною посмішкою, що осяяла обличчя. Він хитався з боку в бік, ходив з ноги на ногу, не припиняючи підспівувати і дико сміятися, від чого випромінювало ціле його тіло нервовим тремтінням. Мродок не був у змозі хоч щось зробити. Він був спійманий. Спійманий був грубо й бридко, і порожнеча селилася в серці його. Стояв Мродок на колінах, вдивляючись у порожнє обличчя Дьйордля, молячи Господа про милосердя до цього нещасного створіння. Він був безсилий і відчував це. Не було бажання вже вставати, і залишався Мродок лише спостерігачем. Біль селився в тілі й дусі, і бачив він увесь цей сором: цих напівоголених людей, їхні посмішки, їхнє п'яне щастя, їхню брутальну й низьку вдачу. Бачив він, як усе, чим жив, руйнувалося кожним рухом Дьйордля.

Бог помер. Тут його вже не було. Він випарувався, як випаровувалося вино, як розтоптана виноградна лоза. Мродок відчував, як обличчя його блідне і дихання збивається, і немов тяжкість опускається на плечі. Він намагався встати, але ноги його оніміли. І дивився, як народжується нова зірка осяяння — як повстає вона з бруду, похоті, смертності мізерної. Дьйордль стояв на своєму п'єдесталі, наче прокажений, але був він новим Богом, що мав як пророк принести у світ цей слово своє. І словом він був, і скандували ім'я його, як молитву. І молитву вони читали, прославляючи його. Люди ці що звернулися до нового Бога, зовсім не знаючи того, в очі якому дивився Мродок. І дивився він в очі Богові через Дьйордля, що так часто дивився на нього; і знов із надмірним бажанням, із переможною, ще усвідомленою посмішкою, якою хотів би дивитися завжди. Він давав цілувати руки свої, немов був великою матір'ю всіх народів, і дивився на тупу худобу цю, як батько, що пишався дітьми своїми. І був він і матір'ю, і батьком, і сином, і донькою; безстатевою субстанцією безформного буття, як вітер, що гомонів у лісі, як шелест ставка, як ріст моху й плюща. І лише Мродок був тим, хто був переможений. Був переможений давно. Відтоді, як знайшов бажання своє бути руці Бога непідвладним, але досі дивитися в очі його без сорому.

Театром ця дія була. Грубим, але видовищним театром, любителем якого Дьйордль був. І дія ця захоплювала його все більше й більше. Раптово, невідомо звідки, на п'єдесталі з'явився Донасьєн. Мродок здивовано ахнув. Він, не відчуваючи сили в ногах, усе ж піднявся, входячи на п'єдестал. Донасьєн тримав у руках золоте руно і корону, яка колись Мродоку належала. Ритуал мав дійти до кінця. Люди, що до того стояли на місці, взявшись за руки, починали повільно ходити по колу, і голоси їхні ставали дедалі монотоннішими й монотоннішими, перетворювалися на єдиний звук, який переливається по побитих стінах. Мродок немов спав. Рухи його, як і всіх інших, стали такими повільними і не розбірливими. Він кинувся до Донасьєна, намагаючись вирвати з рук його корону і руно. Мродок вчепився в золоті прути, намагаючись їх на себе потягнути, але знову почали хапати його за руки, і страх того, що корона розлетиться, змусив відпустити. Він, вириваючись із поганих рук, майже починаючи кричати, дивився на цю кричущу жорстокість, на це богохульство, що ранило вже й не в серце, а встромлялося в тіло все вістрями, наче смертна кара. Він бачив, як Донасьєн, підходячи до Дьйордля, з усмішкою опускав на голову його корону, щось тихо примовляючи. І Дьйордль, що посміхався все ширше і ширше, і набував образу абсолютно блаженного. Він знав, ким був, ким став, і ким, можливо, залишиться. Він заплющив очі, притуляючи долоні до корони цієї, приймаючи з рук Донасьєна золоте руно, що, як і корона, сяяло у світлі смолоскипів. І цей його поплічник, цілуючи Дьйордля руки, спускаючись у загальне коло, немов подав блудникам цим знак. Деякі з них продовжували старанно танцювати, обертатися, роблячи це все швидше, а п'ятеро, що несли чаші, скинули з них покрив. Дьйордль імітував жрецький ритуал. Той, що кожної суботи вранці виконував Мродок. У його короні, з його золотим руном, що крутив у грубих своїх руках, Дьйордль був щасливий. Він, обертаючись на місці, підняв руки, думаючи, немов місячне світло пройде крізь нього, почне його з'єднання з Богом, зробить його самого ним самим. Танець його був мертвим, ніби дух давно вийшов. Танець, сповнений екстазу, але не піднесений. Не було там місця нескінченному коханню, лише жорстока пристрасть, що топтала собою всю душу. Мродок не відчував нічого більше, крім спопеляючої порожнечі, що походжала його тілом. І не в змозі зупинити цей похмурий танець, він знову дивився. Погляд його був сумний, ніби бачив, як помирає дитя його, і біль розширювався дедалі більше.

А люди ті, що стояли біля чаш, зняли з поясів золоті кубки. Спів став настільки гучним, що ті, хто оспівували, вже надривалися, і було схоже це на передсмертний крик. А Дьйордль усе кружляв, як хворий на передсмертному одрі. Руки його самі собою згиналися, обертаючи перстень, що переходив із пальців у пальці, втрачаючи свій золотий блиск. І корона ніби чорніла, і був схожий Дьйордль уже на того Бога, до якого так прагнув. На того Бога, про якого всі говорили. На того Бога, якого невіруючі заради доводів своїх використовували! Ось же він — подивіться! Перед вами танцює! І кожен міг би подивитися, що ж стало з Богом, кожен міг поглянути на те, чого так хотів. Люд би весь зібрав цей Бог, щоб лише на нього дивилися. І як остаточний екстаз свій, втілення оргазму в театральній дії, почали виливати на нього кров, що в чашах тих була. Вона проливалася на сукню його, і намагалися ті, що в колі стояли, зірвати останній одяг, що вже й ледве тримався. І кров обтяжувала тканину, і сповзала вона з Дьйордля, наче шкіра, червона, прилипала, більше тілу його не потрібна. Він продовжував танцювати і сміятися, майже що плакати, а кров рікою стікала по тілу майже оголеному. І руно залилося кров'ю, і корона втратила колір свій. Усе осоромив Дьйордль, як сам і хотів, як Господня сутність його наказала зробити. Був він уже Богом і не було йому рівним. Кров падала на мармур, капала, як дощ, і заливали кров'ю обличчя свої ці люди, пили її так жадібно, наче пілігрими воду, щойно вийшли з пустелі. Сміялися вони в такт хитанням Дьйордля, створюючи свою нову молитву. Кров пливла до Мродока і сукня ставала багряною. А він уже й не розумів цього. Лише печаль запанувала в розумі його. І боротися вже не міг. Усе змішалося в єдиний звук. Відчував він, як люди ці його зачіпали, щоб у своє коло забрати, і думав він, щоб здатися, зайти з ними, почати оспівувати нового Господа! Але давило на нього усвідомлення, що смерть це, хоч і не тіла, але душі його. Бачив Мродок, як слабшає Дьйордль, і як підкошуються ноги його. І перстень у руках не тримався. Обличчя Дьйордля хоч і усміхалося, але скидалося радше на маску, що неможливо вже було здерти. Дьйордль глянув на Мродока і видно було, що через силу, крикнув, піднявши руно над головою його:

— Давай, танцюй! Танцюй же! — і сміявся, наче дитина, немов ним і був. У голові Мродока вже відбувалася огидна сцена, яку він так швидко зміг передбачити, але залишалося лише чекати слушного моменту. Він продовжував вдивлятися в цей сутінок, на морок опущений, і збагнути не міг врахування, що на нього знайшла. І бажав уже молитися новому Богові, але щось шепотіло про неправильність, про те, що з дороги істинної звернути не можна. Але так уже боліло серце, що опустив він руки в криваву калюжу, відчуваючи запах цей, такий неприємний. І згадав Мродок усі вечори у Дьйордля, усі вечері ті святкові й без свята, і фрески ті на стінах. І дух Дьйордля, що мучив, катував, надламував. Щось відчув Мродок, що підходило до горла його, як вино, що стало оцтом. Він підняв голову вгору, щоб знову побачити той сором, що бачив до того.

Усе повторювалося. Не було в історії ні кінця, ні початку первородного. Лише те, що бачив Мродок тоді, в замку блудному, бачив він знову. І знову Дьйордль, тепер від безсилля тримаючись за плечі Донасьєна, немов зжирав свого коханця, як хижий звір, знайшовши здобич.

Він не танцював. Лише стояв, і вже готовий був падати. Момент цей, немов найкраще вбивство, що коли—небудь сталося на сцені, відлунився Мродоку бурею. Він підскочив на ноги, чекаючи кінця. Ніхто ж не знав, що мало відбутися. Дьйордль, що відскочив від Донасьєна, раптово заплющив очі. Руно впало з рук його до ніг Мродока, і сам він замертво, закинувши голову, почав падати. Донасьєн же, немов збожеволів, у страху закричав, ловлячи Дьйордля за плечі, намагаючись утримати. І корона впала з голови його, на половину розламалися золоті стебла, і Мродок, підхопивши руно, не встиг узяти і їх, бо божевілля настало швидко. Останнє, що бачив він, покидаючи храм, це мляве тіло Дьйордля в калюжі чужої крові, народ, що втратив Бога, і коханця, який над ним трясеться.

                                                                  ***

Біг Мродок щосили, далі не озираючись. Холодна земля зустрічала його безрадісно, та й ніч, хмари якої згущувалися, не вітали. Мродок, ледве добігши до монастиря, відчуваючи, як щоки його почервоніли, дихання почастішало, намагався зловити повітря, погано бачачи, що є перед ним. На ґанку, що підсвічувався ліхтарем, стояло дві чорні постаті. Ненависть він відчував до них, і єдине, що хотів, щоб забралися вони чим швидше.

— Мродоку, що з тобою? — тихо промовила Есхіра, намагаючись схопити його за руку. Але Мродок відсахнувся. По—вражому дивлячись на них, притискаючи до грудей зламану корону і руно.

— Ви просто стояли тут. — твердо сказав він, починаючи тремтіти, — Просто стояли і дивилися.

— А що ми могли зробити? — запитав Мор голосом байдужим.

— Те, що з'ясовував у мене ти, гад, — вигукнув Мродок, прискорено дихаючи, заїкаючись, — Ти ж домагався, щоб я щось зробив, то що ж сам не діяв? — голос його пролунав луною в пустки.

— А що потрібно було? — Мор облизав пересохлі губи, — Спалити?

І порожнеча наповнювала серце Мродока, а разом з тим і безмежний відчай. Він підійшов до Мора, скидаючи з голови його капюшон. Обличчя Мора було спокійним, як ніколи, і лише брова сіпалася. Мродок підніс руку до обличчя його, нігтями потягнувшись до очей, від чого повіки того здригнулися.

— Ви... — не в змозі нормально говорити, Мродок шепотів, — Нелюди... Виродки... — і не бажаючи більше нічого чути, перебивши спробу Мора, крикнув, — Геть із мого дому! Залиште нас, залиште ж мене і Господа в спокої!

І не зволікаючи, Мор знову накинувши капюшон, кивнув Есхірі. Вони, огинаючи Мродока, швидше тікали, щоб ніхто їх не зловив. Мродок зайшов у будинок, зачинив на всі замки, а по щоках його текли вже сльози. Нікого не було. Суцільна темрява зустрічала його. І як тільки в кімнаті своїй опинився, не зміг лягти на ліжко. Він сів на підлогу, поклавши перед собою корону і руно, що більше не блищали.

— Господи, — прошепотів він, — Господи, пробач мені... — молитва переходила в несамовитий плач, і не міг він більше триматися. Ліг на підлогу, тримаючись за реліквію свою, починаючи кричати. Він чув, як у двір біжать люди, і стукіт кінських копит, і як у двері монастиря намагається хтось увірватися, і молодий голос, який просить про допомогу. Мродок затулив вуха, щоб не чути цього, і лише голосніше молився, бажаючи білого світла більше ніколи не бачити.