Крок
Стрибок
Падіння
Примітки
Епілог
Падіння

Вдарив грім.

Дощ посилювався. Такої сили гроза вмить висмоктувала з Оксани всі сили. Вона це знала, тому, відчувши як слабне і поникає власна плоть, вирішила поспішити. Якщо не наважитися зазирнути в його обличчя зараз – потім на це не вистачить ні сил, ні мужності. Ну ж бо! Пора!

Крок вліво. Ось воно!..

Килим, на якому вона до того стояла, підстрибнув і боляче стукнув по куприку – не помітивши, як ноги відмовляються тримати її тіло, жінка опустилася на підлогу і розридалася. Чоловік перед нею разюче відрізнявся від Матвія, який розділив із нею сьогоднішній сніданок. Все в ньому було неправильне: його знеможений вигляд; сутулі й висохлі плечі; посинілі губи й ніс, що завмерли у зморщеній гримасі; бліда, зовсім без рум’янцю "посмішка", яка лукаво приховувала вже нікому не відомі таємниці і, особливо, сам вираз його обличчя. Він не був огидним чи жахливим. Скоріше смиренним та спокійним. Тільки очі – налиті невідомим для живого Матвія розчаруванням, – стурбовані, наче хотіли вистрибнути з орбіт та докотитися до правої руки. Вірніше до скарбу, який та досі покірно не відпускала.

Що ж там? – Оксана не бачила. Хоча схлипування поволі стихало, потік сліз ставав тільки сильнішим. Через нього її повіки набрякли й, хвала вищим силам, заважали розгледіти коханого детальніше, але образ його бездиханного тіла відбився у пам’яті назавжди. Вона стояла, притуливши підборіддя до грудей та акуратно, щоб не потривожити сон покійника, спираючись на стіл долонями. Так, їй вистачило відваги для того, щоб підійти до нього, та де результат її старань? Причина ретиради його душі так і залишилася загадкою, а поранене несподіваним горем нутро Оксани потребувало відповіді негайно.

Без поглиблених знань у області медицини визначитися із причиною смерті було неможливо. Вона могла оглянути кожну пору на його шкірі, перевірити кожен прихований під одягом шрам та натиснути на будь-які органи, заховані всередині затвердлого тулуба, але відповідь на запитання "чому?" можуть дати тільки спеціалісти. Єдине, що може зробити Оксана – бути поруч з Матвієм та берегти його секрети, занотовані у принишклому біля зупиненого серця блокноті.

Все ще з напухлими від сліз очима, вона всілася на диван разом із чотирма аркушами з-під лівої долоні покійного. Картку із його правої руки вона вирішила приберегти на потім. Що, коли там надто особиста передсмертна записка?

Але тоді це б означало, що Матвій знав про свою смерть заздалегідь.

Випереджаючи думки про безпричинне самогубство чоловіка, вона глянула на перший рядок першого ж аркуша зверху. Починався той із добре виведеної комбінації чисел. Кожен наступний – також. Оглянувши записи непильним поглядом, Оксана одразу зрозуміла, що саме тримає в руках. І чому Матвій приховував це до останнього.

03.09.2007 р. (14 років)

Не думаю що це розумно.

Вони називають мене мрійником і максималістом, але хіба мої слова не мають сенсу? Як можна довірити один з найважливіших виборів чотирнадцятирічному? Як я маю визначитися із професією на все подальше життя, коли навіть для вибору морозива мені потрібно порадитися з батьками? Подумати тільки! Вони справді чекають від мене зваженого рішення? У чотирнадцять років?! І я маю з цим миритися? Миритися?

Мене втомила злість. Усе літо я шукав правильне рішення, обмізковував ким повинен бути, але ця безглузда і невчасна відповідальність надто вже давить. Вона сплутує мої думки. Я, звісно, намагаюся впоратися із цим. Ось, вирішив записувати їх на папір. Мало б допомогти зрозуміти свої бажання, але всі слова, якими можна було б описати моє становище, вже закінчилися. А вкотре писати одне й те ж не хочеться. Тому я ще й малював. Картини, якщо можна їх так назвати, виходили не надто правильними, але я й не для виставки їх готував. Сам процес їхнього написання відволікав мене від проблем і заспокоював. До сьогодні.

Коли кожен день у школі це нове випробування стійкості, то перший день, особливо після затишних літніх канікул – її вбивство. Як виявилося, усі мої однокласники або визначилися із тим, чого хочуть, або визначилися із тим, що не хочуть взагалі нічого. І тут постає логічне запитання: як ті, хто всього рік тому загубилися разом зі мною на екскурсії у сусідньому районному центрі, зараз можуть знати ким хочуть стати напевне? Причому на все життя. Складається враження, ніби мене просто намагаються обманути. Всі. Не хочеться думати про світові змови, але все це видається якимось підозрілим.

У всякому випадку, говорити із ними, однокласниками, було неприємно. Хотілося б сказати більшість, але, думаю, абсолютно всі вони ставляться до цього вибору надто безвідповідально. А деякі з них ще й дозволяються обирати замість себе батькам, або просто йдуть шляхом найменшого опору.

І от, приходжу я зранку до школи і замість того, щоб потонути у запитаннях про проведення літа, чую тільки "Куди поступатимеш?", "Ким хочеш бути?" та "Лишаєшся в десятий клас?". Нічого не маю проти допитливості, але було б значно краще, якби такі запитання зринали у більш невимушених ситуаціях. А не одразу при зустрічі. Якщо це перше, про що вони питають побачивши мене вдруге за два місяці – боюся навіть уявити наскільки вони налякані. А я не боюся. Думаю, через це вони не знають як реагувати на мене. Тому що я злий, але не нажаханий. Я знаю якій професії хочу присвятити життя і знаю, що вибір цей, зробив сам. Тільки не знаю поки у який ВНЗ вступати й не хочу поспішати, як це роблять однолітки.

Через це вони страшенно дратуються. Особливо Назар. Не знаю навіщо, але все ж сказав йому, що обов’язково стану визнаним художником. Той спочатку розсміявся, а потім прохрипів, що мої мрії надто дитячі. Я відповів: "Зате вони мої" – він мене вдарив. Не достатньо для того, щоб я гепнув у відповідь – він злився і я розумію чому. Його батьки навіть не приховують, що обрали для нього професію, ще коли він лежав під дванадцятипалою кишкою матері. І вибір їхній настільки неправильний, що й Назар розуміє – жити йому доведеться ой як нелегко.

Але хіба мені легше?

Я зовсім не готовий до вступу. Не знаю який навчальний заклад найкраще підготує мене до життя, не знаю у якому місті у мене буде найприємніше оточення і гадки не маю чи варто здобувати освіту художника. Що, коли краще підібрати для себе основну професію, яка зовсім не стосується мистецтва, а малювати тільки у вільний час? Тоді у мене буде можливість отримувати постійний прибуток, але чи вистачатиме часу для хобі? Потрібно оцінити ризики.

"Оцінити ризики" – не для чотирнадцятирічних придумане це словосполучення…

Ні. Зараз у мене нічого не вийде. Мені потрібен час на роздуми і виграти його можна тільки залишившись на десятий та одинадцятий клас. Не думаю, що за два роки щось зміниться, але хоча б спробую втиснутися у місцеву мистецьку компанію. Можливо напишу декілька робіт на конкурси, попрацюю над ім’ям та репутацією, займуся вивченням нових технік. Підготую ґрунт.

Я визначився з метою. Нехай не знаю як її досягти, але знаю напевне – відмовитися від пошуку рішень не зможу. Я не зраджу собі, як це зробили мої однокласники.

20.08.2009 р. (16 років)

Як я й казав два роки тому (трохи більше), нічого не змінилося. Я не подорослішав, не виріс емоційно і зовсім не знайшов собі місця в суспільстві. Просто став трохи вищим. Не цього я очікував від процесу дорослішання.

Чесно кажучи, гадки не маю що робити далі. Щоб приховувати свою розгубленість доводиться постійно імітувати впевненість. Іноді гра заходить настільки далеко, що я вірю у свою ж брехню. Та результату від неї ніякого. Жодну з моїх робіт – а через вкрай ліниву натру я написав тільки два середні у всіх значеннях пейзажі – спільнота так і не помітила. А я все одно тільки усміхаюся і киваю, мовляв, це не проблема, визнання мені не потрібно, заробляти на життя мені й так не надто хотілося, і, взагалі, обійдуся без їжі.

З ВНЗ все ще гірше. Значно. Оскільки як митець я себе не реалізував, пора подумати про іншу спеціальність. Тобто про кар’єру художника я не забуду, але вкладати в неї всі сили більше не хочеться. Відсутність досягнень у цій царині страшенно небезпечна. Вона б’є прямісінько в серце ентузіазму і може знищити бажання творити назавжди. А як без нього братися до роботи, яка й так нікому не потрібна?

Так чи інакше, байдикувати зараз чотири роки у якомусь мистецькому інституті не збираюся. Розмова із сталими художниками, трохи навчальної літератури та мати-практика навчить мене значно більше, ніж будь-який навчальний заклад. Тож, думаю, поки ідею із живописом варто відкласти. Вивчуся на професію, яка годуватиме мене перший час, а коли матиму сталий прибуток і вільний час – обов’язково продовжу творити.

Зараз же покірно чекатиму. Хоча й не знаю чи впораюся. Декілька днів в одинадцятому класі відновили моє відчуття неповноцінності й приниженості. Вони, однокласники, досі сміються з моєї мрії. Не те щоб я сильно через це хвилювався – все ж деякі з них моїй безглуздій сміливості страшенно заздрять. Але, виходить, Назар був правий. Кому потрібне мистецтво?

Напевно, варто зайнятися інформаційними технологіями. Графічний веб-дизайн, до прикладу, майже те, що мені потрібно. Проте, одним лише оформлення сайтів займатися не можна, бо якщо відкладати мрію, то тільки задля клопіткої та невтомної праці. Тож, можна буде зайнятися створенням програмного забезпечення загалом. Це не зовсім те, що мені подобається, але вибору особливого немає. Я сам винен, що не зміг заявити про свої творчі наміри світу. Тепер готуватимуся до ЗНО (а деякі з однокласників готуються до нього ще з початку літа) і вивчатиму абсолютно нову й "далеку" сферу. Можливо це надихне мене на створення нових шедеврів та більш змістовного дослідження художнього мистецтва?

Не знаю. Але знаю, що живопис я не покину. Не вірю, що зможу припинити малювати, бо проти природи не підеш. Це бажання в моїй крові і стримувати його – означає нищити своє ж тіло.

14.09.2014 р. (21 рік)

Ще на першому-другому курсі, коли я тільки починав пізнавати самостійність, записувати свої почуття на папір було ідеєю непоганою. Як і в минулі часи, це допомагало мені зібратися з думками й дарувало якусь впевненість, віру чи щось схоже на те. Так я звикав до нових місць і нових правил побуту. Таким був мій метод адаптації.

Звісно, я намагався його вдосконалювати. Окрім звичного архівування подій, у щоденник було додано перелік особистих перемог та звершень. Спочатку, задум здавався безглуздим, але коли список розрісся на цілу сторінку – ставлення до нього довелося змінити: чим більшим він ставав, тим сильніше я вірив у те, що моє життя не застрягло у трясовині; що навіть найпідступніші проблеми насправді не так вже й важко здолати.

Та коли далекі знайомі стали близькими друзями, а чужі вулиці – звичною дорогою додому, потреба у безперервному веденню записів зникла. Більше того, записувати було нічого. Усі дні злилися в один нескінченний куліш. Іноді здавалося, що вони повторюються і вловити відмінність між Вчора та Завтра без календаря стало не підвладним для розуму завданням. Тоді між моїми записами почали виникати перерви тривалістю в тиждень, місяць і, зрештою, два роки.

До чого я веду?

Період мого навчання, всупереч усьому, що мені розказували про "студентські" роки, був найогиднішим етапом життя. І я страшенно радий, що він, нарешті(!), завершився. Тепер я не тільки спостерігаю за тим як день змінюється на ніч і навпаки, а справді живу. Не існую, а насолоджуюся буттям. Радію настільки, що після двох років перерви, я знаходжу сили знову взятися за ручку й сісти за цей побитий часом не менше за мене блокнот не тому, що шукаю підтримки, а тому, що хочу поділитися хорошими новинами. Хіба це не чергова перемога? Думаю, варто внести її до списку.

Але спочатку розповім про формування кар’єри.

Влаштуватися на хорошу роботу одразу після здобуття диплому, очевидно, неможливо. Навіть як для мрії, таке бажання надто наївне, адже з першого разу не виходить практично нічого. Як доказ: декілька мовчань у відповідь на надіслане резюме, чимало запрошень на співбесіди, на яких, як виявилося, мене ніхто не чекав та одне невдале обговорення посади, для якої моя освіта, власне, потрібна не була. Тільки після низки спроб я зміг натрапити на "Інсайт "* – молоде агентство, яке займалося створенням сайтів для таких же молодих підприємств.

До речі, поки пам’ятаю, ходять поголоси, наче директор – Орест Вікторович – реєструючи своє дітище, планував наректи його "Ін сайт" (in site – щось на кшталт "на сайті"), але, сам того не розуміючи, допустився помилки й назвав свою організацію мудрованим терміном із сфери психології. Та це не найцікавіший бік його персони.

Ще під час нашої співбесіди я помітив, що поводиться він незвично: наче впустив в своє тіло божевільного Мальварму і, випавши із звичного плину часу, не розумів де і коли знаходиться. Або розумів, тільки не сильно через це радів. У всякому разі, розмові нашій це не завадило. Він привітно представився та вельми шанобливо відзначив, що мої знання справді необхідні і будуть дуже корисними для його агентства. Проте на перших етапах можуть не знадобитися. Після цього він сказав, що не бачить причин позбавляти своїх працівників такого спеціаліста і продовжив вдивлятися в стіну перед собою так, наче розглядав своє відображення в дзеркалі, якого там, звісно, не було.

Менше ніж через хвилину спостереження за дивацтвами начальства, я отримав своє перше завдання – створити невигадливий сайт для мережі меблевих магазинів. Почувши, що роботи не надто багато, я зрадів, стримано кивнув і підготувався закарбувати потрібні деталі замовлення: назву мережі, кольори їхнього логотипу, особисті вподобання-побажання замовників і тому подібне.

Натомість, Орест Вікторович багатозначно мовчав.

Тоді я вирішив, що він збирається назвати якийсь страшний недолік роботи в "Інсайті". Як не як, а ні графік, ні робоче місце, ні зарплату, ні саме оформлення мене як нового працівника ми не обговорили. Але все щойно перелічене мій перший роботодавець проігнорував. Незграбно підвівшись з крісла, він сказав що до завтрашнього дня я можу бути вільним. Як результат, ми потисли один одному руки й розійшлися кожен по своїх справах – за прожиті мною майже двадцять два роки нічого дивнішого, ніж ця розмова ще не траплялося.

Доро́гою додому я обдумував чи не скоїв помилки, довірившись "Інсайту". Все таки поведінка й відсутність досвіду Ореста Вікторовича неабияк насторожували. Та обирати не доводилося – не в тому я становищі, коли від роботи можна відмовитися. Оксана ось, до прикладу, не тільки влаштувалася куди хотіла, а й просувається кар’єрними сходинками вже під час навчання.

Мені ж потрібно було напосісти. Відсутність точних відомостей про магазини замовника заважала (знав би хоча б назву!), але це не означало, що можна розслабитися. Весь вечір я провів аналізуючи вже існуючі сайти меблевих магазинів і, пошукавши в них спільні риси і шаблонність, зранку наступного дня вже знав з чого можна починати. Тільки не довелося.

Так як про час ми не домовлялися, я прийшов до порогу "Інсайту" рівно о дев’ятій годині ранку – п'ятнадцять хвилин тому Ореста Вікторовича відвезли до лікарні. Ще до відкриття, у нього, як мені сказали, почали проявлятися ознаки потенційно небезпечної паніки. Спочатку, весь спітнілий і наляканий, він намагався її приховати, але коли вона переросла у могутню істерику, працівники одразу ж викликали медиків.

Я подякував колезі, який розповів мені цю історію, і одразу ж запитав хто супроводжував Ореста Вікторовича. Як виявилося, про це ніхто не подумав. Всього за декілька хвилин я зібрав увесь колектив у щільний дружній гурт і ми вирушили до лікарні. Там Оресту Вікторовичу вже допомогли. Правда після прискіпливішого огляду невропатолога було вирішено, що стіни лазарету він покине не швидше ніж через тиждень постільного режиму. За словами лікаря, недалека та хвилина, коли через безперервний стрес можуть виникнути перебої у роботі імунної системи.

На час лікарняної відпустки важелі управління "Інсайтом" Орест Вікторович віддав у руки нового заступника. Себто у мої. На його думку, ніхто так не впорається із складностями професії директора, як спеціаліст мого рівня. Хоча, найімовірніше, справа в тому, що я єдиний не бачив його зриву. Тобто по-справжньому невимушено і без сорому Орест Вікторович міг дивитися у очі тільки мені.

Відповідати за функціонування всього агентства було страшно, але не зовсім

важко. Скоріше приємно. За час навчання в університеті я не одноразово брався за дрібні підробітки, тож певний досвід роботи мав. Його я використав для виконання замовлення мережі меблевих магазинів, його я намагався передати зібраній Орестом Вікторовичем команді. І виходило, наче, не погано.

Відколи мої повноваження повернулися до посвіжілого після вимушеної відпустки директора, минуло три дні. Відтоді, завдяки моїй ініціативі, окрім веб-розробки наша компанія запропонувала замовникам ще й розробки програмного забезпечення, системи фінансового моніторингу, системи розробки інтеграції та візуалізації даних.

Таким чином ми переконалися, що поступові, добре зважені, десь незначні, а десь важливі вдосконалення можуть забезпечити "Інсайт" успіхом та процвітанням надовго. Сподіваюся, в нас все виходитиме і з часом мій прибуток стане постійним й достатнім настільки, щоб я мав час на мистецтво. Адже довго витерпіти цю творчу, та все ж монотонну роботу не зможу. Вже й не пригадаю коли востаннє тримав в руках олівця.

Але обов’язково це виправлю. Не хочу десь в старості виявити, що так нічого й не досягнув. Не хочу помітити колись, що так і не отримав того, чого хотів. Я цього просто не витримаю.

16.11.2018 р. (25 років)

Дивно.

За час ведення щоденника я жодного разу не перечитував написаного раніше. Звісно, інколи, за нагоди, перебігав поглядом закінчення попереднього запису, але поки той вчорашній, нічого виняткового там не знайти. Він ще не встиг доспіти. Спогади про нього надто свіжі. Той я, який написав його декілька годин тому, практично не відрізняється від мене теперішнього. Проте варто лише на трохи збільшити інтервал, проміжок часу, як одразу ж з’являється хвилювання. Страх, який кричить, що ти не такий як був раніше.

Напевно через нього я ніяк не наважуся заглянути у далеке минуле. Боюся дізнатися, що моя парадигма змінилася надто безповоротно. Або, гірше, що не змінилася взагалі. Чи не хочу знати наскільки колись був наївним. Чи – що залишився таким же простодушним і досі. Не знаю. І довідуватися не хочу, бо якщо дорослішання мене змінило, то звідки мені знати чи на краще чи ні?

Сьогодні попередня нотатка, кінець якої я перечитав, виявилася чотирирічної давності. Для страху недостатньо, але для скромної туги цілком вистачає. У ній йшлося про мою нетерпимість до нудної роботи і про бажання забути про неї за найпершої можливості. Що ж, це викликає низку запитань. Зокрема: я помилився, коли називав її непотрібною, чи коли погодився терпіти її аж до сих пір? Тобто, якщо я досі її не змінив, то це вона не така вже й погана чи просто я змирився?

Не знаю.

Я, наче, обіцяв не забувати про мрію. Сподіваючись не змарнувати життя, клявся присвятити його мистецтву, виконанню якогось вищого призначення. І розумів, що якщо відмовлюся від своїх слів, то буду нещасним. Не розчарованим чи засмученим, а насправді розбитим і нікчемним. Зневажатиму себе.

І ось, виявляється, я так і зробив – зовсім закинув малювання.

Дарма.

Нехай не мав часу проводити години за мольбертом, проте міг хоча б цікавитися самим ремеслом. Вивчати почерки відомих художників, дізнаватися про нові стилі і їхні зразки Спілкуватися з митцями. Робити хоча б щось. Але ні. Я просто забув. Наче ніколи й не хотів.

Руки вже майже опустилися. Та здаватися не збираюся. Потрібні зміни – щось вигадаю. Думаю, якщо зараз переїхати у якусь невеличку мікродержаву на заході Європи, із монархічним устроєм та розмірами настільки малими, щоб можна було заховатися від Баварського війська, поселитися там і жити на заощадження та невеликий прибуток із дрібних замовлень щодо оздоблень сайту, то часу для малювання буде навіть більше ніж потрібно. Тоді я зможу надолужити втрачене. Зможу стати тим, ким завжди хотів.

Головне – наважитися і не відступити. Без обговорень деталей з Оксаною. Просто скласти план дій і вирушати. Адже потім буде надто пізно.

Сторінки Матвієвого щоденника витекли з її рук і з гуркотом плюснулися на підлогу. Разом з ними на голову Оксани линула злива нових запитань. Важливих запитань, відповіді на які не можуть бути ні вичерпними, ні однозначними. Чому Матвій приховував існування щоденника? Існування чого іще він замовчав? Які секрети відправилися на той бік разом з ним? Які залишилися тут? Скільки з них було приховано від неї? Скільки – від самого себе? Й чи можна взагалі читати настільки інтимні записи в присутності його мертвого тіла?

Від останньої думки Оксана стрепенулася. Поринувши у Матвієві спогади, вона геть забула про його формальну присутність. Як їй це вдалося? Ось же він – той, кого мить тому вона боялася ледь не до втрати свідомості – на відстані витягнутої руки.

Руки. Руки? А й справді.

Її погляд зупинився на правиці Матвія. Єдине місце, де могло ховатися остаточне пояснення причини смерті чоловіка – зімкнутий у його правій руці аркуш із ув’язненою у собі історією життя. П’ята, непрочитана і загадкова сторінка із його щоденника.

Вагатися у необхідності її прочитання не було сенсу. Вона вже наважилася. Древній страх перед бездиханним тілом зник, тож зупинити Оксану могло тільки горе. Але, як відомо, допитливість сильніша за лихо. Люди єдині створіння, які погодилися б стерпіти пекло тільки заради того, щоб зрозуміти як воно працює.

Вона вільно підвелася з місця й вийняла із зазвичай ніжної долоні чоловіка призначений не для сторонніх очей запис. Дата, з якої той починався, була не знайома, а рідна.

21.12.2012 р. (18 років)

Вперше почувши про наступаючий на п’ятки кінець світу, я розсміявся. Якщо люди готові довіритися кому завгодно, то довіряти людям – свідомо дозволяти себе обманути. Особливого сміху заслуговував сьогоднішній ранок, адже за віруванням жертв не надто якісної пропаганди, він повинен був стати останнім для всього світу. Що ж, мій останній сніданок був таким же паршивим, як і зазвичай. Втім, ацтеки все ж не помилилися – сьогодні звичному для мене світу прийшов кінець. Передбачений, але не очікуваний.

Повертаючись додому після чергової лекції з якогось предмету (щоб згадати якого саме довелося б заглянути в розклад), я несподівано зрозумів, що якщо поточна година стане для мене останньою, то провести її більш безвідповідально й намарно в мене вже не вийде. Усвідомлення цього лякало сильніше ніж потенційна смерть. Все ж ми живемо в дивовижному світі: одна й та ж брехня може змусити марнувати свій час і допомогти усвідомити його цінність одночасно…

Відтак, після ґрунтовних роздумів, мені захотілося провести цей день по-особливому. Для початку я вирішив пообідати в розхваленій однокурсниками кав’ярні, побувати в якій раніше не доводилося. Ідея видалася і непоганою, і не надміру винятковою, але одразу ж виникла проблема: протягом наступних півгодини потикатися туди нічого. Тоді, в перерві між заняттями, до закладу збігалися студенти з усіх околиць і сподіватися на спокійний ланч серед божевільного аншлагу можна було тільки за відсутності доброї кількості звивин.

План довелося змінити. Додому йти не хотілося, тож я просто котився вздовж однієї з вулиць й намагався знайти заклад, якому б вистачило тепла зігріти мене

морозної грудневої днини. Невдовзі я натрапив на звичайну, у всіх значеннях цього слова, кав’ярню. Вона майже нічим не відрізнялася від будь-якої іншої на протилежному боці вулиці, тому всередині було майже затишно.

Я ніколи не любив незнайомих місць. Люди у нових закладах, завжди видавалися мені злими й вороже налаштованими за замовчуванням. У їхніх очах я читав зневагу навіть тоді, коли її там могло й не бути. Проте, варто було лише сісти за столик, як офіціант, який глянув буквально крізь мене, вирішив, що обслуговування я не вартий. Він наче розумів, що моєї рішучості не вистачить щоб запротестувати. Розумів, що якщо йому не захочеться підійти до мене, то я підійду сам. Або просто піду геть.

За дві хвилини він не глянув у мій бік жодного разу. Я сидів за абсолютно порожнім столиком, без меню, спецій, серветок чи декоративного оздоблення, й вдивлявся в його спину із справжньою ненавистю. Так минула ще одна хвилина – проблема все ще залишалася невирішеною.

Нарешті я наважився попросити звернути на себе увагу, як, раптом, одна з відвідувачок, тихо стукнувши дверима до туалету, пройшла через весь зал і зупинилася поруч зі мною. З крісла, що було навпроти мого, вона взяла сумку й завмерла, не значи що робити далі.

Пазл склався.

Цей столик належав їй. Вона зайняла його. І перед тим як відправитися у кімнатку для панянок встигла, напевно, що-небудь замовити. А офіціант, вирішивши що я її друг, не бачив потреби підходити до клієнта, який замовляти нічого не стане.

Поки мої думки металися у спробах розтлумачити ситуацію, дівчина чекала на пояснення. Як справжній джентльмен, я спробував переказати їй усвідомлене й галантно подався до виходу. Не знаю що сталося потім, але пообідали ми разом.

До кінця цього дня залишилося приблизно дві години, тож перед все ще імовірним апокаліпсисом брехати не стану: я знаю, що розмова із дівчиною з кав’ярні не була дружньою; що вона стала наріжним каменем наших значно ближчих ніж приязнь стосунків, але про вищі почуття говорити не варто. Справа в тому, що вона, дівчина, мені не зовсім подобається. Вона, звісно, чудова, красива, цікава, не без хороших манер й інтелекту, але не та, з ким би мені хотілося прожити життя. Напевно, краще буде попрощатися з нею одразу. Тільки не думаю, що у мене вийде, адже я так давно не спілкувався з людьми, особливо на теми відмінні від навчання, що варто їй проявити трохи турботи й підтримки, як розлучитися з нею мені вже не наважитися ніколи. Я надто слабодухий, щоб сказати "ні" дівчині, яка мене, можливо, любить.

Надто велика кількість правди, що звучить як нісенітниця, позбавили Оксану певності, вибили з-під неї основу, на якій тримався світогляд. Вона більше не вірила в диван, що підтримував її підібрані до живота коліна; у стіл, на якому лежав фальшивий Матвій; у виведені на постарілому папері закарлючки та, тим паче, у складені з них слова, які говорили про те, що її чоловік всього-на-всього боявся піти. Не хотіла вірити, що він не любив її з першого дня знайомства.

Сльози, які так невпинно вивільнялися з очей до цієї миті, зникли. Спроквола дихати ставало легше. Вона байдуже підвелася з дивану і зависла над тілом Матвія. Дивитися на його в’ялу спробу приховати брехню було не важко. Біль покинув її. Як і страх. Тільки смутку, який все ж заважав ясно бачити, потрібно дещо більше часу.

Постоявши так добру хвилину, Оксана вирвала з-під завмерлих грудей щоденник: чималий блокнот з обкладинками, зробленими із справжніх пластин дерева, очевидно, був немолодим та нецікавим. Як і вона. Його сторінки більше не видавалися загадковими. Скоріше викритими. Безбарвними. Те, що між ними ховалося більше не могло здивувати Оксану.

Плавним порухом вона відхилила дерев’яну пластину. На форзаці ліворуч були виведені молодою рукою Матвія рядки:

"Страшно не отримувати того, чого справді хочеш. Але не страшніше, ніж прикидатися, наче отримане це те, чого ти завжди хотів".

© Олександр Тевтос,
книга «Інтервал».
Комментарии