В залі ресторану лунала тиха джазова мелодія, золото в інтер'єрі перегукувались з прикрасами на руках и шиях поважних гостей, а кришталеві келихи, відбиваючи світло, створювали майже магічну атмосферу. Але Анна майже фізично відчувала задушливість і нудоту від цього закладу. Вони тут вже бували. Туфлі почали відстукувати нервову тріль, коли він знову повернувся до цієї теми:
– Тож я буду в місті ще який час і маю в планах ще зустрітися з тобою.
– Ти з глузду з'їхав?! Дві хвилини назад ти дякував, що я прийшла по запрошенню з власної волі, а не як завжди, а тепер знову за старе?
– Послухай мене… – Власов виглядав напрочуд самовпевнено і спокійно.
– Ні, це ти мене послухай. Мені не потрібно від тебе нічого, і зустріч ця – помилка.
– Ти неправильно зрозуміла. Я не збираюсь тебе купувати.
В її очах промайнула лють. Саме словосполучення різало її слух так голосно, що перекрикувало приставку "не".
– Купувати? Мене? Мені здається, ми вже пройшли цей етап. – Аня зціпила зуби, щоб не закричати. Вона тисячі разів проходила це з психологом, але знову відчуває себе повністю беззахисною сидячі в повній безпеці в натовпі людей. Його ж погляд був незворушний, хоч вона давно вже перейшла на підвищений тон. – Я тебе не боюсь, Власов. Може п'ять років тому ти й тримав це місто під контролем…
– Не я.
– Добре, не ти один. Твої братки, дружки, боси. Але це не дає тобі право псувати мені життя. Ні тоді, ні тим більше зараз. Мені твої брудні гроші не потрібні ні за яких умов!
– Я не пропонував їх тобі.
– Грошей? Ні. Ти пропонував мені роль ляльки великого льковода. Ці банди, поділ влади, кришування… Гидко згадувати. Як тобі не соромно намагатися вплутати мене в це?!
Ресторан був напівпорожній, мабуть, занадто дорогий для аншлагу, але навіть та невелика кількість гостей створювали фоновий шум. Чи то через байдужість, чи то ці товстосуми просто були знайомі з його особистістю, але на їх сварку ніхто не звертав уваги.
– Я радий. Що ти не змінилася.
Дівчина переможено відкинулася на спинку стільця і, наскільки це можливо в таких обставинах, стомлено посміхнулася.
– Чорний? Раніше ти пила тільки латте. – Коли офіціант поставив напої на стіл, чоловік не стримав розчарування.
– Ну, виходить в чомусь змінилася. І ти змінився. Постарішав на ціле життя. Навіть не віриться, що тільки п'ять років минуло з моменту, як ти щез з мого життя, – вже спокійно відповіла гостя. – У всьому іншому – той самий Станіслав Власов. Ще не всіх бізнесменів у місті обібрав? Чому повернувся?
Він насмішкувато посміхнувся і випив трохи вина. Він багато що забув минулого, але не її вміння кидати саркастичні рукавички в обличчя.
– Справи.
– Коли я побачила тебе сьогодні на парковці в авто, я не повірила своїм очам. Як ти знайшов мене?
– Скажімо так – я це можу.
– Так, дурне питання. – Вона тільки опустила погляд, поринувши у спогади, а діалог завмер на декілька хвилин. Стас її не квапив.
– І все ж таки, давай повернемося до попередньої теми розмови. – Анна, не змінюючи вираз обличчя, напряглась всім тілом, коли Стас протягнув пусту візитівку і швидко записав на ній адресу. – Мені потрібно дещо дізнатися. Просто кілька зустрічей. Коли тобі зручно, в твій вихідний. Скоріш за все, це ненадовго.
– Так, з мене вистачить!
– Я не кажу ні про що таке, що ти подумала. Це в минулому. Просто спілкування. - Ніщо в його діловому тоні не змінилося з початку розмови, на відміну від дівчини, яка знову дала волю емоціям.
– Ти так і не зрозумів? – обурливо кинула вона, підводячись зі стільця. – Я йду.
– Анна, не роби дурниць, – повторив він вже з легким надривом, стискаючи підлокітник стільця.
Різко розвернувшись, вона вилетіла на сходи і швидко вийшла з ресторану. Біля дверей Анна зіткнулася з ще одним старим знайомим, Микитою, охоронцем Стаса ще з минулих років. Він просто курив в коридорі, але явно зрозумів як завершилась зустріч: "Ти це дарма. Ще пожалкуєш". Дівчина тільки додала кроку. Ні, вона не злякалася, що його охоронці наздоженуть її, просто хотілося втекти від цього місця і від нього подалі. Від нього.
Кілька років тому за книгарню, в якій вона працювала, взялася команда Власова, пропонуючи послуги "кришування". Звісно, за окрему плату. Власник крамниці до смерті боявся зустрічі з братками віч-на-віч, тому у всі обумовлені з ними дати він з найцікавіших причин був відсутній, залишаючи прилавок і співрозмовників на долю Анни. На що він розраховував - невідомо. Можливо чекав, що дівчинку не будуть чіпати, а може навпаки, що полякають і зрозуміють, що з неї спросу жодного.
Однак, пару разів, пославши братків подалі, вона удостоїлася честі зустрітися з керівником "бригади, або як це там у вас називається," – цитуючи Анну, молодим комерсантом, про що свідчив його звіт у податкову, а насправді ватажком злочинного угруповання, в чому був впевнений кожен сторожовий собака місцевих органів – Власовим. Одні його поважали, інші боялися. Але він ніколи не давав приводу сумніватися у своїй владі ні першим, ні другим. Худе, майже ще дитяче обличчя все ж таки виглядало насторожливо через гостру рису вилиць і пильний погляд, притаманний хижаку на полюванні, який настільки добре знається на своїй справі, що пам'ятає, що і сам в будь яку мить може стати жертвою. Він не був атлетичний, як його "персонал", але явно не просто так зайняв свою нішу у цьому брудному бізнесі.
Правду кажучи, магазин не був вартий уваги - приміщення більше нагадувало бібліотеку, адже на окремих стелажах красувалися книги з жовтими сторінками і потертими від частого використання обкладинками. А все тому що поряд із новим товаром ділок завів букіністичну комісійку. У цьому, мабуть, і був секрет успіху підприємства, завдяки якому магазинчик все ще залишався на плаву, коли сусідні торгові приміщення спустошували криза. Аня влаштувалася на цю роботу як тільки-но закінчила школу.