Пролог
Глава 1. Дерева не мають очей
Глава 2. П'ятнадцять років тому
Глава 1. Дерева не мають очей
Засапана, мокра від поту і бліда до півсмерті. В черевиках все ще хлюпало, одяг обважнів від дощу, а земля під ногами не встигла бодай трохи просохнути, тож кожен крок треба було пильнувати, аби не посковзнутись, не впасти і не витратити надаремно дорогоцінний час у спробах піднятись на рівні ноги. Про те, що дуже скоро її можуть наздогнати і вбити, Яруна старалась не думати. Страх сковує, і страх також підганяє вперед, змушує рухатись далі.

Гонитва далеко не така захоплива, як розказують. Особливо, коли сама стаєш її учасником.

Від далекого стукоту копит, здавалось, аж двигтіла земля. Темні гнались за Яруною цілу ніч і не могли наблизитись ні на крок — місяць, хоч і не у повні, давав їй такий прилив сили, що на деякий вона змогла навіть відірватись від переслідувачів. Довгі години повітря сколихав лише звук збитого дихання, хрускоту газузяччя і шурхоту вологого підгниваючого листя.

Попереду, високо задерши хвоста, чимчикував Кіт. Він то підстрибоував і топтався на місці, бавлячись чимось, що його зацікавило, то знову біг вперед, швидко, але розслаблено, ніби граючись. Кіт знайшов її десь за годину після того, як вона втекла від Темних. Віт просто сидів і ніби чекав собі, а коли побачив її — то весь наїжачився, крутнувся на місці, не забувши при цьому обтертись об найближчий стовбув, і коли вона порівнялась з ним — вибіг наперед та почимчикував собі. Деякий час він все ще був насторожі, час від часу навіть оглядаючись і вдивляючись своїми розумними очима в темряву позаду, ніби чогось боявся, а потім побачив щось, чим можна погратись, і настороженості як не було. Це знову був звичайнісінький кіт, якому все мов з гуски вода.

Хотілося б Яруні зараз бути такою безтурботною, як він. Бо що йому? Йому ж можна, йому ж нічого не буде. Якщо що з Яруною трапиться — втече собі, та й усе. Приб’ється до якоїсь іншої хати, може навіть там буде краща господарка, яка його пригріє біля себе, розгодує, буде з ним нянчитись, як з малою дитиною. Одним словом — виживе. А Яруні не знати, скільки залишилось.

Якщо вона буде ще  трохи прудкішою, то встигне добратись до печери, вхід до якої розмальований чудернацькими знаками. Яруна знайшла її, коли ще була зовсім малою — років шість чи сім. Літо закінчилось, треба було їхати від бабці геть, в місто, де вона мала того року йти до школи. Яруна не знала, що день від’їзду вже настав, отож коли побачила, як якась жінка спускається з пагорба і йде в бік бабиної хати, одразу зрозуміла — то матір приїхала по неї. Яруна, не чекаючи ні миті, злізла з яблуні і почала втікати. Чогось її тоді потягло до лісу, і то не туди, де вони з Ядвігою часто гуляли. Захотілось зійти зі стежки і влізти в хащі — там її точно не знайдуть і їхати не прийдеться.

Отак блукаючи, вона і натрапила на печеру. По краях в чотири напівкола були намальовані якісь малюнки, і коли Яруна зайшла всередину — вони тьмяно сяйнули і згасли. Вхід був вузький, більше схожий на ведмежу нору, але ж ведмеді не розмалювують своїх домівок?

Яруна розглядала місце, куди потрапила, з відкритим ротом і широко розплющеними очима. Печера йшла вглиб і поступово розширювалась. Вона не була великою, але доросла людина цілком могла стояти в повен ріст. Всередині не було темно і сиро, долівка була вистлана сухим мохом, а біля найдальшої стіни росла ожина, в зарослях якої тіснились світлячки. До стін було прикріплено кілька пташиних гнізд, і їхнє потьохкування ехом відбивалось від стелі і губилось в м’якому мосі.

Яруні те місце сподобалось, вона могла б там навіть жити. 

Дівчинку знайшли аж ввечері. По всьому лісу роздавались вигуки — її шукали всім селом, та вона не спішила виходити. В якусь мить вона заснула, а коли прокинулась — бабця, яка, як виявилось, мала навдивовижу сильні руки, обережно несла її. Вигуки по лісу припинились. 

Після того Яруна з матір’ю ще тиждень залишались в Ядвіги, поки дівчинка не змирилась, що доведеться поїхати.

День перед дорогою Ядвіга пояснила: та печера була створена відьмами для відьом, і ніхто крім них самих не може туди зайти, чи хоча б побачити вхід — хіба якщо запросять. «Матері не кажи і не показуй, — скомандувала бабця. — Вона не така, не зрозуміє, не повірить.»

Довгий час Яруна навіть не згадувала про той випадок. Згадала сьогодні, коли опинилась на межі.

Та туди треба ще добігти, а часу до світанку вже майже не залишилось.

Смерть йде за нею за те, що не покорилась темним, не прийняла їх найбільший дар (чи радше — прокляття) — безсмертя, а взамін не віддала свій — силу. Якесь внутрішнє чуття, що не раз рятувало від неприємностей, підказало — її силу заберуть, вкрадуть, а її нічого не чекає, окрім смерті.

Точно так само вона не знала, але передчувала — сонячне проміння не зупинить Темних, навіть не сповільнить їх. А от Яруні буде непереливки. Світло дня відбирало в неї силу, швидкість і витривалість. Тоді вона, виснажена, просто звалиться з ніг і стане надто легкою здобиччю. Цього вона дозволити собі не може. Хоч би там що — треба боротись.

Відьом на світі не так вже й багато, як раніше, та й сила в них все слабша, в деяких — тільки відголоски. Про таких, як вона сама, Яруна взагалі не чула ні разу. Навіть найслабша сила, якщо дається, то не задарма. Причому дістається не самій відьмі, а людям навколо — влітку перед народженням Яруни був страшна засуха і неврожай.

Нога перечепилась за оброслий м’яким мохом корінь, і Яруна впала, здерши до крові чоло і щоку. На очах мимоволі виступили сльози, і чогось так зразу стало себе жаль. Хотілось полежати отак, скрутившись в клубок під старим дубом, плакати і жаліти себе, яка вона невдаха. Та як тільки вона дозволить собі трохи відпочинку — все, рахуй пропала.

Яруна витягнула вперед руки, сперлась на них, і хотіла відштовхнутись від землі, піднятись, знову бігти — хай навіть не врятується, та зробить все від неї залежне. Але раптом почула якісь голоси, далекі та нечіткі, і різко пригнулась до землі, сховавшись за мереживом величезних, оброслих віковічним мохом коренів. Невже наздогнали? Як? Вона ж відірвалась від них.

Пройшла хвилина-друга, але ані цокання копит, ані конячого форкання чути не було. Яруна припіднялась, вчепившись за стовбур і роззирнулась. Навколо були лише дерева. За мить голоси роздались знову. Щось з ними було не так, якісь занадто віддалені і неприродні. Хоч Яруна і має совиний зір вночі, та слух її залишається таким, як був до того. Чомусь їй згадалась бабця з її казками, але до чого б це?

В бездіяльності в голові починав вертітись якийсь дурман, і тоді не хотілось робити геть нічого. Думай, думай. Що там стара розказувала? Яруна зціпила зуби, потерла лоба і мало не зашипіла сама на себе, коли пройшлась рукою по свіжій ранці. Кров знову зацібеніла, залишивши на долоні червоний слід. Від солоного металічного запаху до горла підступила нудота. Блювати точно не буде чим — в полоні Яруну не годували, лише поїли підсолодженою водою, аби не зовсім впала з сил.

І раптом вона все згадала. Дерева! Корені! Та ясно ж, як божий день. Напевне не всі вони сплять, підслуховують. Вона може цим скористатись.

Яруна обійняла широкий стовбур наскільки змогла, бо все ще сиділа на землі, притулила вухо до кори і міцно заплющила очі, прислухаючись. Вона відчула, як виринає з власного тіла, віддаляється все далі й далі, ніби пливе в річці, води якої самі несуть її, а потім різко зупиняється, ніби наштовхується на щось, виривається зі сну і стає одним з них — стає деревом.

Навколо темрява — дерева не мають очей. Натомість на неї висипається цілий вихор звуків.

Яруна навіть не підозрювала, що ліс — древній і  майже закинутий людьми — може бути таким гамірливим. Мурахи не знають спочинку навіть вночі, шелестять і цокають своїми лапками, лізучи по корі. Десь у верховітті шумить вітерець, сидять сови і тріпочуть клилами, чекаючи, що якась необережна миша вилізе з нори. Миші тим часом сидять по своїх хатках і чистять мордочки і вуса. Під корінням — заяча нора. Зараз їх там троє, і вони сплять, смішно попискуючи і час від часу нехотячи вдаряючи сусіда міцними задніми лапами.

Думки дерев повільні, тягучі і дуже сильно переплетені між собою. Дерева чують одразу і себе, і весь ліс, отож в них легко загубитись, якщо не знати, чого саме тобі треба. Тому Яруна намагалась зосередитись і вибрати зі всіх звуків той один, що їй потрібен. Спочатку їй це не вдавалось, тому вона почала по одному відсікати майже все, що лунає навкруги. Коли настала тиша, вона нарешті змогла вирізнити чиюсь розмову. Слова зливались в одне протяжне дзижчання, але що більше Яруна нашорошувала вуха, то чіткіше вони роздаються та легше їх вирізняти.

Мова Темних — плинка і мелодійна. Хоч-не-хоч, а мимоволі заслухаєшся. Такою Яруна уявляла собі мову Світлих ельфів, тих, що вона ціле життя вважала винищеними після Війни. 

Тисячі років тому люди, ельфи і білі дракони стояли пліч-о-пліч, боролись спина до спини з тими, хто прийшов з півдня — з червоними драконами. Червоні дракони були люті і невблаганні. Вони вимагали покори, а коли не отримували те, що хотіли — палили все, що було на їхньому шляху — села, ліси — поки люди не здавались і не вдягали на шиї їх ярмо. Ельфи жили окремо від людей, майже ніколи з ними не контактували, та коли чужинці майже добрались до Первісного лісу, вони були просто змушені взятись за мечі. І в той же час деякі ельфи, які давно задумували лихе, відділились і прийняла сторону загарбників. Тепер ельфами назвати їх язик не обертається, хоча вони ними все ще є. Відмовишись від рідних земель, від своїх матерів і своєї спадщини, вони втратили магію, а от безсмертя залишилось при них. Прокляті навіки, Темні завжди шукали відьом, могутніх, благословенних, народжених під зіркою одного з Богів Сонця, щоб забрати в них силу.  Яруна не була могутньою, зате народилась під знаком Зимового Бога.

Яруна впізнала Альфіхара, якому мала перейти її сила, і його брата Ереміаса. З ними також був невеликий загін. Всі були послані за нею, коли вона втекла прямо з вівтаря перед самісіньким початком обряду.

Альфіхар казився. В нічному мороці, попри все інше, Яруна чула його різкі викрики і свистіння батога, що розтинало повітря навпіл. Навіть у злості ельфійські слова звучали як музика. Батіг втинався в сильне тіло, і кінь зі страхітливим іржанням ставав дибки і важко гупав копитами об землю. За тим сипались все нові й нові удари. Дівчина не розуміла ні слова з того, що Альфіхар говорив, зате ясно було одне: змилена тварина просто відмовлялась йти далі. Коні інших вершників були нічим не інші, вони задкували, хвицали копитами, форкали і іржали. В кінці кінців Альфіхар дав собі спокій, і, злісно загарчавши, сам пустився в біг. Перш, ніж зовсім віддалитись від інших, він щось вигукнув, очевидячки віддаючи накази, і ще кілька ельфів, зашурхотівши чоботами, подались за командувачем. Рухатись так швидко, як верхи, вони не зможуть аж ніяк, зате винюхати, в яку сторону подалась їхня здобич — раз плюнути. 

Яруна зачудовано слухала, все більше й більше зливаючись з лісом. Вона одночасно чула і як з тихеньким шелестінням землі торкаються ноги Альфіхара та його супроводу, і інші кроки, нові. Здається, хтось іще наближався до ельфійського загону. Хода його супроводжувалась ледве чутним дзенькотом, як коли дві скляні посудини вдаряються одна об одну. Так продовжувалось деякий час, а тоді все стихло, ніби нікого не й було. 

Тиша, лунка і прозора, заповзала в кожен куточок, кожне дупло і кожну нору. Спокій огортав тіло і розум Яруни, і вона вже майже зовсім перестала відчувати себе. Думки, що до того роїлись в голові, покинули її, відлетіли у вирій, і все, що вона могла — слухати, слухати, слухати.

Лисиця з тихим фирканням різко рвонула вперед, і за мить роздалось пищання миші. Майже на узліссі кілька ворон з криками здійнялись в повітря, відігнані совою, яка верталась на улюблене дерево.

Яруні здавалось, що вона стає одним цілим з корінням, що міцно сплелось в нетрях землі. Що вона завжди була тим корінням, яке тримає на собі весь ліс.

Яруна ставала лісом. Тільки лісом вона зажди і була.

Хто така Яруна?

Повітря сколихнув звук, схожий на той, ніби щось шубовснуло в воду. Ляпас — спало на думку потрібне слово, і дівчина здригнулась — звуки ударів градом посипались одним за одним. Скло дзенькнуло ще кілька разів, а тоді щось тріснуло, але не розбилось.

Яруна була впевнена, що той, в кого дзенькало скло — це її сторож, який пильнував її і поїв слабим варивом з якоїсь трави. Це тримало її у напівпритомному стані, не давало втекти, але й заснути вона не могла. Напевне, в нього таки було ще одне зілля, бо мало того, що під час ритуалу треба бути при свідомості, то ще й все мало відбутись з її на те доброї волі. Вони збирались змусити її дати згоду, а вона воліла б краще померти, ніж стати вічною слугою Темних. Хоч в голові макітрилось, Яруна знаходила в собі сили на молитви. Вона просила богів змилостивитись над нею, послати блискавку, яка спопелить її на місці, або звіра, який швидко і рішуче перегризе їй горлянку.

І боги таки почули її, та зробили, звісно ж, геть по-іншому. Похолоднішало ще дужче, а за хвилю ливонуло так, що за стіною дощу не було видко геть нічого. Яруна відчула, що оживає, позбавляється від заціпеніння. Надто повільно. Коли вона знову могла нормально повертати голову, то спочатку підставила лице краплям дощу, а потім відкрила рота, жадібно ковтаючи холоднющу воду.

Коли злива закінчилась, вона знову контролювала кожну частину свого тіла, відчувала себе так ясно, як ніколи до того. Але звільнятись від пут і втікати не спішила — треба було чекати, коли сонце повністю сховається за горизонтом, а тоді вичекати слушний момент і рвонути світ за очі, і старатись добігти якомога далі, поки ніхто не отямився. Сама вона отямилась, коли вже бігла через ніч, приминаючи підошвами старе листя.

Ереміас завжди був спокійніший і розсудливіший за брата, та зараз і він був сам не свій. Той, кого він бив, впав на землю і не піднімався. Ереміас говорив неголосно, слова виривались з нього шипінням змії — загрозливо, злісно, так, що можна легко уявити, як з кінчика його язика скрапує змішана зі слиною  отрута.

Яруна вже не мала сили те все слухати. Вона згадала, що має втікати — тихенькі кроки Альфіхара і його приспішників роздавались набагато ближче, ніж раніше. Вона мусить. Та відділити свою свідомість від сплетеної в вигадливу косу свідомості лісу було вкрай важко. Це ніби борюкатись в багнюці — чим більше ти борешся з драговинням, що засмоктує тебе, тим сильніше в ньому застряваєш.

Можливо, Яруні прийшлось би так борюкатись ще з годину чи навіть більше, але раптом десь біля неї роздалось пронизливий котячий крик, а потім руку прошив біль.

Яруна прийшла до тями. На тильній стороні долоні красувались смуги від котячих кігтів, шкіру в тому місці нещадно пекло, та вона була більш ніж вдячна. Кіт дивився на неї великими очиськами якусь мить, ніби переконуючись, що все в порядку, а тоді задер хвоста і рвонув з місця.

І Яруна знову побігла — так швидко, ніби скоро кінець світу.

Минуло кілька годин, перш ніж за небокраєм показались перші сонячні промені, Яруна відчула, що сили покидають її. Разом з тим в око впала одна деталь — ялиця, яка самотньо росла поміж старих дубів.

Печера близько.

Яруна встигла.
© Варвара Валах,
книга «Відьмин ліхтар».
Глава 2. П'ятнадцять років тому
Комментарии