Полум’я
Лід
Примітки
Лід

Прокинувся я у тому ж положенні, що й втратив свідомість. За час проведений біля вогню, холод відступив. Сонна мла ще не встигла розсіятися, але навіть крізь її полотно мені вдалося вгледіти, чи то відчути, як за спиною зачиняються двері. Як за спиною хтось закриває двері. Я повернувся – головний біль теж, проте значно легший. Бажаючи побачити непоказного швейцара, я підбіг до вікна, та визирнувши з нього на вулицю не помітив нічого незвичного. Ні підозрілої постаті, яка б віддалялася від дому, ні слідів на снігу, які негода просто не могла замести за ті декілька секунд. Нічого. Все вказувало на те, що я в будинку один. Але хто ж тоді закрив двері?

Залишившись стояти біля вікна, я пригледівся. Крізь ледь забруднене скло показалися нові деталі. Поодинокі самотні дерева біля хатинки плавно переходили у щільний ліс, не пропускаючи навіть промінчика світла своїм переливанням потрісканих стовбурів. Здавалося, природа ізолювала мене не спроста. За чиїмось велінням.

Хвиляста лінія на снігу, залишена моїм кволим тілом, що повзло до тепла, виявилася коротшою ніж я відчував: до місця, де я прийшов до тями декілька ер тому, було всього сім-вісім метрів. І шлях той, прогризений надією на порятунок, був усім моїм життям.

Серед речей, які я не міг помітити раніше (оглянутися ж у мене не виходило), затіснилася одна неочікувана, хоча водночас доцільна деталь – трохи позаду заглибини, залишеної моєю обмерзлою головою на вже покритому тонким шаром льоду снігу, возвеличився сніговик. І, на щастя, або його не нагородили лицем, або стояв він до мене спиною – менш за все я б хотів доживати вік, вдивляючись на намальоване на кристаликах льоду фальшиве обличчя. Так чи інакше, до мене підкрадалася надія, адже якщо його зліпив власник цього будинку, то, можливо, не такий він вже й маніяк.

Наче протестуючи позитивному ходу думок, голова заревіла всеосяжним болем. Від несподіванки я обійняв її руками – одна з них встряла у щось клейке і липуче. Струшуючи з останньої гнійно-помаранчеву кашу, мені все ж вдалося скласти необхідні мудри і проговорити потрібні слова – вмить, перед обличчям з’явилося викликане, чи то пак начакловане мною дзеркало. Очі, що так розгублено витріщалися з-за його гладі, як і все навколо, здавалися чужими і рідними одночасно. Але перед тим як впізнати у їхньому погляді свою знемогу, я відчув, як меншає мій запас прани. І не тільки мій. Вічна життєва енергія, яка завше протікала нашим простором тут закінчувалася. Просто у цій хатині вичерпувалося невичерпне джерело! Основа, без якої неможливе ні фізичне, ні духовне існування згасала. Повільно, але впевнено все, без винятків, помирало.

Побачити себе вперше за життя – воістину неймовірний досвід, мить, яка потребує цілої вічності. Я ошелешено вдивлявся у власне обличчя і розумів, що на двадцять років воно не виглядає. Не зважаючи на відсутність зморшок, у кожній його по́рі таїлася стареча втома.

Струмінь холодних думок, який так вчасно витік із мого лівого вуха раніше, у дзеркалі виглядав, як цівка засохлої крові, а відображення правої скроні розмістило на собі дірку, глибиною в три міліметри. Саме з неї сочився той вінегрет крові та незрозумілого походження оранжевої рідини, яка прилипла до моїх рук. Що воно таке? Не знаю й досі.

Відіславши дзеркало до його власного виміру, я провів ритуал зцілення плоті. Монотонне бубоніння мантри* у комплексі із необхідною мудрою призвели до дещо незвичного наслідку – біль повністю вщух, але сама рана не затягнулася. І цьому не було логічного пояснення. Жодне закляття не може працювати лише наполовину: або результат стовідсотковий, або його, власне, немає. Неможливо відступити від закону світобудови. Хоча, деяке припущення в мене все ж було: не впевнений, але, можливо, причиною незвичних наслідків може слугувати все те ж загадкове висмоктуванням прани.

Щоб зрозуміти, що зі мною відбулося й продовжує відбуватися, я спробував оглянути будинок. Далеко йти не довелося – ковзнувши поглядом по практичному мінімалізмі в меблях і древньому експресіонізмі у дерев’яних стінах, я зупинив його на підлозі. Майже всю площу останньої вкрив собою недавно-виведений сигіл*. Хитромудрі й надто старі для розуміння символи перепліталися між собою у майстерно виконаному танці і власними ж тілами утворювали незнану для всієї езотерики форму: не з’єднавшись до кінця, мале коло печаті давало початок другому, значно ширшому кільцю, яке перепліталося із наступним, ще більшим колом, приблизно тим самим методом. Жодне знане мною ім’я демона ніколи не зашифровувалося подвійними чи потрійними печатями.

Раптом мені стало по-справжньому страшно. Не зважаючи на постійне збільшення переліку питань без відповідей, я переконував себе у тому, що все знаходилося під моїм контролем. Втрата спогадів не здавалася значущою, адже все інше (знання пристойної кількості заклять, комбінацій мудр, печатей демонів та навіть те ж відчуття польоту на драконі) без проблем трималося моєї голови. Я вірив у повернення спогадів і намагався зайвий раз не задумуватися над тим, куди вони поділися, бо найжахливіше, що мені могло загрожувати – смерть, а її я справді не боюся. Але тепер, коли задіяна така міць… Мене може підстерігати щось значно страшніше.

В ту ж мить мою голову навідала непогана ідея. Розуміючи що запас прани зникає швидше ніж того б хотілося, я вирішив витрачати її лише на найнеобхідніші в моїй ситуації дії – викликав посудину із печивом. Не для себе, звісно. Її крихка основа могла допомогти налагодити розмову із не найприємнішим духом. Зібравши якомога більше крихт розчавленої мною ж випічки, я вивів із них потрібний сигіл і зачитав над тим мантру. Викликати Домовика можна й без їжі, але, зазвичай, в таких випадках вони являються не у найкращому настрої.

Та й чи можна сподіватися на допомогу від сумного, а то й роздратованого духа?

Так чи інакше - ритуал завершився безрезультатно. Але зупинятися на півдорозі – вибір слабких чаклунів. Я ж спробував ще раз. І ще раз. І ще…

Тільки після шостої дарма прочитаної мантри, мені вистачило сил визнати, що щось пішло не так. Лише після низки невдач можна зрозуміти у чому полягає твоя помилка. Насправді, причина, через яку мене спіткав провал крилася у найочевиднішому поясненні: якщо Домовик не відповідає на прохання явитися – його тут немає. Виходить, або у цьому будинку ніхто не жив, або жив настільки довго, що останній постарів і перетворився на Фарірі – духа закинутих будівель. Але й забутою цю халупу не назвеш, адже вогонь, який жеврів у каміні був розпалений ще до мого пробудження.

Раптом, стелею пробігла вібрація. Із скреготом вся хатинка здригнулася, а стіни роздалися могутнім старечим рипінням. Здавалося вони от-от розлетяться на друзки. Гамір продовжував наростати, доки в одну мить не почувся могутній удар – по всій кімнаті розлетівся попіл. Я відчув чиюсь присутність.

Не встиг він припинитися, як вогонь у каміні склався в дві паралельні лінії губ. Я знав, що це не прадавнє зло. Я знав, що це той, хто підтримував тепло у цьому домі. Той, хто через нетерпиму старість почув мій заклик із запізненням.

– Покинь надію. Тобі не врятуватися, – із вогню мовив до мене Фарірі.

– Про що ви говорите, пане? – знаючи про їхню нетерпимість до людей та довгих розмов, я намагався висловлюватися стисло та ввічливо, – Мені не відоме те, що знаєте ви.

– Ти в пастці, людино. Біс, що народився першим і помре останнім не дасть тобі втекти.

– Якій пастці, Фарірі? – важко втримати страх, коли про небезпеку попереджають одні з найсміливіших духів, – який біс?

– Мальварма тебе не відпустить…

Несподіваний і безпричинний подув вітру зрадницьки загасив вогонь його губ – хтось змусив його мовчати. Хтось не хотів, щоб мені було дано знати більше.

Після сказаного старцем-духом, я відчув, як прана покидає моє тіло із ще більшою швидкістю і повалився з ніг. Холод, який вмить наповнив усю кімнату, скував мої рухи. Дихати ставало все важче, а повіки знову так по-зрадницьки опускались на майже сліпі очі. Зібравши всі сили, я поповз до кімнати праворуч і вмостився на ліжко. Не пам’ятаю про що тоді думав, але знаю напевне – те, що дивилося на мене з тумби, яка стояла поруч, було значно важливіше за саме існування.

Закутане у звичайну рамку фото загравало зі мною двома щасливими обличчями. Красеня на передньому плані впізнати було не важко, але жінку на задньому… Хто вона? Розлігшись на цьому ж ліжку у позі, віддалено схожій до свастики, вона посміхалася так, як можуть посміхатися тільки близькі тобі люди. Її абияк укладене чорне волосся манило своєю розкутістю і навіть у безпам’ятстві я, здається, пам’ятаю його ніжний запах і досі.

Із ока просочилася сльоза. Вона скотилася до мого рота і дозволила відчути себе на смак – тільки сіль і ненависть. Як же я ненавиджу це фото. Ще кілька хвилин тому, у дорозі до порятунку, смерть здавалася такою немічною. Такою звичайною. А тепер? Тепер я знаю, хоча й не пам’ятаю, що десь неподалік є небайдужа мені людина. Тепер я знаю, що й сам комусь небайдужий. Тепер помирати буде боляче.

Я лежав і вдивлявся в очі жінки на фото доти, доки не визнав очевидне – я небіжчик, але якщо про мою історію дізнаються, то життя тривалістю в декілька хвилин мине не дарма. Можливо, завдяки залишеному мною посланню, бідолаха, який заблукає в цих місцях, не стане ночувати на цьому ліжку. Можливо, колись, у пошуках одного з найсильніших демонів, якась експедиція натрапить на мій холодний прах і, прочитавши мої останні думки, дійде до висновку, який я не можу осягнути через власну слабкість. Або недоумство. Можливо, жінка з фото знатиме, що перед тим як покинути цей світ, я дивився на її обличчя. Дивився і насолоджувався, сподіваючись на те, що її спіткала краща доля. Що вона досі жива.

Залишалося тільки знайти спосіб, за допомогою якого можна було б залишити це саме послання. Прана закінчувалася. Сил на виклик будь-якого предмету більше не було, але цього разу вдача була на моєму боці - варто було глянути на тумбу під фото, як я одразу зрозумів – в ній є те, що мені потрібно. Мить, і в моїх руках майорів аркуш паперу. Й хоча від його сліпучої білизни ́ теж віяло старечою втомою, для справи це було неважливо.

Я закляв його на запис своїх думок, і спостерігав за цим неймовірним дійством із дитячим захопленням. Літера за літерою, розповідь про моє пробудження в пекельно-гарячому снігу ставала історично-достовірною. І будь-хто, кому "пощастить" на неї натрапити, знатиме, що вона правдива. Папір же не стане обманювати, від нього не приховати правди (вихваляю його, щоб писав красивішим почерком). Ну от, нічого не приховати.

І ось, я лежу на цьому ж ліжку, спостерігаю, як папір пранічним чорнилом виводить мої думки, й помишляю наскільки дивовижно спостерігати плин думок у реальному часі. А ще, звідки взялася ця наче морквяна каша навколо моєї рани у…

Це безнадійно. Я мертвий все життя.

Агов, стривай. Папір? Що це щойно було? Це ж не мої думки.

Чи..?

Вони мої? Та звісно ж мої, але як це можливо? Ти бачиш майбутнє?

Ні, ти не можеш. Тобі відоме тільки минуле.

Отже, я вже заклинав тебе і ти зміг запам’ятати деякі думки? Хочеш сказати я вже диктував тобі їх? Але для цього їм потрібно було б повторитися безліч разів. Я не міг писати одне і те ж впродовж тисячі років. Я ж… щойно прокинувся.

Чи..?

Що це було? Що за хрупання? Я чую чиїсь кроки. Вони доносяться із замету, в якому я прокинувся. І сміх. Я чую хихотіння, але нікого не бачу.

"Смакота"?

Хто це сказав?

Тільки б моїх сил вистачило для запису.

О Всевишній і Перший із Перших! Він повернувся. Повернувся і труситься від сміху. З його морквини стікає кров! Моя кров?

Ні-і-і! Що це в його руках? Щось кругле і… Схоже на…

На голову? Жінка із фотографії?

Клятий сніговик!

Він насміхається з мене!

Навіщо ти вбив її?

Облиш мене, виродку!

Навіть не думай підходити!

Хоча.

Це ж безнадійно, так?

Ти Мальварма – біс, що народився першим, а помре останнім.

Помре останнім. Як же я одразу не здогадався.

Надія.

Ти живишся надією, а оскільки вона помирає останньою, ти не можеш померти й існуватимеш завжди.

Час теж належить тобі? І я вже не одне століття прокидаюся в одному і тому ж…

Це безнадійно. Я мертвий все життя.




Той, хто сказав, наче надія помирає останньою, навіть не здогадується з якою огидою я дивлюся на його помилкове припущення…

© Олександр Тевтос,
книга «Malvarma | Мальварма».
Комментарии