Розділ 18. «Пам`ятаєш наше парі?»

-         Чому ти пішов? – запитала Неля.

-         Слухайте… Тільки не кажіть батькам…

-         Ти що, з каштану впав? – обурилася Катя. – Я вже пообіцяла татові. Що приведу тебе!

-         Ти мене взагалі чуєш? Ти розумієш, чому це все відбувається? Я вже говорив, що не збираюся знову робити так, як хочуть наші батьки!

-         Поясніть, про що ви говорите? – вигукнула Неля.

Катя і Макс мовчки перезирнулися. Раптом задзвонив телефон Нелі.

«Так,мамо. – дівчина підняла вказівного пальця і всі затихли. – Так, зараз буду. Ні, я з Людою… Так-так, добре».

-         Слухайте, мені треба йти. Мама хвилюється. – вона встала з місця.

-         Я теж піду! – озвалася Люда. – Проведеш мене?

Неля ствердно кивнула. Подруги попрощалися і пішли.

◊    ◊    ◊

Неля бігала по кімнаті, прибирала і слухала музику. В навушниках грала пісня  Imagine Dragons «Believer». Вона рухалася в такт музиці і тихенько підспівувала. Настрій був хороший, так як мати «попустилася» і все-таки дозволила їй зустрічатися з Максом.

Дівчина стояла спиною до вікна і витирала на полиці пил. Раптом хтось схопив її за талію.  Від несподіванки Неля підскочила і заверещала. Навушники випали з вух, а ганчірка полетіла в обличчя незнайомцю. Вона повернулася і побачила перед собою Макса, який голосно сміявся.

-         Що там сталося? – запитала мама з кухні. –

-         Та нічого… - відповіла дівчина. – Все в нормі.

Неля закрила двері кімнати і повернулася до хлопця.

-         Дурбелик, чи що? – обурилася вона.

-         Ну пробач… - все ще сміявся хлопець. – Я взагалі-то прийшов запросити тебе погуляти.

-         Погуляти? Ну… Якщо погуляти, то я тебе пробачаю.

Через кілька хвилин пара вже йшла по парку, милуючись красою природи. Неля йшла і щось захоплено розповідала.  Про те, як вона нещодавно 125-й раз передивилася «Титанік», як в дитинстві любила Ді Капріо, як на неї напав собака і як вона мріяла полетіти в космос. А Макс, який завжди сміявся з її дитячих розповідей, йшов, понуро опустивши голову, а на її веселі питання відповідав сухим «Угу…» Дівчину це насторожило і вона, зупинившись, поглянула хлопцеві в обличчя.

-         Щось сталося? Ти якийсь… Не знаю… Сумний, чи що… - занепокоїно спитала Неля.

-         Все добре… - Макс відповів відсторонено.

-         Ні. Нічого не добре… - вона взяла його за руки. – Розкажи…

Вони сіли на лавку і хлопець дістав з кишені видовжену оксамитову коробочку.

-         Пам`ятаєш наше парі? – запитав він.

-         О… Тоді в бібліотеці? – розсміялася дівчина. – Я ще тоді сказала: «Та кому ти взагалі потрібен!» Виявилося, що потрібен.

Макс посміхнувся і сором`язливо почервонів, отримавши поцілунок в щоку. 

-         Так… Це було кумедно… - хлопець вручив коханій подарунок. – Це тобі на пам`ять.

Неля взяла коробочку і з цікавістю глянула всередину. На оксамитовій тканині лежав кулон з білого золота. На білому ланцюжку висіли дві маленькі з`єднані руки, напис знизу повідомляв: «Давай, укладемо парі…»

-         Замовив в одного знайомого. – пояснив Макс. – Так, є дефекти, трохи криво, але…

-         Це прекрасно! – перебила його дівчина і кинулася обіймати. – Правда! Але… воно мабуть таке дороге…

-         Що ти… Мені для тебе нічого не шкода! Думаю, він тобі буде нагадувати мене…

-         Тобто? – не зрозуміла вона.

-         Ну… Я через тиждень їду до Львова…

Неля так і застигла. Очі скажено бігали, шукаючи якийсь підступ. Вона не могла повірити в сказані ним слова. Вона більше його не побачить? А якщо втекти з ним? Тоді все буде добре! А мама? Тато? Мишко? А як же театральна кар`єра? Одеське театрально-художнє училище? Вона ж обіцяла мамі…

Всі ці думки метались в голові Нелі. Що вона обере? Дівчина стисла праву руку в кулак і відчула, як гострі кінці кулона боляче врізалися їй в шкіру. Невже це все?