Пролог
Глава 1. Дерева не мають очей
Глава 2. П'ятнадцять років тому
Пролог
***

З кожною миттю ніч, наповнена тупотом босих ніг, ставала все темнішою, сміх — все голоснішим, а танці — все швидшими. Музика, яка бралась ніби нізвідки, витісняла з голови будь які думки. Святкування набирало обертів.

Древні діви танцювали, утворюючи кола по п’ятеро чи більше, але були такі, які кружляли по двоє-троє. Їхні пишні коси, уквітчані нев’янучим диким цвітом, здіймались в повітря при кожному поруху, немов то не волосся зовсім, а легке павутиння родом з бабиного літа.

В центрі одного такого коловрату кружляли Яруна і темноволосий кучерявий хлопчисько. Він усміхався, і його зелені з янтарним відблиском по краях очі то спалахували, то знову гасли, ніби всередині них, піймані в скляну неволю, миготіли світлячки. Яруна точно вже десь його бачила — щось в ньому було невловимо знайоме і дуже-дуже близьке. Та як тільки вона намагалась бодай щось згадати, як одразу, немов з повітря, біля неї з’являлась чергова віла*, пропонуючи випити нектару прямо з квітки. На зроблені з дубового листя кухлі, які ще з годину тому самі наповнювались — в кого нектаром, а в кого і хмелем — вже давно ніхто не зважав. Після того нектару вона одразу ж веселішала — хоча куди вже далі? — і ноги знову несли її в круговерть.

Волосся Яруни, як і в лісових дів, теж було заквітчане, і пелюстки, що осипались з нього, невгамовним вихором закручувались навколо неї.

Музика знову змінилась на ще швидшу. Якщо на початку вечора вона була як малесенький струмочок, то зараз стала більше схожою на широководну бурхливу річку з порогами і з височенним водоспадом в кінці.  А отже це свято скоро також має закінчитись, правильно?

Яруна не хотіла, щоб воно закінчувалось. Хоч ноги вже боліли так, ніби вона ходила в затісному взутті, не знімаючи його навіть на ніч, цілий рік, а повітря відчайдушно бракувало і було таке відчуття, що вона намагається вдихнути воду. Але так добре, як тут, їй не було давно. Тут вона могла дозволити собі забути про все на світі і просто веселитись разом з вілами всю ніч.

Тіло здалось без її на те волі. Ноги підкосились, і Яруна відчула, як чиїсь руки — певне, того хлопця — підхопили її і м’яко опустили на вкриту росою траву. А потім той хтось опустився на траву поряд з нею.

Зірки на чорному нічному небі п’яно розхитувались з боку в бік, то розсипаючись врізнобіч, то знову збираючись докупи і вигинаючись в чудернацькі сузір’я. Та як дівчина не намагалась роздивитись хоч одне з них, очі відмовлялись фокусуватись бодай на чомусь. Світ розпливався однією величезною різнокольоровою плямою.

Перед носом пролетіла пелюстка, і Яруна ледве встигла піймати її. Та від тепла пальців темно-блакитний оксамит розтанув і ковзнув по шкірі крапелькою води. Чари почали розсіюватись, а отже скоро світатиме.

Туман в голові теж починав потроху розсіюватись. Чомусь тільки тепер рука, в якій до того танула пелюстка, здалась їй надто легкою, ніби чогось бракувало. Пройшло чимало часу, перш ніж дівчина таки збагнула — бабусин перстень зник.



*Віли — у фольклорі південних слов'ян жіночі духи річок, лісів, гір; аналог русалок, мавок.
© Варвара Валах,
книга «Відьмин ліхтар».
Глава 1. Дерева не мають очей
Комментарии