Юлія Карпа. (@yuliiakarpa)
"Вільні від Бога". Роман, психологічний трилер, 18+
Розділ 1. Перше життя Аліси

Якби опікун зайшов у мою кімнату, він не помітив би мене. Я ховалася між ліжком і стіною. Згорбилася, підтягнула ноги до грудей. Гарно було сидіти тут, в тиші й темряві. Шкода, що ранковий спокій так швидко закінчується. Вже за годину почувся галас машин, людей надворі. Крізь щілину між шторами продиралося світло. Промінь сонця наближався, я сильніше пригорталася до стіни. Щось загримало в двері, посмикало за ручку. Я заплющила очі, світло щезло. Закрила вуха долонями, стукіт притих. Добре, що він не в моїй голові.


Гучно залунала пісня з минулого. Вона стала чужою, ніби я давно зламаний механізм. «Lalalalalalalala lie lie lie». Брехня, брехня, брехня. Мелодія мобільного відбивалася від стін і знову поверталася за ліжко. Я перевела подих і підняла трубку:


– Тату?


В сиротинці старші діти говорили, що прийомним батькам треба у всьому коритися, інакше від тебе неодмінно відмовляться. Повернуть в притулок, як якусь тварину, що вже набридла. Мій найдавніший спогад – як вісім років тому я поспіхом пакувала в кульок своє майно, а сусідки височіли наді мною і навперебій торохтіли. Аби я слухалась нових батьків, аби була чемною і тихою, аби старанно вчилась і ніколи, ніколи, ніколи не перечила. Дівчата смертельно заздрили мені, вони були значно старшими і казали, що їх, певне, ніхто вже не удочерить. Та однаково сироти бажали мені не повертатися в притулок. Того дня Марія забрала мене в свій будинок. Вона наказала кликати її мамою, а Богдана татом. Я послухалася.


– Ти чуєш мене? Відчини, я за дверима.


– Але я в кімнаті… я… – високий від хвилювання, мій голос дратував. Як пояснити опікуну, чому я не можу підійти до дверей, коли й сама того не розумію? Страх сковував мене, заставляв ховатися.


– Алісо, відчини, – втомлено повторив Богдан і натиснув відбій.


Не називай мене так. Я не Аліса. Треба було сказати це йому, але я промовчала. Щось в безсилому голосі опікуна подарувало мені надію. Я скочила на ноги і покинула схованку за ліжком. Уникаючи променя світла, перебігла кімнату та відчинила двері. Богдан зігнувся і тепер був ледь вищим від мене. Плечі опущені, підборіддя тремтить, в очах сльози. Його волосся майже повністю посивіло, ніби минуло не чотири дні, а десять років, відколи я бачила опікуна востаннє.


– Тату? – знову спитала я.


Він згріб мене в обійми, сховав лице в моєму волоссі та заплакав. У мене розболілася голова, а в скронях гупало так, що я ледь чула свої думки. Шкіру пекло вогнем в місцях, до яких торкався опікун. А ще мене захопив глибокий гнів. Ох, який же він слабкий, недолугий чоловік! Врешті Богдан відхилився і поплескав мене по щоці, наче це я хникала.


– Мами вже нема, – видушив з себе опікун. Погойдуючись, як п'яниця, він пішов з моєї кімнати.


– Вже нема. Вже нема, – пошепки повторювала я, хоч хотіла мовчати.


***


На дев’ятий день після смерті Марії у вітальні зібралося зо двадцять людей. Вони називали її чудовою дружиною, лагідною матір’ю, досконалою хазяйкою і вчитeлeм від Бога. Марія завжди намагалася бути саме такою. Вона була бездоганною, коли на неї дивилися. Передовсім її турбувало, що кажуть чужі люди.


Я всміхнулася своєму відображенню. Дзеркалу в ванній можна знати, що я щаслива. Не через смерть Марії, ні, я ніколи не бажала їй зла. Але важезний камінь вже не тиснув мені на серце, я не почувалася собакою в клітці чи лялькою на вітрині, а стала птахою в полі. На полиці дзеркальної шафи стояла банка з таблетками, я взяла її до рук. Часто за сніданком Марія повторювала, що у мене ламке волосся та суха шкіра через нестачу мікроелементів. Що я розсіяна, загальмована і вітаміни мені просто необхідні. Винила погане харчування в притулку, ніби через це у мене така погана пам'ять. А Богдан підтакував їй, мовляв, колись я стану красивою та розумною, як Марія. Я покалатала банкою. Не приймала цих вітамінів вже тринадцять днів, коли Марія потрапила в аварію, а ранок не розпочався нагадуванням про те, яка я недосконала. І світ досі стоїть. Я жива. А білі таблетки в банці.


Я дивилася в дзеркало і не бачила сухої шкіри та ламкого волосся. Лише широку посмішку колишнього в’язня. Боже, та мені навіть думати стало легше, внутрішній голос лився нестримним потоком!


– Алісо! – гукнув опікун з коридору.


Не називай мене так, – сказала я подумки. Колись прокричу це Богданові в обличчя, але сьогодні буду поводитися пристойно і лицемірно, як вчила Марія.


– Що? – я відпустила свою посмішку, наділа маску байдужості. Хоч очі виказували мене, блищали життям.


– Він приїхав.


Я висипала вітаміни в унітаз, змила воду і поклала порожню банку на належну поличку в шафі. Це додало мені сміливості. Я вийшла в коридор і мене вмить загарбали в обійми. Я вже навіть не виривалася. Усі ці люди вважали за свій обов’язок притискати мене до себе, плакати, плескати по спині. Болісні дотики стали звичними, я навіть не кривилася. В моїх грудях палало щось вільне. Правда, на сей раз я не чула співчутливих нарікань. Серце, що опинилося просто під моєю долонею, билося мирно і повільно. Картата сорочка пахла знайомими чоловічими парфумами. Брат повернувся з Америки.


Звичайно, він не був мені рідним. Марія і Богдан всиновили Сашка раніше від мене. Його часто ставили мені за взірець: золотий медаліст, стипендіат, а ще балакучий і веселий, брат був саме таким сином, про якого мріяли опікуни. Сашко багато і важко працював, щоб отримати можливість пройти стажування в Міннесоті. А потім ми удвох вмовляли опікунів відпустити брата туди. Це було лише формальністю, повнолітній Сашко сам міг вирішувати, летіти йому чи ні, гроші він теж відклав давно. Та для нього було важливим схвалення опікунів. Марія вважала літак шалено небезпечним, але хотіла, щоб Сашко став успішним програмістом. Врешті, опікуни дозволили йому полетіти в Америку.


Я була поряд з Богданом, коли він зателефонував до Сашка і розповів про смерть Марії. Чоловік кривився і сопів, він казав, що не варто брату повертатися раніше. Що Марія хотіла, аби Сашко закінчив стажування. Тоді я зрозуміла, що Богдан мав на увазі: навіть якщо вона померла, ми маємо далі жити за старими правилами. Наміри Марії були важливішими від її похорону.


– Ти в нормі?


– Ага, – на хвилину моя посмішка вирвалася.


Братові можна було її бачити. Думаю, Сашкові також роками бракувало волі. Він давно розпізнав справжнє обличчя Марії, тому й пішов жити в гуртожиток ще на першому курсі унівeру. Я не винила брата. То був його шлях до свободи, тепер знайшовся мій.


– Пробач, що приїхав так пізно. Хочеш поговорити, Аля?


Сашко враховував мої побажання. Я терпіти не могла своє ім’я. При знайомстві з чужими людьми я називалася інакше, щоб не чути його зайвий раз. Я була Оксаною, Надією, Іриною. Настею, Аліною, Олею. “Як “Аліса в Країні чудес” ?” – питали всі, хто дізнався моє справжнє ім’я. Марія обожнювала Льюїса Керрола, а я ненавиділа ці казки. Сашко знав, що я не Аліса. Я – Аля, коротко і просто.


– Розмови потім, ходімо за стіл, – Богдан потягнув нас до людей у скорботі.


***


Я кинула зібраний рюкзак на підлогу, він згорнувся лінивою купою лахміття. Зовсім не тримав форму, бо всередині були лише зошит і ручка. Я мимоволі торкнулася свого обличчя. Колись я стану старою і моє лице теж буде виглядати як непрасована тканина. Якщо стану старою. Марія померла молодою і красивою. Я знову пригадала її, в суворому костюмі, з темним вульгарним макіяжем, з руками, складеними на грудях. Шовкова сорочка була застебнута під саму шию, як і за життя. І хоч я бачила Марію в труні, мені все здавалося, що вона розплющить очі, гляне на мене серйозно та сумно, як колись.


За стіною гуркотіло, то Сашко совав меблі, облаштовував кімнату для свого проживання. Він покинув гуртожиток і буде їздити в універ з дому, тепер брат має наглядати за мною. Богдан залишив нас удвох і поїхав з товаришем на роботу в Росію. Мабуть, хоче бути далі від цього сповненого спогадів будинку. Я майже фізично відчувала, як ослабли мотузки контролю. Дихати стало легше. Жити стало легше.


У вхідні двері задзвонили.


– Аля! Ходи в коридор! – гукнув Сашко. – Хочу познайомити тебе з однією людиною, – брат побіг відчиняти. Я ледь втримала страдницький стогін, але пішла за ним.


Поріг переступила дівчина, дещо старша від мене. Біле фарбоване волосся було закручене в акуратні хвильки, коротка рожева сукня нагадувала торт, а губи, змащені блиском, розтяглися в посмішці і показали маленькі рівні зуби.


– Привіт, Аліса!


– Тсс, – шикнув Сашко і суворо глянув на дівчину в рожевому. Я захотіла, щоб він добряче стукнув її. Вона назвала мене цим іменем.


– Я думаю, “Аліса” – гарненьке ім’я для дівчинки, – блондинка зачинила за собою двері. – Як “Аліса в Країні чудес”.


– Це Ніна, ми зустрічаємось. Разом стажувалися в Амeриці. Ніна веб-дизайнер. І вона у мене... балакуча, – Сашко вибачливо всміхнувся. Я знала, що він шкодує про її слова стосовно мого імені, тож кивнула і відвернулася від парочки.


– Вип’ємо чаю з шоколадом? – Сашко притримав мене за лікоть.


– Коханий, я вже чотири роки не вживаю солодке, – Ніна закотила очі. – Може, підемо на суші?


– Йдіть, мені треба збирати сумку на завтра, – я відчепила руку брата від свого ліктя і швидко пішла до своєї кімнати.


Перед очима бігали темні плями. Я зачинила двері, відсунула ліжко і повернулася в темний куток.


***


Я міцно тримала рюкзак, ніби духовну опору, яка додає сил. Надворі тільки почало світати, а я вже крокувала вулицею. Добре йти так рано, жодна людина не трапляється дорогою. Чомусь раніше я не помічала, що дерева тут дивно вигнуті, відхиляються від вулиці. Я торкнулася одного зі стовбурів і відразу відсмикнула руку. Долоня боляче пульсувала, наче вжалена або обпечена. Деревам теж не подобається, коли люди торкаються до них.


Школа. Старі віконниці, світло в холі – мабуть, сторож зараз там. Я пішла до чорного ходу, потяглася до дверної ручки. Позаду захрускотів гравій, почулося важке дихання. Чиясь рука висунулася над моїм правим вухом і штовхнула двері. На якусь мить долоня зависла біля моєї голови. Велика, зборознена шрамами і опіками. Я забігла в школу, озирнулася. На обличчі незнайомого чоловіка також видніли шрами. Втомлені очі глянули кудись на стіну, ніби повз мене.


– Доброго ранку, – пробурмотіла я.


Він не відповів. Неквапливо човгаючи, чоловік піднявся сходами на другий поверх. Відчуття хворобливої неправильності пронизало мене, я прихилилася до стіни. Щось було не так. Щось… погане відбулося. Я мала прийти раніше від всіх, але незнайомець зруйнував мій план. Хто він, новий сторож? Я поклала руку на груди, туди, де гучно билося моє серце. Все в порядку. Все буде добре.


Я спробувала погасити хвилю образи і гніву, спрямовану на Богдана. Він мав перевести мене в іншу школу! Тут на мене будуть дивитися зі співчуттям, бо всі знають про смерть Марії Василівни, вчительки математики, мами Аліси Палій. Хоч, якщо втікати, то чи не краще переїхати в інше місто, країну? Туди, де люди уникають зустрічатися поглядами, де ніхто не знає мого імені. Я прогулювалася коридорами в пошуках потрібного класу. Нарешті знайшла: на дверях красувалася блискуча табличка «11-б», хоч раніше тут був комп’ютерний кабінет. Я прочинила двері та завмерла. Штучне освітлення боляче хльоснуло по очах. Комп’ютери і досі стояли тут, по периферії кабінету. Я зробила кілька кроків до парт посередині класу. Праворуч щось ворухнулося, я злякано підскочила. Там, біля останньої парти, зігнувся над системним блоком той самий чоловік зі шрамами.


Я вхопила ротом повітря. В коридорі він видався ледь не сорокалітнім через знівечене обличчя, але тепер було видно, що йому немає і тридцяти. Хлопець похмуро глянув на мене і сів за одну з парт. Він поклав викрутку перед собою, злегка відсунув стільця, що стояв поряд, ніби припросив сісти. Я зайняла місце.


– Хто ви?


– Ремонтую комп’ютери.


Мабуть, цей хлопець не знає мене. Про смерть Марії теж не чув? Мені стало легше. Час знайомитися, так? Це легко. Назвати ім’я, простягнути руку.


– Я Аля.


– Скорочено від чого?


– Просто Аля, – роздратовано відрізала я. Моя рука залишилася висіти в повітрі. Я трохи помахала нею перед хлопцем.


– Хочеш, щоб я торкнувся твоєї руки? – він відхилився і якось дивно скривився-всміхнувся.


– Знаєте, вже ні, – я відвернулася. Що за бовдур? А наче ж доросла людина. Хлопець тяжко зітхнув.


– Я Влад. І я не люблю торкатися до людей, якщо між нами нічого немає.


***


Коли я вийшла зі школи, мріяла тільки про спокій. Увесь день мене, як дивовижу, розглядали однокласники. Намагалися затіяти розмову, покликати кудись. Видно, жалюгідна спроба шкільного психолога «допомогти адаптуватися нещасній дівчинці». Попереду майоріла католицька церква, до якої Марія любила нас водити.


Мені назустріч йшов Влад. Я одразу впізнала його зношену футболку і похмурий погляд. Він зупинився, коли між нами залишалося метри три, а коли ми порівнялися, розвернувся і пішов поряд.


– Я тепер знаю про тебе.


– О. І що з того? – я стиснула кулаки.


– Ти не справляєш враження дитини, вбитої горем, – хлопець широко всміхнувся. Якась недоречна радість.


– Я не дитина. Звідки шрами? – я намагалася не витріщатися на його шкіру, тому зосередилася на очах. Було в них щось знайоме, наче хлопець схожий на когось. Може, бачила його в притулку, як була малою?


– Не твоя справа, – Влад віддалився, тепер дистанція між нами була близько двох метрів. Мабуть, збоку виглядає кумедно.


– Ремонт шкільних комп’ютерів в процесі чи завершився? – спробувала я змінити тему розмови.


– Ще багато роботи. То як ти поживаєш після смерті матері?


Я зупинилася і зробила зусилля над собою, щоб не всміхнутися. Мої емоції були неправильні, змінювалися швидко і хаотично, як і все довкола. Влад не ховав очі, не говорив про співчуття, як інші. Він здавався задоволеним.


– Ти така, як я. Я тебе розумію, – Влад підійшов і нахилився до мого вуха. – Ти не боїшся смерті.


У мене пересохло в роті. Я нервово облизала губи і відхилилася від хлопця. Він розвернувся і пішов у зворотному напрямку.


Не всі вдома, напевно. «Така, як я». Він думає, я теж божевільна? Мене пронизав гучний неприємний звук – бамкання дзвонів. Я скривилася і глянула в бік церкви. Біля воріт стояв лисий присадкуватий чоловік в чорній рясі. Його черево стало ще більшим, ніж видавалося на похороні, я б не змогла обхопити його руками. На грудях виблискував золотий хрест. Священик Марії схилив голову у вітанні. Його підібгані губи і напружений погляд показували тривогу. Я заперечно похитала головою. Ніякої церкви, ніяких священиків.


Довкола було багато людей, яких я ще хвилину тому не помічала. Шкода, що Влад не провів мене далі. Було гарно відволікатися на нього.


***


Я прийшла швидше, ніж вчора, сіла за дубом біля школи і виглядала Влада. Дуже хотілось повторити його вчорашні дії – зайти з-за спини та налякати, щоб хлопцеві не було принадно зробити так знову. Серед тиші я слухала розмірений стукіт серця. Так можна сидіти вічність. Я підняла голову і завмерла, – час направду зупинився, жодна гілка, жоден листок дуба не ворушився. Чудасія.


– Кого чекаєш? – пролунало над моїм вухом.


Мене добряче теліпнуло від переляку. Влад переможно всміхався. Дуб знову ліниво заворушився під вітром.


– Нікого, – я перевела погляд на свої кросівки. Помсту доведеться відкласти.


– Тоді бувай, ще побачимось, – хлопець махнув на прощання рукою і пішов у бічну вуличку, в протилежний від школи бік.


– Агов, – я наздогнала Влада. – А ремонт комп’ютерів?


– До біса. Я не маю настрою, – хлопець всміхнувся.


– Не йдеш на роботу тільки через те, що нема настрою? Так не можна.


– Хто сказав?


Я аж зупинилася від такого нахабства. Але якщо обирати між компанією однокласників і цього чудака, випадало однозначно на його користь.


– Чекай. Чекай-чекай. Якщо не збирався на роботу, чого прийшов на шкільне подвір’я?


– То моє хоббі. Лякати дітей типу тебе, – Влад засміявся і потягнув руку до моєї голови, ніби хотів скуйовдити волосся. Я відхилилася, він посерйознішав. – Ішов повз школу, побачив тебе, сидиш і виглядаєш щось на дереві. Гріх з мого боку, не підкрастися і не сполохати добряче. А тепер обертайся і йди до школи, негоже пропускати уроки.


– Не маю настрою. Прогуляюся краще з тобою.


– Я – погане товариство.


Ми покинули центральну частину міста, наблизилися до гаражів. Я з завмиранням приглядалася до тіней. Всім відомо, в нашому містечку за гаражами збираються тільки покидьки і наркомани.


– А ти часом не колешся? – я всміхнулася, маскуючи справжні підозри. Це б усе пояснило.


– Я не наркоман. Реальність цікавіша, в огидному і прекрасному сенсі. Коли дивитись під правильним кутом, звичайно, – Влад пришвидшився, я вже ледь встигала за ним. Ми минули гаражі, попереду відкривалися поля.


– То куди ми?


– Побачиш, – різко відповів Влад.


Його, мабуть, дістала моя настирність. Невже я чіпляюся з питаннями? Мене саму дратують такі люди, треба помовчати.


– Починаєш розуміти? – хвилин за двадцять відізвався Влад. – Слова – то не головне. Насправді, слова зовсім неважливі, – він звернув перпендикулярно до дороги.


Попереду була дерев’яна хатина. Двері прочинені, вікно без фіранок та без скла, черепиця обросла мохом. Вітер доносив з полів запах диму.


– Вітаю вдома, – Влад широко всміхнувся і штовхнув двері, жестом пропускаючи мене всередину.


– Ти тут живеш?


– Ні, це просто схованка. Приходжу, правда, майже кожного ранку. З вікна чудовий вид на схід сонця.


Я роздивлялася хатину. Зсередини вона була ще страшнішою, ніж зовні. Бруд, цвіль, солодкуватий запах гнилі. Павутина в кутках і під стелею. Я підбігла до вікна, взялася глибоко дихати. Хотіла додому, до своєї схованки, де нема цієї тривожної суміші запахів. Влад підійшов до дерев’яного ліжка та повільно відсунув його, не спускаючи з мене очей. І аж коли він вказав рукою туди, в простір між ліжком і стіною, до мене дійшло.


– Ти хворий на голову, – я обійшла хлопця і позадкувала, намагаючись намацати рукою двері. Він знає про звичку ховатися за ліжком, отже, слідкував за мною. Вчора? Чи навіть раніше? Наша зустріч була випадковою? Влад спостерігав через вікно чи проник в будинок?


– Аля, ти не підеш звідси без мене, – Влад з’єднав долоні і направив пальці вгору, ніби для молитви.


– Чому ти так кажеш?.. ти, псих, – я наштовхнулася на двері, мені стало легше. Я можу втекти. Почую відповідь і втечу.


Влад не кинувся до мене, не намагався затримати, а зробив щось вкрай недоречне: відступив до ліжка і сів. Тоді поплескав по брудному покривалу. Хлопець припрошував сісти поряд. Відбувалося щось цілком нездорове.


– Ти хочеш, щоб я…


– Ходи до мене, – Влад розкинув руки, ніби для обіймів.


– І я зробила крок. Тоді ще один. Мене підштовхувало палюче бажання розібратися в тому, що коїться в його голові.


– Я не зроблю тобі нічого поганого, – тихо сказав хлопець.


Як Влад трактує «погано» і «добре»? Я знала, що треба втікати, та натомість сіла біля хлопця. Його ліва рука опинилася позаду моєї спини, міцна долоня зависла за якийсь сантиметр від мого плеча.


– То чому я не піду без тебе? – запитала я повільно і урочисто.


– Бо тепер нам не позбутися один одного, – так само відповів Влад.


Він знову всміхнувся, щиро і лагідно. В хатині було надто темно, шрами майже не видніли на обличчі хлопця. Де ж я тебе бачила? Та замість того, щоб поцікавитись, чи виховувався Влад в притулку, я сказала:


– Ти слідкував за мною.


– Думаєш, я хтось типу маніяка? Яка банальна роль.


Склала долоні на колінах. Вони тремтіли, хоч я не боялася.


– Кажеш, я така, як ти? Божевільна?


– Просто вільна. Хоч, якщо тобі так більше подобається, то можеш бути вільною від Бога, – долоня Влада повільно опустилася на моє плече. Тепла, приємна важкість. Мені не пекло і не боліло від його дотику.


– А ти вільний від Бога?


– Ха-ха, безперечно, Аля. Вже давно, – хлопець хитро примружив очі, перекотився ліжком і сів біля стіни.


Пил піднявся в повітря, я кашлянула. Стало холодно в плече, до якого вже не торкався Влад. Я повільно перебралася до його схованки. Хлопець ліниво витягнувся, позіхнув і наче не збирався нічого казати. Бо слова то щось неважливе.


Я прихилилася до стіни, підігнула ноги під себе і заплющила очі. Сьогодні я поділяла куток між ліжком і стіною з чужаком. Я почувалася в цілковитій безпеці.


***


– Ти пізно, – Сашко вибіг мені назустріч. Він тримав у руках рушник і мокру тарілку.


Я зачинила за собою двері. Піна і вода з тарілки капали на рожевий килимок, залишали на ньому яскраво-червоні плями. Як кров. Або сік журавлини.


– То де ти була? – брат спробував грізно скласти руки на грудях, але через тарілку вийшло незграбно. – Глянь на свій одяг, ти його забруднила. Я телефонував твоїй керівничці, в школі тебе не було. Сьома вечора. Я хвилювався, Аля. Де ти провела день?


– Припустимо, з хлопцем, – я прослизнула до своєї кімнати.


– З хлопцем? – Саша випустив тарілку з рук, наздогнав мене і схопив за зап'ястя. – Чому я нічого не знаю про хлопця? Хто він?


– Я перевела погляд на тарілку, яка тепер лежала на килимі.


– Чому ти кинув її?


– Кого? – обличчя Сашка чомусь почервоніло, очі схвильовано забігали. – Якщо ти про Ніну, ми ще разом. Сьогодні вона прийде в гості.


– Я про тарілку, – я вивільнила руку. – Не чіпай мене. Не треба торкатися до людини, якщо між вами нічого немає.


– Що ти мелеш? – Сашко швидко нахилився, підняв тарілку і повернувся до мене. – Нічого немає? Ти моя сестра.


– Брехня, – видихнула я. – Добраніч.


– А вечеря? – Сашко йшов за мною.


Я забігла в кімнату, зачинила двері.


– Аля, впусти мене.


– Ні. Я хочу спати.


Мої руки тремтіли. Я схвильовано озирнулася на ліжко. Так і кортіло забратися в схованку.


– Що з тобою? Це якось пов’язане з тим хлопцем? Він… щось зробив?


– Ні. Все нормально.


– Батько дзвонив. У нього проблеми з документами… Питав, як ти. Чи не треба купити ще вітамінів.


Мене пересмикнуло від огиди. Марія померла, а Богдан досі дотримується її правил. Хоче, щоб все було як раніше. Але не буде.


– В баночці ще багато, – збрехала я. Мені згадалось, як пігулки зникли в унітазі, я всміхнулася.


– Вечеря на кухні. Вранці поговоримо, – Сашко пішов.


***


Кімната була сповнена світла. Кольорів, яких мені ще не доводилося бачити. Звуків, яких не чула раніше. Величезна тварина, схожа на собаку з крилами ворона, жерла щось з високої миски, розплескувала рідину на килим глибокого фіолетового кольору. Плями червоніли, розпливалися квітами. Далі й далі, обвивали та обмальовували все довкола. Та частина мене, що могла споглядати тварину, була нажахана. А тоді тисячі бутонів розпустилися, заясніли прекрасними кольорами.


Я прокинулася. З кімнати Сашка долинали звуки. Шурхіт, зітхання. І це вночі, на дворі ще й не сіріло. Мене морозило від холоду в кімнаті. Звуки не зникали, я вийшла в коридор. Перед дверима брата зупинилася. Почула ще одне зітхання, тоді дівоче хихотіння. Я поворушила ручкою, але двері були зачинені.


– Що це там? – почувся голос Сашка.


– Може, Аліса не спить? Вийди, – наказала Ніна.


Я. Не. Аліса. Я відступила до стіни. То вони там обжимаються? Двері відчинилися. Сашко мав на собі лише труси.


– Аля? Що ти тут?..


– Підслуховуєш, Аліса? – Ніна виглянула з-за дверей. Вона затулялася простирадлом. Ідеально закручені локони розтріпалися. – Так негарно, біжи спати.


– Саша, вижени її, – я благально склала долоні. Присутність Ніни здавалася нестерпною, недолугою.


– Аля, ну ти чого? – брат всміхнувся.


– Вижени її!


– Саня, заспокой свою малу! – Ніна переможно всміхнулася.


– Аля, вона моя дівчина. Ніна має право…


Я втекла, не озираючись. З будинку, геть, на холодну нічну вулицю. Пробігаючи повз церкву, глянула на ворота, на зловісні в темряві куполи. Мені стало лячно. Бігти далі.


В жодному вікні школи не світилося. Навіть у холі, де ночами мав сидіти сторож. Я шукала того спокою, безпеки, які відчувала поряд із Владом. І раптом мене осінило – він майже кожен світанок зустрічає в нашій схованці!


Поряд з гаражами була чимала компанія. Чоловіки щось вигукували, голосно реготали. Я намагалася швидко їх минути, але мої квітчасті штани і футболка надто кидалися в очі.


– Ляля! Ану стій!


Я схилила голову і пришвидшилась. Як це безглуздо – бігати містом в піжамі. Вже встигла «охолонути» і серйозно задумалась над тим, щоб повернутися додому. Я можу побачити Влада в інший день. Вдень.


– Мала, не втікай! – крикнув один з чоловіків. Він повільно погойдувався. П’яний або під кайфом.


– Влад, – шепнула я собі під носа. Це додало мені сил. Я знову побігла.


Пустинна дорога, чорні поля. На небокраї вже трохи світліло, я вглядалася ліворуч. Нарешті побачила темну пляму – хатина. Я звернула і вже повільно попрямувала туди. Було нав’язливе відчуття, що за мною стежать, але страх не дозволяв озирнутися. Я вже не сумнівалася, що побачу когось. Чулися далекі кроки, або ж то гупало моє серце.


Коли я дійшла до хатини, на даху щось заворушилося.


– О Боже, – шепнула я, скована нечуваним страхом.


Те «щось» з шурхотом здійнялося і полетіло, глухо каркаючи. Ворон приземлився на відро біля криниці, кігті шкрябнули метал. Яка ж я ляклива! Я всміхнулася і зайшла в хатину.


Влада там не було. Звичайно! Він не приходить щодня. Я прикусила губу, аби не розплакатися. Без Влада цей дім став мертвим, не був схованкою. Мене знову трусило від страху. Від думок, що доведеться повертатися до міста. Від злості, – певно, Ніна досі в моєму домі. Від образи на Сашка. Від гострого неприємного передчуття. Надворі почулися кроки, хтось наближався. Може, я ще сплю? Це просто жахи? Двері відчинилися, війнуло запахом алкоголю.


– Знайшов, – п’яний чоловік глухо засміявся і зміряв мене поглядом.


Я відступала, ледь жива від страху. Він наближався. Все сталося вкрай раптово: я опинилася на ліжку, притиснута вагою чоловіка. Я пручалася, але він здійняв мої руки над головою. Я задихалася від смороду – алкоголь, бруд і пил. Не могла видати жодного звуку.


Чоловік важко дихав. І в цій тісноті я відчула, як жорстка рука задирає догори мою майку. Я закричала, так пронизливо і голосно, як ніколи раніше.


– Тихо! – чоловік відпустив мої руки і міцно затиснув мені рота з носом.


Влад, прийди і врятуй мене. Негайно! Шершавий, слизький язик торкнувся моєї шиї. Бракувало повітря. Я заплющила очі, провалилася кудись вниз. Я помираю? Це… пекло? Моє тіло горіло, горіло, і чужі руки були всюди, десятки, сотні рук. А тоді все змінилося. Стало легко, ніхто не тримав, не тиснув, не торкався. Я глибоко вдихнула.


– Не дивися! – крикнув Влад.


Я не могла відірвати погляду. Вже було достатньо світло, щоб бачити, як хлопець схилився над якоюсь купою біля дверей. Мене знову пронизало відчуття неправильності. Щось не так. З часом? Простором?


– Що ти зробив? Влад, що ти зробив? – я підійшла до нього. Обхопила себе руками, вони сильно тремтіли.


Чоловік, розпластаний на підлозі. Сморід алкоголю і ще чогось, гіршого, страшнішого. Чорна калюжа. В руках Влада – чорний ніж, його руки чорні по зап'ястя. Я впала на коліна і заплющила очі. Боялася, що закричу, збожеволію. Чи я вже несповна розуму?


Ми сиділи так довго. Поки промінь сонця не заглянув через вибите вікно в кімнату. Плями розпливалися червоними квітами. Далі й далі, вони вже майже торкалися моїх колін. З ножа теж капало. Як сік журавлини.


– Аля, це заради тебе, – чітко сказав Влад. Він відкинув ножа подалі, під стіл. Простягнув до мене закривавлені руки.


Я нарешті піднялася на ноги. Похитнулася, але встояла. Підійшла до чоловіка, що лежав в червоній калюжі. Переборюючи жах і огиду, торкнулася його шиї. Жодного удару пульсу, жодного поруху під шкірою чоловіка.


– Не бійся, – Влад скочив на ноги і міцно обійняв мене ззаду. Кров забруднила мою майку. – Він мертвий.


З моїх губ зірвався нервовий смішок. Я хотіла плакати. Я би плакала, якби була нормальною?


– Досить, – Влад розвернув мене обличчям до себе і підвів до ліжка. – Сядь.


Я послухалася. Не мала сил думати. Влад опустився на коліна і взяв моє обличчя в свої мокрі, слизькі руки. Господи, кров, всюди кров.


– Що він заподіяв тобі? Аля, глянь на мене.


До мене раптом дійшло, що це я винна. Сама просила Влада врятувати мене. Як все було? Туман не дозволяв виділити чітку картину. Ось я задихаюся під тим чоловіком, так страшно, гидко, боляче… А що потім? Я вщипнула себе за зап’ястя, намагаючись згадати. То була звичка з дитинства, надто часто я стикалася з тим відчуттям, ніби ще мить тому все пам’ятала і треба лише трохи постаратися, – все згадаю.


– Аля, скажи щось. Я хвилююся за тебе, – Влад поцілував мене в чоло, притиснувся губами до моїх долонь. – Чому ти опинилася тут вночі? А якби з тобою щось сталося? Якби я не прийшов сьогодні? – він гаряче дихав мені на пальці. Його очі були червоні, подразнені, ніби від сліз.


– Ти казав, що часто приходиш… зустрічати світанок.


Влад скривився, відпустив мої руки.


Треба позбутися тіла, поки не почало заклякати. Аля, тільки скажи спершу, він нічого тобі не зробив?


Я вражено глянула на Влада і похитала головою. Це єдине, що його турбує? Я питала, чи він вільний від Бога. «Безперечно, Аля. Вже давно.»


***


Голова була вкрай важкою, наче вчора мене добряче вдарили по потилиці. Я розплющила очі. Кімната в напівтемряві. Повітря важке і гаряче, як буває після полудня. Ці сновидіння, надміру яскраві, надміру жахливі, втомили мене. Ніна в кімнаті Сашка? Я біжу вночі містом? «Позбутися тіла»?


– Ха-ха, – я повернулася на бік.


Хтось кашлянув, я обернулася на звук. Сашко встав з крісла і підійшов до мене. Його погляд був вісником неприємностей, псував зазвичай радісне обличчя брата. Мені в поле зору потрапив годинник.


– П’ять по восьмій? Вже вечір?


– Ага. Проспала цілий день… Де ти була? Я шукав тебе, бігав містом… Ти така дурна, – лагідно сказав брат. Він говорив, ретельно підбираючи слова, ніби не хотів налякати мене.


То був не сон. Не сон. Руки почали труситися, я поспіхом заховала їх під ковдру. Як я потрапила додому? Куди зникло півдоби мого життя?


– Я все чекав, коли ти прокинешся. Звідки це? – Сашко простягнув руку до мого обличчя і потер пальцем щоку.


Там кров? Сліди крові? Я опустила погляд. Мою футболку вкривали буро-червоні плями. Невже Влад справді вбив того чоловіка? Здавалося, я навіть відчуваю той сморід, ніби ввібрала його. Я глянула на свою кімнату, наче вперше. Я принесла сюди бруд. Серце боляче калатало в грудях, я схопилася на ноги, побігла в ванну і зачинила двері.


– Аля! – Сашко пішов за мною. – Давай поговоримо. Не ховайся знову. Хочеш, розкажу тобі щось? Я кинув її.


Я згадала тарілку, що впала на підлогу. Це було вчора. А наче в іншому житті.


– Уявляєш, Ніна не хотіла, щоб я шукав тебе, – Сашко покрутив ручкою дверей і високим голосом перекривив Ніну: – «Побіситься і вернеться додому». Мені навіть здалося, вона ревнує. Ти ж моя сестра і це просто смішно, правда? То я й подумав, нащо зустрічатися з такою жорстокою дівчиною?


– Мені страшно, – нарешті сказала я. Все, що говорив Сашко, я сприймала якось віддалено. Стосунки брата з Ніною, те, що вона вчора була тут, все стало незначним. Чому взагалі я так розгнівалася на Сашка? Чому мені було так неприємно від того, що хтось чужий в нашому будинку, коли я сама втікала до іншого дому і малознайомої людини?


– Чого ти боїшся, Аля?


Так добре було б заплакати. Я скривилась, заплющила очі, але не вийшло. Минуло кілька хвилин. Руки вже не тремтіли, в грудях не нило. Я стягнула з себе брудну піжаму і кинула в пральну машинку. Трохи постояла, намагаючись зібратися з думками, але все було каламутно. Ніби здалеку, згадала настанови Марії, – аби відіпралася кров, слід вмикати холодний режим прання. Хоч цю піжаму я знову не одягну.


– Добре, можеш… не відповідати. Не говори зі мною, як не хочеш. Але не втікай більше, – Сашко досі був за дверима. – Якби з тобою щось сталося, я б собі не пробачив.


Брат пішов. Правильно, спершу треба розібратися самій, потім розповім Сашкові. Гарячий душ обпікав потилицю і плечі, але я терпіла, з силою шурувала своє тіло. Я намагалася не дивитися, як з мене стікає забарвлена червоним вода.


***


Тонкими фіранками ледь ворушив вітер. Кімната повнилася світлом, запахами домашньої випічки і яблучного варення. Прибрана, вона зовсім не здавалася малою чи покинутою. Я могла лише спостерігати, бо була в чужій голові. Та, ким я була, ховалася за ліжком. Бавилася в піжмурки з Джеком. За столом, спиною до мене, сидів чоловік. Він гойдався, ніби в такт музиці. Джек все не приходив, тож я вибралася із схованки. Затрималася на ліжку, щоб пострибати на матраці. Чоловік обернувся на скрип пружин.


Мені неприємно смикнуло десь в районі пупка. До болю знайоме обличчя було замащене червоним. Червоне стікало лицем, капало на мереживну скатертину. Очі дивилися на мене з диким страхом. Я підійшла до хлопця. Він був надміру великим, або я – надто малою. Простягнула долоню догори, до його обличчя. Хлопець відклав ножа і зупинив мою руку, боляче стиснув зап’ястя. Його широку долоню вкривали червоні смуги та пухирі. Я знову глянула на лице, що схилилося наді мною. Жалібно запитала:


– Що це у тебе?


Я зашморгала носом, в очах запекло. Хлопець хмурився. Чому він сердиться на мене?


– Це кров. Не плач. Я роблю це для тебе. Розумієш?


Я повільно кивнула. Хлопець нахилився ближче, притулився губами до мого чола. Теплі краплі з його ран ковзнули моїм лицем. Тоді він взяв мої долоні в свої руки і теж поцілував. Мені стало легше. На моїх руках залишився червоний слід.


Я розплющила очі, скривилася. Сонце осліплювало.


– Боже, – простогнала я і натягла ковдру на голову.


Сновидіння ніколи не мучили мене так, як тепер. Надміру реалістичні, криваві, дивні. Такі яскраві, що пам’ятаю найдрібніші деталі. Я заплющила очі, побачила хлопця з порізаним обличчям, – Влада. Треба розпитати, звідки ті шрами, аби мій мозок не придумував неправдиві пояснення. Я визирнула з-під ковдри і здивовано присвиснула, побачивши годинник. Одинадцята! Через три години уроки закінчаться, а я ще й з ліжка не вилізла.


Холодний душ остаточно розбудив мене. В коридорі пахло млинцями, я зайшла на кухню. Коли я їла востаннє? Мене аж нудило від голоду.


– Сашко? Ти не в універі?


– Вирішив залишитись вдома. Чому ти прогулюєш, а я ні? – брат всміхнувся. – Ввечері батько приїде. Снідай, я збігаю за продуктами, – Сашко допив каву і вийшов.


Богдан приїде… жахливо. Тепер, коли Марії не стало, я зрозуміла, яка роль в сім'ї була у кожного з нас. Марія турбувалася про мене і Сашка, огортала нас задушливою, тяжкою, відчутною на дотик любов'ю. Богдан був поряд з нею, він існував тільки для того, щоб підтримувати Марію і часом нагадувати нам з Сашком про неоплатний борг перед нею. Але я не могла заставити себе відчувати щось до опікунів. Я не зуміла довіритись їм, не могла віддати ту любов, яку так прагнула отримати Марія. Можливо, я взагалі не здатна відчувати щось таке. Я накидала млинців на тарілку, сіла за стіл, почала жадібно їсти.


Ім’я зі сну, Джек, воно має щось означати. Я ще ховалася від нього за ліжком. Я ущипнула себе за зап’ястя і враз до мене дійшло – собака. Величезний чорний бульдог Джек. Я заплющила очі, ясно побачила пса біля дерев'яного столу. Він топтався по мереживній скатертині, я реготала. У Джека будуть неприємності через таку витівку, але це потім. Склянка розбилася на друзки, сік журавлини розтікався підлогою, а мені було нестримно радісно. Я сміялася, Джек гавкав і махав хвостом. Я була щаслива.


– Аля, тобі щось купити? – брат заскочив на кухню в кросівках, балансуючи на одній нозі.


Я ледь не поперхнулася млинцем. Перевела дух, ковтнула.


Нічого не треба, дякую.


***


Мені було вкрай некомфортно. Я струнко сиділа біля дзеркала, одягнена в синю сукню з високим комірцем. Сашко обережно розчісував моє волосся, але я здригалася від цих дотиків, – надто вони нагадували старий устрій. Врешті волосся було зібране в елегантний вузол на потилиці. Колись цим займалася Марія, сьогодні брат. Він з жалем дивився у вічі моєму відображенню.


– Я знаю, ти ненавидиш це, – тихо сказав Сашко. – Але все має бути як тоді.


Гадаю, він також терпіти не може цю сіру смугасту сорочку, улюблену сорочку Марії. Сьогодні ми зіграємо свої ролі, Богдан побачить, що все як колись, і зможе спокійно працювати далеко звідси. Коли ми вийшли на поріг чекати таксі, Сашко стиснув мою долоню, від його руки розлилося тепло. Ми – дві сироти, що опинилися в домі чужих людей. Чомусь ця думка вразила мене, Сашко так добре влився в прийомну сім’ю, часом я забувала, що він усиновлений. Чорна дев’ятка загальмувала біля нашого дому. Я сильно стиснула руку Сашка, перш ніж відпустити.


– Олександр, Аліса! – закричав Богдан, як тільки вибрався з машини. Його усмішка зів’яла. – Бачила б вас мама.


Сашко напустив на обличчя гіркий вираз. Опікун поплескав його по плечу, пригорнув мене. Брат підморгнув і побіг в будинок. Треба мені повчитися у нього цій грі емоцій, брат так добре вміє прикидатися!


Я різала смажену курку на шматочки, повільно жувала, контролювала положення ліктів. Відчувала на собі погляд Богдана.


– Алісо, як справи в школі?


Сашко відхлебнув компоту і почав голосно кашляти.


– Перепрошую, – брат витер обличчя серветкою. Його очі сльозилися, він глянув на мене і заперечно похитав головою.


Не можна нічого розповідати, знаю. Я захотіла стиснути руку Сашка під столом, щоб заспокоїти його, але зробити це непомітно не могла.


– Все добре. У нас новий клас, комп’ютерний.


– Ти виглядаєш втомленою, – чоловік перевів погляд на свою тарілку. – Не забуваєш приймати вітаміни? Користуєшся тими усіма… кремами?


– Не забуваю, – швидко відповіла я. – Тату, я давно хотіла попросити…


Сашко змінився на лиці. Я продовжила:


– Будь ласка, називай мене просто «Аля». Це така скорочена форма.


Брат наступив мені на ногу і знову похитав головою. Але я вже сказала. Скільки можна поводитися з опікуном, як з хворим? Він дорослий чоловік, час йому прийняти смерть дружини. А для мене так важливо не чути зайвий раз це кляте…


– Аліса, – обличчя Богдана напружилося. – Це твоє ім’я, його дала тобі Марія. Де твоя вдячність? Вона найкраща мама, Марія зробила для тебе все, завжди захищала, до останнього…– чоловік сопів, ніби стримував плач.


– Але її вже нема, – тихо сказала я.


Так, Марія забрала мене з притулку. Так, вона любила мене, піклувалася. Але я не просила цього. Мені було треба тільки трохи більше свободи і менше баночок з вітамінами. Я навіть не знаю свого справжнього імені, є лише те, яке мені дали опікуни. Якби ж я могла згадати…


Все пішло не за планом. А якщо Богдан захоче залишитись? Я гарячково шукала вихід із ситуації.


– Тату, – протягнула я, скочила на ноги і обійняла опікуна. Неприємно було торкатися до нього, але це були дії на благо. – Вибач, просто мені так тяжко. Тепер все надто складно…


Я згадала, як в хатині на мене навалився п'яниця, жахливий сморід, руку під моєю футболкою. Згадала Влада, ніж, кров. Чому це відбувається зі мною? Я заплакала, міцно пригортаючи Богдана зап'ястями, бо торкнутися долонями не могла, то уявлялося надто болісним.


– Алісо, дитинко, – Богдан гладив мене по спині, я боролася з нудотою.


– Піду поставлю чайник, – ніяково пробурмотів Сашко і пішов на кухню.


Опікун відхилився і витер мої сльози. Я мовчки стояла, він сидів, поки не засвистів чайник.


– Допоможу Олександрові з десертом, – я покинула кімнату. Не забуваючи про поставу, не надто швидко і не повільно. Марія була б задоволена.


– Пробач, бовкнула зайвого, – я розстібнула ґудзик комірця, що стискав шию. – Але я налагодила все, правда?


– Сподіваюсь.


– Саша, я… почуваюся жахливою людиною. Справжнім монстром. Я розумію все, що каже Богдан, я згідна з ним, але навіть тепер, коли Марія померла, я не можу любити її. Що зі мною не так? Скажи, ти… любиш опікунів?


– Звичайно, люблю. І ти також. Ти просто заплуталася. – Сашко залив кип’яток в горнятка і пригладив мою зачіску. – Тобі шістнадцять, гормони і таке інше. Але я радий, що ти поділилася зі мною своїми думками. Пам’ятай, старший брат завжди поряд, щоб вислухати.


– Тоді… приходь вночі в мою кімнату. Я розповім, звідки кров, – пошепки сказала я.


Сашко густо почервонів, відвернувся і відставив чайник. Його плечі опустилися, ніби він засмутився. Дивно, я гадала, він хоче знати.


– Що у нас на десерт? – гукнув Богдан з вітальні.


– Малиновий пиріг! – крикнув у відповідь брат. Він повернувся, застібнув мій ґудзик. Його руки тремтіли. – Бери чай, я наріжу пиріг і прийду.


***


Я зачинила за собою двері, стягнула сукню через голову. Вийняла з волосся шпильки, розпустила волосся. Підійшла до шафи і відсахнулася, побачивши якусь тінь біля вікна.


– Вибач, – прошепотів Влад і підняв руки долонями догори. – Не хотів лякати.


– Що ти тут робиш? – я прикрилася сукнею. Хлопець приглушено засміявся і відвернувся. – Влад, тобі варто бути обережним. Між іншим, мені ще сімнадцяти нема. А тобі під тридцять. Якщо хтось побачить, що ти тут, – я багатозначно замовчала. Влад доросла людина, чому я маю пояснювати йому такі очевидні речі? Я одягнула нічну сорочку.


– Ти права, але... сьогодні тебе не було в школі. Я хвилювався. Хто є в будинку?


Зведений брат і мій опікун, Богдан. Я вже переодягалася, можеш обернутися.


Влад ліг на моє ліжко, випростався на весь зріст. Його ноги трохи звисали. Я нервувала. Сашко може прийти, я ж кликала його. Оце буде проблема! Хоч я просила брата зайти вночі, щоб Богдан не помітив. Трошки часу ми з Владом маємо.


– Отже, ти й далі слідкуєш мною. Як ти потрапив сюди?


– Зайшов через двері ззаду будинку. Не хвилюйся, я не вперше. До речі, вони страшенно ненадійні, я за дві хвилини з таким замком справляюся. Вам треба поставити міцніші двері.


– І як же ти тоді будеш залазити в мій будинок?


– Ти даси мені ключа.


Я не втримала сміху, який же Влад дивак! Хлопець поплескав по ковдрі, призиваючи лягти поряд.


– Нам треба поговорити, Аля.


Я послухалась, ніби хлопець має особливу владу наді мною. Я лягла, він стиснув мою долоню. Рука Сашка була м’яка і гладка, а Влада – вузлувата, в шрамах.


– Ти будеш мене уникати тепер? – ледь чутно запитав хлопець.


– Ні, – я обернулася і глянула на нього. Влад скривився, він дивився на двері, ніби збирався негайно встати і піти. Виглядав дуже втомленим і старшим, ніж завжди.


– Я розумію, Аля, чесно. Якщо ти боїшся або зневажаєш мене після того, що я зробив… Якщо хочеш, я зникну з твого життя. По правді, я прийшов попрощатися.


– Не смій говорити так. Ти дуже… – треба було сказати, яка я вдячна, що Влад витягнув мене з того пекла. Подякувати, що він піклується про мене. Я поклала руку собі на груди, серце калатало сильно, до болю. Я лежала поряд із вбивцею, і водночас – моїм рятівником. Я шкодувала тільки про те, що йому довелося забруднитися кров'ю через мене. – Влад, не зникай ніколи.


– Ти як дитина. “Ніколи” не буває, все закінчується, – він коротко засміявся, в своїй сумній манері. І чомусь додав: – Дякую.


– Звідки твої шрами? Я часто думаю про це.


– Тобі не треба знати. Це небезпечно.


– Це не просто цікавість. Я бачу дивні сни про тебе, ніби ти різав собі обличчя. І руки були поранені, обпечені, – я стиснула його долоню. – Ось чому я так хочу знати.


– Не думай про це, – Влад розслабився і заплющив очі. – То просто сни, не шукай в них змісту.


– Але мені страшно. Навіть не розумію, від чого. Це як передчуття.


– Поки я з тобою, можеш нічого не боятися, – Влад міцно мене пригорнув.


Так добре було лежати в цих обіймах. Наче найближча, найдорожча, давно втрачена людина повернулася.


***


Було холодно. Я знову не керувала своїм тілом. Але знала, де я – в хатині серед поля, охайній і обжитій. Позаду щось заворушилося, я опинилася під ковдрою. Велика тепла рука обхопила мене з-за спини і притисла до себе.


– Спи, – шепнув голос.


Приємне тепло, захищеність заставили мене усміхнутися. З-під ліжка чулося тихе сопіння.


– Джек? – покликала я.


Пес заворушився і позіхнув. Хотілося гладити його, почесати Джеку за вухами, як він любить.


– Аля, вночі треба спати, – вже голосніше сказав хлопець. Я повернулася до нього.


«Аля», – повторила подумки я. Та це не я, а хтось інший, вірно? Я простягнула руку до обличчя Влада і погладила жорстку горбисту шкіру.


– Колись я залишу тебе, Аля. Я не можу завжди…


Обличчя під моєю долонею скривилось.


– Не роби собі боляче, – попросила я. Мені було шкода Влада.


– Я вже казав тобі, навколо нас демони. Вони бояться жертви.


Мене пронизав холод, я міцніше пригорнулася до хлопця. Джек тихо підвивав, ніби й справді почув когось чужого. Когось злого, когось, хто хоче зашкодити мені.


– Я буду захищати до останнього, – Влад поцілував мене в чоло. – Демони не знайдуть тебе.


***


– Прокинься. Там хтось є, за дверима.


Темряву кімнати розсіювало слабке світло вуличного ліхтаря. Я заснула в обіймах Влада? І знову ті химерні сновидіння про хатину.


В двері постукали.


– Це Сашко, я мала зустрітися з ним.


– Вночі? З братом?


– Чому ти ще тут? – я сіла. В коридорі хтось ходив туди-сюди, підлога поскрипувала.


– Ти заснула. Так міцно тримала мене, я не міг встати і не розбудити. От і лежав поряд, поки не прийшов той, – Влад піднявся з ліжка, потягнув мене за собою. – Чого брату треба від тебе серед ночі? Скажи, хай іде спати.


– Можна зайти? – почулося з-за дверей.


Я безпомічно глянула на Влада, хоч він, мабуть, не міг розгледіти моє лице в пітьмі.


– Тсс, – шикнув хлопець і встав біля стіни, поряд з дверима.


Ручка повернулася.


– Чекай, – мій голос надламався. Сашко освітив мою кімнату мобільним. Його та Влада розділяли лише відчинені двері. Я склала руки на грудях. – Сашко, йди на кухню, я зараз прийду.


– Добре. І тихіше, не розбуди батька, – брат зачинив двері.


Мене кинуло в холодний піт, хоч хвилюватися, боятися всього мені не властиво. Щось не так з того часу, як Марія потрапила в аварію. Ніби вона захопила на той світ мою врівноваженість. Я стаю все більш неадекватною. Надто багато емоцій, надто сильні переживання.


– Поки ми з Сашком будемо на кухні, вибирайся звідси, – шепнула я Владові.


– Я можу зачекати в твоїй кімнаті, Аля. Я б хотів зачекати, – хлопець погладив мене по голові.


– Погана ідея. Сашко і Богдан не будуть в захваті, якщо побачать тебе тут. Краще завтра зустрінемося. І виходь тихенько, як зайшов. Добре?


– Хм, – він забрав руку від мого волосся, мене чомусь злегка хитнуло, ніби від запаморочення. – Не йди завтра в школу. Буду чекати в нашій хатині, – Влад нахилився і поцілував мене в чоло.


– Чому там? – перед моїми очима знову з’явилися червоні плями. Кров, що розтікалася підлогою. Кров на руках Влада.


– Аля, це наш дім. Неважливо, що там сталося. Він завжди буде нашим домом.


– Добре. Тоді до завтра, – я пішла на кухню, залишивши двері відчиненими.


***


Сашко нетерпеливо постукував ногою. Коли я зайшла, він виструнчився на стільці.


– Що казав Богдан? Він надовго? – я сіла за стіл, обхопила горнятко з чаєм долонями, щоб зігрітись.


– Через два дні поїде. Виробляє якісь документи. Аля, ти маєш розказати мені дещо?


Я роздратовано застогнала. Ще цілих два дні «гри в минуле». Головне не наговорити Богданові ще чогось зайвого, поки він тут. Треба тримати себе в руках.


– Так, розкажу. Обіцяй, що це залишиться між нами.


– Наша розмова не вийде за межі цієї кухні, даю слово.


– Я казала тобі про хлопця… його звати Влад. Минулої ночі, коли я втекла, він дуже виручив мене.


– Ти в нього заночувала? Я сподіваюся, ви… – Сашко склав руки в замок на грудях і прикусив собі губу. – Ти дуже юна, Аля, і я вважаю…


Я махнула рукою, мовляв, то все дурниці. Але Сашко зрозумів мій жест інакше, сказав винуватим голосом:


– Вибач, Аля, я мав послухати тебе. Ти добре знаєшся на людях, Ніна відразу тобі не сподобалася. Вона виявилася…


– Ніна вже неважлива, – я відставила горнятко, бо руки почали трястися.


Думками я повернулася на порожню вулицю за гаражами. До тихих кроків позаду. До ворона біля криниці. Я швидко дихала. Сашко не розуміє, як важко розповідати таке.


– Коли я була одна, до мене причепився п’яниця. Було дуже страшно. Але Влад вчасно знайшов мене, і він… врятував мене.


Я почула тихий виючий плач, від якого волосся на потилиці стало дибки. Озирнулася, шукаючи джерело звуків, а Сашко раптом підхопився на ноги і міцно мене обійняв.


– Що? – видихнула, схлипуючи, я.


– Не плач, ти в безпеці, – брат гладив мене по спині.


І я зрозуміла, що це я, мій плач, моє обличчя мокре від сліз. Виття наче вимкнуло, я повернула самоконтроль. Це ж не я! Не така, як раніше.


– Аля, чия кров на піжамі?


– Не моя.


Сашко зітхнув і відхилився, щоб подивитися мені в очі. Я гнівалась на себе за цю слабкість, а на нього – за жалість до мене.


– Він якось зашкодив тобі? Той п’яниця?


Я заперечно похитала головою. Нижня губа зрадницьки тремтіла.


– Ну, якщо Влад провчив того виродка, я маю потиснути руку твоєму хлопцеві. Коли познайомиш?


– Він мені не хлопець, ми друзі.


– Ха-ха! – Сашко випустив мене з обіймів, його обличчя напружилось. Брат додав приглушено: – Аля, ну годі тобі. Обіцяю, я не буду його бити.


Ага, звісно. Я оглянула брата з голови до ніг. Худющий Сашко проти кремезного Влада, уявити складно. Та я знала, що Влад не став би займатися такими дурницями.


– Якось познайомлю, – я ледь стримувала посмішку. А якщо Влад ще в будинку і зараз увійде на кухню? Це буде надто дивним завершенням розмови. – Ти не хвилюйся, ми з ним справді дружимо. Він мені як рідний. Нічого такого, за що… Ну, час розбігатися, Сашко. Добраніч.


– Чого хочеш на сніданок?


– Байдуже, аби не «Геркулес», – я побігла в свою кімнату.


Може, Влад ще там? Хтозна, чого чекати від цього дивака?


Кімната зустріла мене тишею і темрявою. Я засмутилася. Добралася до ліжка, відсунула його, залізла в свою схованку. Та мені вже не було тут затишно, не так, як до зустрічі з Владом.


***


Цілу ніч мене кидало то в жар, то в холод. Я часто прокидалася від тяжких сновидінь. Деякі були цілком позбавлені змісту, з невиразними будинками та незнайомими людьми. Але один сон, знову з тією хатиною, був яскравішим. Я довго бігала з Джеком полем, розповідала йому щось, наче він міг мене розуміти. Розказувала про створення світу, його кінець. Про ангелів і демонів, що нас оточують. Релігійні вигадки, я ніколи не була віруючою. Ходила до церкви, бо так треба, молилася, бо так наказала Марія. Здається, вірити слід тільки в те, що бачиш, відчуваєш і знаєш напевне.


Я підійшла до криниці. Перехилилася через бетонні бильця, спробувала щось розгледіти в темній воді. Влад казав, що кинув труп в криницю. Там видніло лише моє відображення.


– Ти не побачиш! – гукнув хлопець через вікно. Він нетерпеливо виглядав мене. Йому, певно, було неприємно від того, що я дивилася в криницю.


Двері зі скрипом відчинилися, я забігла в хатину, кинула рюкзак на підлогу. Влад стояв біля столу і всміхався. Було в його обличчі щось болісне, ніби тривога, страх. Мені хотілося взяти лице Влада в свої долоні та сховати шрами.


– Не думаю, що труп спливе. Я знайшов за хатиною ланцюги і обв’язав ними тіло, щоб пішло на дно. Та навіть якщо… Крім нас, сюди ніхто не приходить. Шкода тільки, що з криниці вже не можна пити.


Я раділа тому, що Влад показав мені цю хатину, що приходить сюди зі мною. Навіть після того, що сталося тієї ночі. Виявилося, я вже можу спокійно сприймати згадки про мертвого п’яницю.


Я роззирнулася. Кімната змінилася – Влад прибрав до мого приходу. Перш за все – запах вже не був неприємним. Навпаки, сіно, яке звідкись взялося за ліжком, пахло пізнім літом і м’ятою. Я вдихнула на повні груди. На столі вже не було пилу, на підлозі – жодного натяку на калюжу крові.


Він зробив все, щоб це місце нагадувало дім. Я обійняла Влада.


– Ходи, – хлопець потягнув мене за ліжко, ми всілися один навпроти одного, прихилившись до стіни.


– Завтра візьму з дому чисте покривало. І фіранки захоплю з горища, щоб завісити вікно.


– Як бажаєш. Я радий, що тобі вдалося прийти, – Влад взяв мене за руку.


– Знаєш, Сашко хоче познайомитися з тобою.


– Звідки йому відомо про мене? – рука хлопця раптом стиснула мою долоню сильніше. Я відвела погляд від його неспокійних очей і глянула на наші руки. Владові пальці побіліли, з такою силою він тримав мою руку.


– Я розповіла, що ти допоміг мені тієї ночі. Відпусти, боляче, – я вивільнила долоню і обережно поклала її поверх пальців Влада. Він розізлився?


– Що конкретно ти розповіла? – з притиском запитав хлопець, нахилився ближче до мене. Його очі, чому вони так знайомі? Де я бачила їх?


– Я сказала Сашкові, що на мене напав п’яниця, а ти врятував мене. Це все.


Влад зітхнув і розслабився.


– На нас… на мені висить труп. Ніхто не має знати. Я не можу допустити, щоб ти постраждала. Ти більше нікому нічого не розкажеш, зрозуміла?


Я ж терпіти не можу, коли мені наказують! Особливо з такою все розуміючою, батьківською інтонацією. Раніше не могла терпіти. А тепер тільки ствердно кивнула. Я була згодна на будь-які правила, аби мати можливість повертатися в наш дім.


– Цей п’яниця… був не першим, кого ти?..


– Єдиний, – різко обірвав мене Влад. І додав, вже лагідніше: – Не засмучуйся, все буде добре, – він вже звично притулився губами до мого чола. – Просто будь обережною. І менше балакай про все, що сталося.


– Ти чуєш? – десь недалеко вила собака. Я скочила на ноги. – Боже… це Джек?


– Ні, – Влад притиснувся спиною до стіни і згорбився. – Ні, я нічого не чую.


– Це Джек! – я вибігла зі схованки.


– Стій! – хлопець перехопив мене, повиснувши над ліжком. Він дивився на вікно. – Там нікого нема!


Собака знову завила. Я вивільнилася і побігла на двір. Пес з моїх снів, він десь неподалік.


– Аля, прошу, не йди туди! – Влад вибіг за мною. – Побудь зі мною в хатині.


– Джек чекає на мене, – я дивилася в сторону виття. Бачила там кущі і кілька дерев. Мій пес.


– Не треба, Аля.


Нічого не станеться, я просто заберу свого пса додому. Я погладила Влада по щоці, хотіла заспокоїти його. Схоже, у нас взаємний цей нездоровий послух. Я бачила, як сильно Влад не хоче йти туди. Але він пішов за мною.


Ми наближалися до кущів, моє серце стискалося від болісного передчуття. Ніби один зі снів, які я давно забула, оживає. Коли я отямилася, мої руки були забруднені землею, я розбила кілька пальців до каміння і вони кровоточили. Ми стояли на колінах біля невеликої ями, яку я викопала. В глибині біліли кістки. Обличчям Влада текли сльози. Дивно, я завжди зневажала слабких чоловіків, але не його. Я знала, що він співпереживає мені, як ніхто раніше.


На камені були видряпані чотири букви: «Д Ж Е К». Я загорнула яму землею, сховала кістки.


– Я не хотів, щоб ти бачила.


– Він давно помер, мій Джек.


Влад зітхнув і обійняв мене. В очах сильно пекло. У мене не було пса. Я ніколи тут не бувала. Але це я поховала Джека. Уві сні? Я витерла сльози, сильно ущипнула себе за зап’ястя, та нічого не згадала.


– Ходи додому, – Влад несміливо всміхнувся і допоміг мені встати.


Мій погляд затримався на його шрамах. На червоних від сліз очах. На прокушеній нижній губі.


– Не хвилюйся так за мене. Все ж буде добре?


– Так. Обов’язково, – Влад взяв мене за руку, ми пішли до хатини.


А якщо він плаче не через Джека?


***


– У мене погане передчуття, – я зачинила двері своєї кімнати на замок і сіла на ліжко.


– В мене також. Але чому бути, того не минути.


Влад закрив вікна шторами, стало напівтемно. Хлопець роззувся, ліг і примостив голову на моїх колінах. Я запустила руку в його волосся.


– Ти не голодний?


– Зовсім.


У мене забурчало в животі, хлопець засміявся.


– Збігай за бутербродом. Я зачекаю.


– Ні. Побуду з тобою, поки брат не повернувся з універу. А тоді тобі доведеться втекти через чорний хід.


– Як скажеш, Аля.


Я розглядала його футболку з написом «LFDY», старомодні потерті джинси. Шкарпетки, – одна синя, друга коричнева. Моя уява вже намалювала порожню квартиру, фаст-фуд на вечерю і вічний розгардіяш. Волосся Влада часто падає на очі, варто його підстригти. Якось зроблю це. Зрештою, собі я сама підрізаю кінчики. Мені стало тепло від таких думок. Я теж потрібна йому.


– Як думаєш, чому я пригадала Джека? Як я могла згадати його, якщо у мене ніколи не було пса? – щойно слова були сказані, я зрозуміла, наскільки чудно вони звучать. В скронях неприємно пульсувало.


– Маю для тебе пораду, – протягнув хлопець. – Не заморочуйся.


– Легко тобі казати, – я рефлекторно стисла долоню в кулак, смикнула хлопця за волосся і одразу відпустила. – Ой, вибач.


Влад засміявся, повернув мою руку в волосся.


– Думаю, в снах ти бачиш своє інше життя.


– Я не вірю в життя після смерті, Влад. Ми існуємо тільки поки працює наш мозок. Але він помре, і нічого не залишиться. В цьому краса смерті. Після неї – нічого.


Я вкотре згадала Марію, яка мирно лежала в труні. Ніяких амбіцій, проблем і негараздів для неї вже не було. Їй стало байдуже, що я не люблю її так, як вона того хоче, не хвилювали моя відлюдкуватість і те, як важко мені дається навчання. Марія більше не турбувалася за майбутнє Сашка, за його стажування і роботу.


– Після нас залишаються діти, – повільно сказав Влад. – Може, вони і є нашим наступним життям.


– Не хочу народжувати, – я трохи відштовхнула хлопця, заставила його сісти. – Уяви, що все гарно, у тебе син чи донька, а потім раптом щось трапилося, і ти більше не можеш бути з ними. Помер, у в’язниці чи зовсім хворий, варіантів безліч. Хто тоді подбає про твоїх дітей? Хіба то не жорстоко, народити і покинути? Хіба правильно, що ми народжуємо, не спитавши, чи хоче ця дитина існувати саме зараз та саме з тобою?


Погляд Влада блукав моїм обличчям. Він не розуміє мене. Мабуть, у нього таки є рідні батьки і ніяка він не сирота. А мене вдочерили, я знаю самотність дитячого будинку. Навіть тут, з Марією, Богданом і Сашком, я відчувала гнітючу одинокість. Десь живуть батьки, яким я не потрібна. Десь можуть бути рідні сестри чи брати.


– Краще не народжувати, ніж покинути дітей самих в цьому паскудному світі, – твердо сказала я. Це було старим актуальним висновком, невелика мораль мого недовгого життя.


– Аля, що сталося з твоєю сім’єю? Маю на увазі, з кровними родичами.


– Марія казала, вони просто віддали мене. Не мали можливості виховувати.


– А ти не пам’ятаєш?


– Зовсім. Навіть… свого імені не можу згадати. Я пам’ятаю лише притулок, ніби завжди там була. Певно, мене покинули зовсім малою. По правді, навіть про сиротинeць спогадів дуже мало. У мене, знаєш, жахлива пам’ять, я не розповідала? Марія часто… наголошувала на цьому. Ніби мені не вистачає вітамінів чи як… Може, то спадковість, але я про це не дізнаюся, – у мене вихопився нервовий смішок. Чомусь уявила собі жінку, сильно схожу на мене, яка щипає себе за зап’ястя, зовсім як я, коли хочу щось пригадати. Як швидко мама забула, що мала доньку?


– І ти… всі ці роки ти не намагалася… – Влад тяжко дихав і кривився. Мені не подобалося те, як він переймався, зрештою, це справи давно минулих років.


– Я не шукала батьків, якщо ти про це. Мене викинули, я непотріб. То нащо засмучувати себе та інших?


– Непотріб? Не смій казати так про себе! Ти… Аля, може, так склалися обставини? Може, вони хотіли для тебе кращого життя? – хлопець міцно мене пригорнув. Його серце під моєю долонею билося швидко, гучно. Влад сказав: – Я думаю, в майбутньому з тебе вийде гарна мама. А твої сни… не заглиблюйся в ті думки, бо втратиш життя, яке є в тебе тепер.


– Ти нестерпний. Говориш загадками, – буркнула я.


– Я просто хочу вберегти нас. Але ти вперта. Однаково будеш…


Вхідні двері гримнули, Влад відпустив мене і почав взуватися. Я не хотіла, щоб він йшов.


– Завтра прийдеш? – Влад погладив мене по голові.


– Звичайно. Чекай на мене вдома, – я всміхнулася.


– Біжи, відволікай брата. А я за тобою.


Я вийшла в передпокій. Сашко дивно глянув на мене, наче з жалем.


– Щось трапилось?


Богдан заскочив в будинок, гримнув дверима і крикнув:


– На кухню!


Я зрозуміла, що наближається буря. Тримаючись сміливо, зайшла на кухню і сіла за стіл. Вени на чолі Богдана набухли, обличчя розчервонілося. Я ще не бачила його таким злим. Сашко чомусь не дивився на мене, витріщався на своє відображення в натертому до блиску електрочайнику.


– Що конкретно сталося з чоловіком, який напав на тебе, з твоїх слів? – опікун не тратив часу на вітання, ним трусило.


– Саша? – я підійшла до брата. Невже він розповів йому, нашому ворогові? Після того, як обіцяв, що це залишиться між нами?! – Як ти міг?


– В межах цієї кухні, Аля, – сказав Сашко чайникові.


Я прозріла. Його обіцянка, він не порушив її. Просто розказав Богданові мою таємницю тут. Горло стисло від образи і гніву. Я відступила до умивальника.


– Розкажи, що зробила насправді, – Богдан наблизився. Я закрила рукою рота, щоб не кричати. Ще крок, і я втечу.


Сашко відвернувся до вікна, у мене увірвався терпець.


– Ненавиджу тебе! – крикнула я. Лють переповнила мене, хотілось ламати і розбивати.


– Алісо! Не кричи на брата, він…


– Я не Аліса! Не Аліса! Не називай мене так!


– Тримай її, – скомандував Богдан.


Сашко підійшов і звів мені руки за спину. Богдан щось вийняв з шафки.


– Відпустіть! Що ви робите?! – я відчайдушно пручалася, але брат тримав міцно. В руці опікуна був шприц. – Саша, відпусти мене, будь ласка. Мені страшно, – шепотіла я.


Це має бути сном, черговим кошмаром. Не може такого бути насправді! Богдан щось набрав з малої ампули, випустив кілька крапель жовтуватої рідини, грубо відкотив рукав на моїй руці.


– За що?


– Краще не сіпайся. Якщо вколю повз вену, буде дуже неприємно.


Все через те, що я не виконую правила Марії і не слухаюсь, як тупа лялька? Голка боляче розтяла шкіру. Я не пручалася, мені стало байдуже. Мене зрадили в цьому домі. Я втечу туди, де безпечно. Думками я вже була там, серед поля.


– Влад, – тихо сказала я. Він стоїть в нашій хатині, в світлі вечірнього сонця. Там, де пахне літом і м’ятою.


Я здригнулася від ляпасу, але болю не відчула, наче щока затерпла.


– Чому ти вдарив її?! – Сашко відпустив мене і знавісніло глянув на Богдана.


– Не смій називати це ім’я, – процідив чоловік, схилившись наді мною. – Марія померла через нього.


***


Мене розбудили обережні дотики. Хтось гладив моє волосся, плечі, рука час від часу затримувалася на моєму обличчі. Голова розколювалася від болю, м’язи нили, не слухалися. Я скривилася.


– Влад, котра година?


Долоня завмерла на моїй щоці. Тепла і м’яка, без шрамів. Я розплющила очі. Сил вистачило лише щоб легко відштовхнути руку Сашка. Мені б зараз крикнути “Не торкайся! Геть з моєї кімнати!”, мені б гніватися і втікати, але я відчувала тільки спокій. Навіть серце билося рівно.


– Забирайся.


– Аля, тихо. Інакше Богдан дізнається, що ти прокинулася, – брат видавався якимось жалюгідним.


Я вибралася з ліжка, намагаючись не випускати Сашка з поля зору. Хтозна, що він має зробити за вказівкою Богдана. Підняла джинси з підлоги, одяглася. Було гидко усвідомлювати, що хтось зняв їх з мене, коли я була без свідомості.


– Богдан зачинив нас тут. Боявся, що я випущу тебе, – Сашко зробив кілька кроків до мене, я відсахнулася і ледь не впала. Посмикала за дверну ручку, вона не піддалася. – Я не хотів залишати тебе одну, Аля.


– Що було в шприці? – мої руки тремтіли. Напевно, слабкість – наслідок тієї ін’єкції.


– Я думав, тебе більше цікавить, чому він зробив це.


– Чому? Богдан ненормальний, а ти боїшся його.


– Я боюся за тебе, Аля. Тобі варто було… потерпіти. І все би стало як раніше.


Він заодно з Богданом. Прихильник цього лицемірства, брехні, нездорової гри в “усе добре”. Я виструнчилася і глянула на брата.


– Як я могла так помилитися? Думала, на тебе можна покластися.


– Я дуже хочу, щоб у нас все було добре, – Сашко поклав руку на моє плече.


Їм лікуватися треба. Щось вкололи, тепер зачинили в кімнаті. І вони справді вірять, що це мені на благо? Спокій та заціпеніння потроху відступали. Мене навіть втішив гнів, який зароджувався тремтінням десь всередині. Краще вже він, ніж відсутність відчуттів. До смерті Марії я так і жила, в коконі своєї беземоційності. Знову до цього я не повернуся.


– Я все знаю, Аля, – Сашко обійняв мене, його лице опинилося біля мого вуха. Слабкість не минала, а з цими братерськими обіймами щось було не так. – Ти розповіла мені про того хлопця, Влада. Казала, що він для тебе просто друг. І ще… ти так ревнувала, коли тут була Ніна. Ти… кохаєш мeнe.


– Кохаю?


– Ми ж не рідні… хоч і росли разом. Та цe добрe, ніхто не може розуміти тeбe, як я.


Яке ще розуміння? Він розказав Богданові мою таємницю! Я чула важке дихання, долоні брата стискали мене. Він лякав навіть більше, ніж опікун із шприцом.


– Не треба, Саша.


Він заховав лице в моєму волоссі, рука брата перемістилася нижче, на поперек. Там, де він торкався, боліло і обпікало. Мене знову невідворотно тягнуло донизу, до пекла. Як же я втомилася… За дверима почулися кроки, клацнув замок. Сашко відступив до вікна.


Я вперше зраділа, побачивши Богдана. Він зайшов до кімнати, всміхнувся. Я пригадала, як вчора опікун вдарив мене. Сказав, що Влад винен в смерті Марії. Невже вони знайомі? Я сіла на ліжко, мені знову паморочилося в голові. То Влад знаходився в авто, що зіткнулося з машиною Марії? А потім навмисне шукав зустрічі зі мною? Чи може він бути… рідним для мене, справжньою сім'єю, братом? Мені потроху прояснювалися слова Влада. Ось чому він говорив про моїх родичів. Хотів, аби я згадала його. Треба зустрітися з ним, обов'язково розпитати!


Богдан підійшов ближче. Схоже, він знайшов розраду в тому, щоб заставити мене слухатись правил Марії. Я не здивувалася, коли побачила, що у нього в руках. Біла банка і пляшка мінералки.


– Ти жартуєш, – я чомусь засміялася. Богданові доведеться заштовхати ті вітаміни мені в горлянку насильно. – Я не буду…


– Мовчи! – чоловік відкоркував баночку, висипав собі на долоню дві таблетки. Простягнув мені їх і мінералку. – Якщо хочеш вийти з кімнати, вип’єш.


– Ви не зможете тримати мене тут завжди.


Богдан нещиро всміхнувся, ніби говорив: «А ти перевір». Рука залишалася простягнутою. Я боялася, що опікун знову залишить мeнe з Сашком. Ну ж бо, Аля, підіграй востаннє. Це єдиний шанс втекти і знайти Влада. Я взяла вітаміни та воду, випила їх. Богдан простягнув руку до мого обличчя, боляче стиснув.


– Відкрий рота і підніми язик.


Я скривилася, але виконала наказ.


– Добре. Тепер так буде кожного ранку. Збирайся, я відведу тебе до школи, – Богдан поплескав мене по плечу.


– Чого хочеш на сніданок? – Сашко всміхнувся.


Побачити вас в гамівних сорочках, кляті психи. Ось чого я хочу. Мене принизили, образили і зрадили. Але однаково моя взяла.


***


Пролунав шкільний дзвінок, почалися уроки. Я чекала, що гучні звуки будуть болем віддавати в голові, але відчула тільки легку порожнечу.


– Як ти? – Іра, що сиділа за сусідньою партою, обернулася до мене і поклала лікоть на мій стіл. – Вже здорова?


– А я наче не хворіла.


Мене дратувало те, що однокласниця влізла в мій простір. Я стримала бажання зіпхнути її руку з моєї парти.


– О, – дівчина витріщилася. – Нам керівничка говорила, в тебе грип.


Ага, то он що Сашко казав вчительці, коли я пропускала уроки.


– Тримай, – Іра простягнула мені свій щоденник. – Перепиши домашнє, доведеться наздоганяти.


– Дякую, не треба.


– Як хочеш, – Іра скривилася.


Якщо все піде за планом, це буде моїм останнім днем в школі. Я заплющила очі. Ми з Владом втечемо, якомога далі від цього міста. Він точно погодиться. Певна річ, мій рідний брат самотній, як і я. Може, батьки і від нього відмовились? Може, він шукав мене упродовж цих років?


– Іра, а ти Влада сьогодні вранці не бачила?


– Кого?


– Майстра, він комп’ютери ремонтує.


Однокласниця спантеличено глянула на мене і різко скочила на ноги. В класі стало тихо, зайшов вчитель.


– Аліса Палій? Добрий день, – чоловік нетерпеливо тарабанив пальцями по столі.


Всі стояли і дивилися на мене. Іра знову обернулася, жестом вказала піднятися.


– Добрий, – я широко всміхнулася і вийшла з класу. Ніхто не зупиняв мене, усі мовчали.


Я зайшла в туалет, вийняла з сумки довгий оранжевий светр. Марія подарувала його мені на Миколая два роки тому. Тоді він видався потворним і я запхала його подалі в шафу.Я зібрала волосся в хвостик, одягла светр з капюшоном і перестала бути Алісою.


– Ти Аля, – я всміхнулася своєму відображенню.


В голові трохи паморочилось, але серце моє билося спокійно. Я бачила в своєму обличчі щось подібне до Влада, а надто очі, однакової форми і відтінку. Ось чому його погляд видавався знайомим. Чому я не звернула на це уваги раніше?


***


Я затягла фіранки, вони перехопили сонячні промені, затінили хатину. Я більше не потребувала схованки. Страх зник. Не відчувала ні голоду, ні спраги. Лише хотіла дочекатися Влада, запитати, чи брат він мені, чи хоче він втекти зі мною. Я вийняла з рюкзака покривало, застелила ліжко і лягла, склавши руки на грудях.


Для чого їм моя душа? Я просто заплющу очі.


– А для чого їм моя душа? – я стояла на колінах перед насипом свіжої вологої землі. Підняла важкий камінь. «Д Ж Е К». Поклала його на могилку.


– Усім демонам потрібні душі, – Влад, вдвічі вищий від мене, підняв мене і поніс до хатини.


Я тримала руки витягнутими перед собою, аби не забруднити сорочку хлопця, і озиралася на могилку. Мені було гірко. Я більше не побачу свого Джека. Не зможу бігати з ним біля дому, бавитись в піжмурки. Жаль, так жаль.


– Не плач, Аля. Ти маєш бути сильною, як Джек. Він захистив тебе від демонів.


Влад поставив мене поряд з криницею. Його руки були червоні до зап’ясть, але він швидко вимив їх.


– Кров, – сказала я собі під ніс. Хлопець обережно протер вологим рушником моє лице. З жовтуватого він став рожевим. Тоді Влад змив землю з моїх долонь.


– Тільки кров може захистити від демонів. Запам’ятай це. Вони не побачать тебе, якщо ми закриємо твоє лице.


Я простягнула долоню догори, погладила шрами на обличчі Влада.


– Але чому їм потрібні душі?


– Порожнє прагне наповнитись, голодне – насититись, мертве – стати живим. А грішне хоче очиститись, Аля. Вони полюють за чистими душами.


Я востаннє провела долонею по щоці хлопця і з’їжилася.


– Ходи додому, вітeр холодний, – Влад знову підхопив мене на руки.


Солодкий запах печива, тепло. І сонце, що пробивається через фіранки. Я скочила на ліжко.


– Зараз будеш їсти. Тільки приберу, – Влад осяйно, спокійно всміхнувся і почав змивати калюжу крові з порогу.


Я розплющила очі. Вечоріло. Виходить, я спала? Той хлопець зі сну, такий схожий на Влада, – він вбив мого Джека. Я сіла і потерла очі. Чомусь серце билося швидко, хоч страху я не відчувала. Влад зарізав Джека і обмазав моє обличчя його кров’ю. Чому я бачу такі божевільні сни?


– А якщо зі мною щось не так? – запитала я рівним голосом. Звично низький, він не дратував. Він належав мені.


Сновидіння, звичайні сновидіння. Треба їх проаналізувати. Влад зі сну виглядав точнісінько як тепер, а я була значно молодша. Що це має означати, яким може бути тлумачення таких образів? Чи означає це, що мені потрібен його захист? Що я хочу відчути себе дитиною поряд з братом? Чи те, що він вбив п'яницю, знайшло відображення в смерті Джека?


Я розуміла, що маю відчувати, згадуючи сон, але цього не було. Ніякої відрази чи смутку. Тільки порожнеча. А порожнє прагне наповнитись.


***


Я вийшла надвір, похитнулася. Вхопилася за стіну, вільною рукою прикрила обличчя, намагаючись стримати нудоту. Опустилася на коліна і вперлася долонями в землю.


– Ох, як же…


Як же болить голова. Тупий біль в потилиці просто зводив з розуму.


Музика. Це почалося як далекий шум, який наростав і формувався в пісню. І аж коли почався приспів, я зрозуміла, що це мій телефон. «I'm on the highway to hell, on the highway to hell». Я повернулася в хатину і витягла мобільний з рюкзака.


– Слухаю, – сказала я в трубку.


– Аля! Нарешті, Боже, я так хвилювався! – заволав Сашко.


– Не кричи.


– Де ти? Я не міг додзвонитися.


– Так я тобі і сказала.


– Що з твоїм голосом? Тобі погано?


– То все та клята ін’єкція. Що ви вкололи мені?


– Аля, це не суттєво, – Сашко стишив голос. – То транквілізатор. Думаю, тобі погано через таблетки. Я негайно прийду за тобою, тільки скажи, куди.


– Таблетки? Ти про вітаміни?


– Ні, ні, – брат тяжко зітхнув. – Ти скоро звикнеш, треба тільки регулярно їх приймати. Як повернешся, я спробую пояснити.


– Я не вернуся. Що то за таблетки?


– Де ти? – вперто повторив Сашко.


Я натиснула відбій. Якими ліками мене б не напхали, мій організм не сприймає їх. Певно, вони викликали отруєння, але якщо їх не пити, все налагодиться. Я вимкнула телефон і знову лягла на ліжко.


Транквілізатор! Те, що дають тваринам, щоб заспокоїти? Я скривилася, але за хвилину всміхнулася. Відчувала похмуру радість, – чудово, що я не розповідала Сашкові про цю хатину. Принаймні, я маю де чекати на Влада.


***


Я бігла вулицею. Вогні вечірнього міста наближалися. Тепер у мене була ціль, я чітко бачила шлях, який мав привести Влада до мене. Однаково, якою буде розплата. Головне не думати про це, не аналізувати, бо логіки в моєму плані не було. Я зупинилася біля гаражів. Нетверезі чоловічі голоси, брудні матюки. Я підійшла до однієї з компаній.


– А ти хтоо? – ліниво протягнув хлопець, що сидів в самих шортах на купі сміття. Я прижмурилась, намагаючись розгледіти його в темряві.


– Ніхто, – я сіла поряд з хлопцем.


Він простягнув мені цигарку, від якої смерділо чимось синтетичним. Я покрутила її в руках і повернула хлопцеві. Може, слід курити, аби видатися за свою? Я не хотіла цього робити, мені було потрібне тверезе мислення. Я нервово захихотіла. Чи можна таке думати тим, в кого їде дах? Хлопець вхопив мене за волосся, понюхав.


– Від тебе дообре паахне. Я Бєлий.


Хлопець говорив повільно, розтягуючи склади. А моя голова роїлася гарячковими думками. Я знову відчувала, гостро відчувала все, що відбувалося довкола. Мені треба тільки зрозуміти, хто.


– Розкажеш мені про них? – я кивнула в сторону чоловіків, які стояли біля дверей гаража. Вони не звертали на нас уваги, вели свої розмови, час від часу вибухали хриплим сміхом. – Хто з них демон?


– Деемон? – Бєлий нахилився до мене і потерся неголеною щокою до мого плеча. – А ти філософ. Всі ми деемони.


– Мені потрібен особливий. Найжорстокіший, найгидкіший.


Я згадала чоловіка, що напав на мене в хатині. Ось кого я шукаю.


– А чим я тобі не підходжу? – голос хлопця став різким і чітким. Бєлий зареготав, сухо кашлянув. – Дивись, той мужик недавно повернувся з в’язниці, – хлопець вказав на чоловіка, що сидів на землі. Біля його ніг лежало кілька ящиків. Він осушив ще одну пляшку і кинув на купу сміття.


– За що він сидів?


Мені в голову вдарив запах алкоголю, який раніше не вирізнявся в загальному смороді.


– Зґвалтував якусь школярку. І бібліотекарку, – Бєлий здавлено захихотів. – Прикинь, бібліотекарку!


Я відірвала руку хлопця від свого светра і пішла до чоловіка. Нахилилася до нього, він підняв затуманений погляд.


– Чого хоч’? – його язик заплітався.


– Ходімо, – я обернулася і швидко пішла дорогою.


Коли звуки стихли, залишилися тільки кроки. Мої – швидкі та легкі. Його – гучні й непевні. Я глянула через плече, не зменшуючи темпу. Ґвалтівник йшов за мною.


***


Я зупинилася посеред хатини. Через хвилину зайшов демон. Він минув мене, штовхнув ногою ліжко, ніби перевіряючи міцність. Мій погляд на мить затримався на брудному черевику. Я стягнула светр через голову. Куртка демона полетіла в кут кімнати.


– Влад, саме час. Прийди.


Демон притягнув мене за футболку і погладив по обличчю.


– Це правда? Те, що ти зробив з ними? Розкажи мені.


Він зареготав. Мені бракувало повітря.


– Ти теж хочеш? – демон нахилився до мого вуха.


Рука перемістилася на мою спину. Я стримала крик, міцно стиснула зуби. Буду сильною. Не можна падати в пекло, не можна падати, не можна.


– Одна була схожою на тебе, – нашіптував демон. – Але її не знайшли… вона нікому не розкаже.


Де ж Влад? Врятуй мене. Я почула тихий, верескливий плач. Мій плач.


– Не гуди, – демон кинув мене на ліжко. В його голосі були страх і смуток. Я вдарилась головою до бильця. Рука чоловіка затисла моє обличчя. – Чого ви завжди плачете?! Перестань, перестань.


– Відштовхни його! – крикнув Влад мені на вухо. – Твоя права нога вільна, ну!


Я зібралася з силами і копнула демона, що лежав на мені, – так сильно, як могла. Він відсахнувся, на мить відпустив мене. Його очі, по-дитячому відкриті, здивовано дивились на мене згори. Цієї паузи мені вистачило, щоб вдарити демона ліктем в перенісся.


– Сука! – заревів чоловік і вхопився за ніс.


– Вилізай, скоріше, – Влад відступив, я скочила на ноги і крикнула:


– Допоможи мені!


– Ніж, – хлопець вказав під стіл. Я заповзла туди, вхопилася за руків’я.


Стіл полетів убік, я відскочила до стіни.


– Ходи сюди, – демон схопив мене за ногу і притягнув до себе.


Я знову дико вигукнула:


– Влад! Зроби щось!


– Я не можу!


– До кого ти говориш? – чоловік потягся рукою до моєї шиї.


З вікна віяло чистим повітрям, а я задихалася від смороду цього чоловіка. Я міцно заплющила очі, повернула та викинула вперед руку. Ніж спершу наткнувся на перешкоду, а тоді зайшов глибше. Чоловік захрипів і навалився на мене. Я захлиналася від страху і відрази. Відкинула чоловіка, підняла руку, вдарила ще раз, – туди, де мало б знаходитися його серце. І на мить мені стало легше.


– Аля!


Знову і знову, я знайшла розраду в розмірених рухах моєї руки. Ще удар, і ще.


– Аля, досить! Він вже мертвий!


Я випустила ніж з рук. Тремтіла, стукотіла зубами.


– Слухай мене! Ні, не засинай, – Влад вхопив мене за обличчя. Він плакав. Я плакала.


– Чо-чому? Вла… – я простягнула руки вперед.


Хай обійме мене. Скаже, що все не наяву. Його лице блищало від сліз. Чому ти не допоміг мені? Чому не допоміг, Влад?


– Бо я не справжній! Мене нема, Аля. Мені так шкода, мені дуже шкода, – він нарешті пригорнув мене.


І стало байдуже, що він сказав. Це ж просто сон! Я вила, як поранена тварина, але незважаючи на це, незважаючи на увесь жах, я була рада тому, що Влад повернувся. Я могла голосно плакати в його руках, могла відчувати тепло, могла стиснути в долонях футболку з написом “LFDY”.


– Я так хотів вберегти тебе, – Влад поцілував мене в чоло і допоміг піднятися на ноги. Підвів до ліжка, відсунув його.


Ми сиділи на сіні, поки я не перестала тремтіти. Влад погойдував мене, ніби заколисував.


– Поясни, – попросила я. І відразу пошкодувала. Не пояснюй, не говори нічого. Так страшно.


– Мені також, – Влад погладив моє волосся.


Я закрила очі. Краще не відтягувати, час розібратися у всьому. Влад стиснув мою долоню.


– Добре, Аля. Добре, – хлопець притулився губами до мого чола.


– Я вбила демона?


– Ти вбила його.


– Як я змогла зробити таке?


– Так само, як минулого разу.


Я застогнала, голова знову розболілася. Минулого разу? П’яницю також вбила я?


– Тоді я взяв це на себе. Знаєш, підказував тобі. Потім треба було винести труп. Ти змогла. І нічого не згадала. Якщо вже ти сама себе захищала, я не міг розповісти. Ти казала правду, у тебе… дуже погана пам'ять.


– Хто ти? Боже, я думала, ти мій брат! Ти бачиш? Ми схожі, – я вхопила обличчя Влада долонями і знову придивилася до його очей, таких, як у мене. Вони були сумні, заплакані, темні від безнадії.


– Мені здавалося, я дух когось мертвого, але ти не віриш в це. То, мабуть, я просто вигаданий. Може, тобі був дуже потрібен брат?


– Як тобі може здаватися, якщо тебе нема? – я стиснула свою голову руками, наче це могло допомогти не зійти з розуму. Але надто пізно. – Господи… Таблетки. Вони знають. Богдан і Сашко знають, що я хвора. Що мені робити?


– Я допоможу, – Влад поцілував мене в чоло.


– Ти справжній. Ти є, я відчуваю тебе.


Заколисування, теплі обійми і запах сіна.


***


– Аля.


Я розплющила очі. Сонце ледь піднялося над горизонтом. Я сиділа в затінку, біля могили Джека. І Влад, досі поряд. Все закінчилося?


– Так. Мрець в криниці.


– Читаєш мої думки? – я нервово засміялася і лягла на траву. – Влад, що мені тепер робити?


– А що хочеш? Ми обоє вільні, – Влад ліг поряд, повернув моє лице до себе.


Я придивилася до його шрамів. Він так і не розказав, звідки вони. Не пояснив, що за дивні сни я бачила. Минуле життя?


– Лише тобі відомо все. Мабуть, твої сни – це спогади. Дуже давні, ще до притулку. Спогади про когось важливого.


– Не хочу більше вбивати, – я прикрила лице руками. – Мені треба лікуватися.


– А якщо ти перестанеш бачити мене?.. Давай втечемо. Ми можемо піти, куди забажаєш, як ти мріяла.


Я заплющила очі. Як хотілося погодитись! Як я прагнула сказати “так!”, забути все, що накоїла, піти світ за очі з Владом. Але я не мала права втікати, наражати на небезпеку людей. А якщо я ще когось вб'ю чи покалічу? І знову я згадала Марію, вона любила повторювати, що “треба бути добрим християнином, жертвувати своїми інтересами заради…”


– Шкода, – Влад гладив моє волосся. – Я думав, ти вільна, як я.


– Влааад... – я зціпила зуби, застогнала від тяжкого болю в грудях. Це буде зрада щодо нього. Я збираюся покинути його.


– Ні, Аля, ні. Я розумію тебе, знаєш? – хлопець обійняв мене так міцно, що біль в грудях ослаб. – Ти прийняла правильне рішення.


– Я думала… Ще недавно я думала, що не спроможна нікого любити. Як склалося так, що я… тебе…


– Я люблю тебе, Аля, більше за життя. А тепер зроби, що повинна.


– Ти будеш тут, поки таблетки не почнуть діяти?


Влад поцілував мої долоні. Я увімкнула телефон і набрала номер Сашка.


– Аля! Нарешті! – крикнув брат. – Вислухай мене, прошу.


– Я йду додому.


– Справді? Слава Богу! Ти й не уявляєш…


– Але є дві умови. Ти не будеш торкатися до мeнe. І ми поїдемо в психлікарню.


– Що? Чому ти так кажеш?


– Мене треба ізолювати.


– Ні, я про… Добрe… Добре, я попрошу батька. Підемо до психіатра.


Влад обіймав мене. Якщо бачиш і відчуваєш когось, хіба це не означає, що він справжній?


***


– Тсс, – тато прикрив свого рота, я повторила за ним.


Я не хотіла рюмсати, але мені було так страшно. Сльози самі текли лицем. Якісь люди ходили біля нашого дому, заглядали в вікно. Зайшли в хатину. Ми з татом ховалися, лежали біля могили Джека.


– Є тут хтось?! – кричав чужинець.


– Аля, слухай уважно, – тато обійняв мене і зашепотів на вухо: – Якщо вони знайдуть нас і заберуть тебе, ти не маєш забувати про демонів. Чуєш мене? Ти маєш пам’ятати, що я розказував. Колись я знайду тебе.


– Не віддавай мене.


– Я люблю тебе, Аля, більше за життя, – він поцілував мене в чоло і міцно пригорнув. Я закрила очі.


Ми лежали так, поки я не почула крики:


– Вони там! Я щось бачу!


Люди швидко наближалися. Я вже не плакала і майже не дихала, намагалася бути непомітною.


– Відпусти дитину! Ти, виродок!


Я міцно вчепилася в татову футболку. Мене спробували відірвати від нього, я завищала.


– Ходи зі мною, не бійся, маленька, – чужинець намагався відтягти мене.


Я почула оглушливий звук і від переляку відпустила футболку.


– Ні! – крикнула я, тато перехопив мою руку.


Я бачила шрами на його лиці. Це все заради мене, казав він. Його футболка вкрилася кров’ю. Тато теж це помітив, вільною рукою вхопився за пляму і погладив моє обличчя червоною долонею. Він хотів захистити мене від демонів.


– Тату, – я задихалася від сліз. – Не віддавай мене!


Коли мене забирали, тато лежав там, біля могили Джека. Він не зупинив їх, не врятував мене.


Він віддав мене.