НОВЕЛА
”Стерв’ятник”
“Я народжений, аби літати. Повні груди свіжого повітря, безкає небо та мої крила, які кожен раз, ніби востаннє, ріжуть холодне, повне пригод, небо.
Мої батьки мене висиджували 80 днів. Вони із любов'ю очікували появи їх маленького хлопчика, мені навіть здається, що від хвилювання та турботи, забували вилітати з гнізда, аби попоїсти. До речі, їжа в нас особлива. Ми гурмани, і не всім птахам осяжно усвідомлення краси наших вподобань. Улюблені ласощі випромінюють такий неповторний аромат, відчувши цей запах, наврядчи колись його забудеш. Лише-но уявіть: летите ви собі серед червоно-помаранчевих хмаринок, супротиву вітру й легкого віяння запаху вашої улюбленої їжі. Хіба це не райське задоволення, що може бути краще? Лише задоволення від смаку делікатесу. І ось, нарешті воно, омріяне тіло колись живої тваринки. Так, ми вибагливі й нам та зелена трава, чи недоїдки не до смаку, але ніхто не застрахований, іноді й ми, еліта живих організмів, змушені їсти цю гидоту.
Усі нас іменують стерв'ятниками. Наші прадіди розповідали родові легенди про Неофрона, про нашу історію появи у цьому світі. Але даруйте, нащо нам те минуле, повне годин, хвилин і секунд, які згоріли навічно? Наш принцип: живи тут і зараз, забудь усе, що минуло разом із секундою, яка щойно померла. Із мертвого ми цінуємо лише їжу.
Узагалі, ми не найсильніші, не найбільші птахи, але розумні. Гнізда в нас надзвичайно міцні та надійні — нашим скелям заздрять усі. А які винахідливі. Лише вдумайтеся: знайти необхідних розміру, ваги камінчик, аби розбите яйце ненародженого страуса для задоволення апетиту. Хіба не геніально??! А вони ще й вважаються найбільшими птахами у світі, а ми їх жеремо — ось хто по-справжньому найбільший!
Наразі у мене найвідповідальніші роки життя, мені завтра виповнюється 5, а у нас, представників роду Neophron, це час статевого дозрівання. Промайнули роки швидко, наче той вітер, який б'ється зі склами у двобої. Прийшов час шукати ту саму, із якою мертві смакуватимуть ще краще. Хочу таку самицю, аби довгі крила, маленький дзьобик, яким вона буде смакувати нашу жертву, із приводу розуму, то у нашій родині мого буде достатньо. 5-річчя завтра, тож відкладемо на наступний день те, що можна зробити на наступний день. Так, ми птахи-філософи, коли ми вмираємо, або нас зжерає якийсь хижак, усі оспівують нашу Світлу пам'ять і філософію розуму.
Ми надзвичайно цивілізовані, у нас налагоджена система управління родинами-стерв'ятниками. Наш головний надзвичайно мудрий птах. Він згуртовує нас, шукає найближчі звалища, аби насолодитися тріумфом нашої раси й поживитися зі своєю родиною. Ми дійшли до того, що у нас майже немає злочинців, усі вони вмирають де-інде, бо їм жити із нашими поселенням, то велика честь! От було якось таке-е-е... Народився в одній родині хлопчик, звичайний собі птах: клюв, крила, — що ще треба? А як прийшов час малому вчитися їсти самому, підлітати до майже згнилої туші, насолоджуватися смаком чарівної, так уявіть, він відмовився їсти, як він сказав, "собі подібних". Оце дурень, пришалепкуватий якийсь. Нам подібних не існує. А якщо цей дурко, якого ми одразу прогнали, торкнувся цієї теми, то у мене є своя думка з цього приводу.
Я з тих птахів, що вважає життя найвищою цінністю, тому, якщо доведеться, посмакую й мертвим стерв'ятником, тому тіло вже не знадобиться. Це ніякий не канібализм, так треба жити, і не я це вигадав.
Аби наголосити на чесності та відвертісті нашого роду, розповім свою історію дитинства. Вилупився я у вечері. Усепоглинаюча темрява з величними та такими недосяжними зорями залишила свій відбиток на мені, тоді ще маленькому хлопчикові. До тепер обожнюю нічь. Задивляюсь на небо та дивуюсь, чому я ніби поруч, ніби лечу у його безкраю темряву, а дістати не можу? Ото є загадка.
Свій відповідальний момент із дитячих років згадувати не люблю — дурний був неймовірно! Вийшло так, що навчати мене їсти "правильну" їжу захотіло ледь не все поселення, у нас там майже всі між собою родичі. На жаль, стерв'ятники вимираючий на нашій місцевості вид, тому за кожну новонароджену дитину переживає ледь не кожен птах. Я й досі бачу перед очима ту тушку невеликого розміру. Не знаю, що за тварина це була, як вона померла, — нічого мені не відомо та й добре — навіщо мені зайві подробиці? Пам'ять вшановувати не збираюся. Мене підвели до жертви обставин і батько сказав: "Смакуй, синку, то є перша твоя здобич!". О-о-о, пам'ятаю те відчуття, яке підходило до рота горлом, намагаючися відмовити мене від делікатесу. У спогадах і досі витає той аромат, який тепер змушує текти слину, а тоді — лише сльози страху та огиди докупи з недосвідченістю. Пам'ятаю, як мене вмовляли, хоча ні, скоріше аргументовано пояснювали, чому мені так необхідно зробите цей перший крок. Зламати себе, переламати свої дитячі думки, викоренити власне "Я" й перетворити на "я"... Скуштувавши гнилі, я сам став гниллю", — читаючи це, я відчував такий страх і такий біль, наче сотні лез прорізали мої вени, крокуючи прямо до серця. О мій брате, що ж із тобою сталося?
Ми з Даніелем із самого дитинства були нерозлийвода. Я на нього схожий і мені від цього страшно. На жаль, 5 років тому Даніель збожеволів. Читаючи сьогодні щоденник брата, де він ототожнює себе зі стерв'ятником, я вперто шукаю відповідь на питання: "Що ж такого сталося в житті хлопця, що той зійшов із розуму у свої 20". Поки це залишається таємницею. Але зрозуміло одне: я дивлюся на нього й більше не впізнаю... Його очі споглядають в нікуди, проте це не найгірше, — Даніель дивиться, ніби крізь мене, але зі страшним сумом і мудрістю водночас. Це ніби погяд безнадійності, до якого прийшло усвідомлення страшного.
Перегорнувши сторінку, я все зрозумів: "Відійшовши від неї, я побачив у їх очах задоволення. Крек ще димів, а вона не дихала."