Не мовчи
Не мовчи

  Красива молода дівчина поважно сиділа за комп’ютером у невеличкій приймальні. Її тендітні натреновані пальчики бігали по клавіатурі, виводячи на екран рядок за рядком. Ранкову тишу насмілювався порушити тільки легкий шум від системного блоку. За вікном, по довгій головній вулиці тягнувся центр міста, великого та людного, де жителі, ніби комахи, бігали з одного місця на друге, не помічаючи одне одного. Вона теж не звертала на них уваги, лише з рідка поглядала туди, аби очі відпочили, а тоді знову за роботу, нудну й непродуктивну. Її місія – сидіти на посту і приймати людей, але яких? Різні тут ходили, і малі, і великі, і багаті, і бідні, і розумні, і дурні - одним словом, клієнтів вистачало, а це означає, що зарплатня буде вчасною та ще й з добавкою, якщо постаратись. « Добре, що кулер нещодавно купили, спека неймовірна», - вона потяглась за вологими серветками, аби витерти піт з чола. На хвилину, піднялася, щоб відчинити вікно і насолодитися свіжим повітрям літньої пори. « Ще трішки і настане відпустка… О, Боже! Я ж іще не думала, куди ми поїдемо! Потрібно негайно цим зайнятися. Таїланд чи Шрі-Ланка? Венесуела чи Єгипет? Це літо повинне стати особливим у моєму житті…у нашому житті, він наважиться зробити мені пропозицію. Я вже сумую за тобою, коханий», - солодкі думки про щасливе майбутнє відірвали дівчину від землі, тепер спробуй наздожени…

Хіба, може, пора року бути особливою, та й взагалі, будь-що? «Цей медведик дуже важливий для мене», або «Я ніколи не забуду наш дуб, під яким ми вперше зустрілись», що воно означає? Чи в змозі ми привласнити собі такі речі? Напевно, в цьому суть людського життя. Для нас важливо поєднувати події, через, які ми проходимо. Сприйняття – дивовижна сила, що змушує особистість, зовсім по іншому дивитися на світ. Це, ніби калейдоскоп, ти його крутиш туди-сюди і з’являється картинка, тільки життя – не іграшка, картинки бувають і погані, і хороші.

По коридору зацокотіли підбори. Цок-цок по холодній підлозі. Хтось спокійно наближався до світла. Легкі жіночі парфуми заполонили приміщення. Пахло персиками та лимоном зі свіжими нотками хвої. Тендітна рука взяла пластмасовий стаканчик, щоб налити води.

- Доброго ранку, пані Уляно, - звернулась до неї секретарка.

- І справді, доброго, - усміхнено відповіла жінка. Її усмішка підкорювала всіх оточуючих своєю щирістю та любов’ю. Коротке біляве волосся виблискувало під променями сонця. – На сьогодні багато справ?

- Не дуже.

- От і чудово. В такі прекрасні дні варто відволіктися від проблем десь у теплих краях на курорті, а не тут, правда ж, - Уляна відчинила двері та зайшла у свій кабінет. Простота – найбільше багатство, вона вже не пам’ятала звідки цей вислів, але завжди його дотримувалась. Велике вікно що, ніби плазма, без кінця показувало живі фільми, кілька картин у стилі модерн та стелажі забиті книгами. Жінка одягнула білий халат та сіла за стіл. Жодного лишнього папірця, тільки маленьке фото синочка з чоловіком та рожева орхідея, що ідеально вписувалася в пастельні кольори кімнати. Секретарка принесла потрібні документи і на виході сказала:

- Пані Уляно, вчора, коли ви вже пішли, подзвонив чоловік, хотів щоб його записали на ранковий прийом.

- І коли прийде наш клієнт? – вона завжди казала «наш»,підкреслюючи колективізм.

- Через півгодини, - сухо відповіла та. Їй чим швидше кортіло наблизитись до обіднього часу, аби хоч на кілька хвилин покинути цю задушливу сіру будівлю та прогулятися маленькими вуличками, заглянути в крамниці, що так і вабили своїми яскравими вітринами, випереджаючи одна одну, випити смачної кави у тому кафе, де вони познайомились з коханим…Ах, яке нестерпне це очікування! Ми всі чогось чекаємо, але чого саме? Що нам, простим смертним потрібно? Комусь вина і видовищ буде замало, а хтось вдовольниться водою й скибкою хліба. Невже у цьому і полягає основа? Нам скільки разів кажуть, що люди різні, так як і їх бажання, але насправді це не так. Хіба ми не бажаємо щастя, добробуту, спокою, кожен по-своєму, але ж усі цього прагнуть, а найбільше, що робить людей схожими між собою – це потреба у спілкуванні. Щойно новонароджене дитя, вже хоче емоційної розмови з мамою, а як важливо підтримати підлітка чи дати хорошу пораду дорослому сину. Хоча б хвилинку в день приділіть увагу своїй бабусі і дідусю, справа не в моральності, а в мовленні, воно супроводжує нас протягом життя – воно є нашим багатством.

Гучний гул машин не припинявся, а сонце піднімалось все вище і вище. Через відчинене вікно доносились голоси прохожих. Уляна тихо працювала за ноутбуком, вся ця метушня не для неї. Повністю поринувши у роботу, вона й не здогадувалась, що її чекає. Раптом у двері постукали.

- Увійдіть, - не роздумуючи, відповіла жінка.

Важкі кроки переступили поріг кімнати; ледь чутно зачинились двері, в які насторожено з іншого боку дивилась секретарка. Той, хто щойно зайшов не вимовив і слова, тільки непорушно стояв, ніби чекав наступного наказу. Уляна підняла погляд і завмерла – перед нею… священик, одягнений у типову чорну рясу, яка за контекстом слугувала, ніби захистом від гріха. У ній чоловік здавався ще вищим та худішим. Довга сива борода спадала на груди, а волосся було зав’язане у хвіст. В тремтячій руці він тримав затерті чотки. Сухе, ніби закам’яніле обличчя, бліді губи, яких майже не видно, червоні очі – невже від сліз. Вони дивились один на одного, не насмілюючись порушити цей зв'язок. Та все ж відвідувач заговорив:

- Ви Уляна Коваленко? – його голос налякав жінку. Хрипливий, заглушливий зовсім не такий як в священнослужителя. Вона піднялась і жестом запросила гостя сісти на один із м’яких крісел, що стояли посередині кімнати. Таких гостей жінка не часто бачила в себе.

- Так, - протяжно відповіла лікар. - А ви, напевно, той самий ранковий клієнт.

Чоловік хитнув головою. «Що може робити в кабінеті психолога священик? – Уляна вдруге за свою довгу практику запанікувала. Вперше так сталося, на презентації наукової дисертації в університеті, а тепер їй доведеться знову відчувати цю невпевненість, миттєвий жар і холод, сором, пітливість – жах, який неможливо передати словами. – Зазвичай, я даю відповідь, але в даному випадку в мене самої вагон запитань».

- Тут досить затишно…- він оглянувся навкруги. – Спокійно.

- У цьому й суть кабінету психолога, - вона особливо наголосила сказане і одразу пошкодувала про такий вчинок – чоловік насупився, напевно, він дуже довго вагався щодо цього візиту. – Я мала на увазі, що за правилами повинна панувати хороша атмосфера, яка дозволить вам розслабитись…

- Як у церкві, - перебив її клієнт, - це ви хотіли сказати.

Уляна ніжно усміхнулась, однак у відповідь отримала лише презирливий погляд.

- То… Краще перейдемо до справи, - лікар підійшла ближче до нього і оперлась об стіл. – Що вас привело до мене? – люб’язно запитала та.

- Дивно, чи не так.

- Зовсім, ні. Як мені можна до вас звертатись? – Уляна зачинила вікно і повернулась на місце.

- Григорій.

- Що ж, пане Григорію, - тепер вона сиділа біля нього. – Ми з вами не вороги, навпаки, союзники. У нас одне завдання – допомогти людській душі знайти спокій, тому якщо вас щось турбує – я готова докласти максимум зусиль для вирішення проблеми. Не варто хвилюватись, гарантована повна конфіденційність, обіцяю.

Вона знала, що означає кожен його рух - легке нервове посіпування та гусяча шкіра. «Страх, ось в чому причина, - пролетіло в її голові. – Чого ж ти так сильно боїшся, якщо прийшов».

- Мені сказали, що ви найкращий психолог, - тихо і впевнено сказав отець. – Можна води?

«Відтягуєш час, навіщо?»

- Будь ласка.

- Дякую, - він торкнувся до її руки, коли брав склянку.

« У нього жар», - подумала про себе Уляна. Тепер вона ще більше хвилювалась за пацієнта.

- Зазвичай, мені доводиться займати місце уважного слухача, а тепер, ніби я сам на сповіді, - він засмучено дивився на дно склянки.

- У нашому світі це називається сеансом, але схожість однозначна. Люди приходять у церкву з повною довірою, повагою, вони сподіваються на допомогу, просять її у Господа Бога через молитви, але отримують набагато більше – впевненість у своїх силах. Так само роблю і я – пробуджую їх силу.

- А якщо прихожанин не отримує бажаного, що тоді робити?- Уляна відчула в голосі Григорія злість. «Невже, це…

- Якщо все чим ми живемо – брехня? – гнів чоловіка наростав. Психолог знову згадала неприємну історію про презентацію. По тілу пройшлись мурашки, але вона швидко себе опанувала як і клієнт.

- Пробачте, я запанікував, - він накрив руками голову. – Скажіть, лікарю, що робити тому, хто зневірився, хто втратив останню надію, хто ненавидить своє життя?

В темних очах Григорія з’явились краплі сліз, як і в той самий день, тільки тоді вони були щасливі, а зараз… Скільки минуло років? Не варто рахувати, хіба можна обчислити біль від незагоєної рани.

- Пане Григорію, чому вам так погано, розкажіть мені, - тепер Уляна бачила перед собою залякану дитину, яка ледь-ледь трималася аби не заплакати. Йому не вистачало повітря, він кинувся до склянки на столику і жадібно пив останньої краплі. Лікар дала чоловіку трохи часу щоб оговтатись.

- Це давня травма? – прошепотіла Уляна, нахилившись до нього. – Ви вирішили знайти розраду, це нормально, так усі роблять, але часто воно не допомагає. Потрібно прийняти, зізнатися у помилці самообману, тоді можна починати лікування.

- Мені п’ятдесят п’ять років, що я можу вже зробити. Нічого.

- Тоді чому прийшли сюди?

- Не знаю. Я скільки часу намагався забути, пробачити, відійти від цього, але, з рештою, не вдалося…

Священик дивився на фотографію сім’ї. Щасливі обличчя усміхались до нього. Уляна помітила як він також намагався відповісти їм, та помилилась – це був лише нервовий тік від переживання, яке бурлило в середині. Але в чому ж причина?

- У вас гарний син,- Григорій міцно тримався за бильця. Його товсті пальці вп’ялися і не збиралися відпускати крісло.

«Може, він втратив родину, тепер ясно чому нема обручки», - Уляна приглядалась до кожної деталі, намагалася проникнути в голову, випередити його відповідь, але це єдине, що спадало на думку.

Григорій мовчав. Увесь час він відвертався від неї – правди, а дарма. Його попереджали, що так буде, та хіба міг зрадити собі, ніколи. Все, що трапилось з ним, назначено вищими силами, це життєве випробування, яке кожен має пройти з честю. Ідеальна ідея, але ніщо в цьому світі не досконале, колись знайдеться тріщина, через яку проскочить слабкість та невпевненість: «А що як то неправда?» – учора отець Григорій, в миру Андрій в черговий раз сказав цю фразу одразу після служби в храмі. Від цих слів він мало не знепритомнів. Весь день не виходив на вулицю тільки й молився. «Невже я стільки років брехав собі?» - дурні припущення не давали спокою і вночі. Добре, що після обіду встиг записатись на прийом. Друзі рекомендували її…тільки тих друзів залишилось мало.

- Я б все на світі віддав щоб вас забути, - казав Григорій, не соромлячись.

- Ми теж, друже.

Хіба можна стерти з пам’яті, те пекло, той жах, який до сьогодні повстає у снах, кидає в жар, а потім нещадні крики скалічених душ б’ють у вуха. Прокинувшись з кошмару, розумієш, що він досі триває, бо ти був там і досі там. Світ змінився, але не настільки щоб пробачити такий важкий гріх, та й кому, хто винен…досі не відомо. Всі мовчали тоді й зараз, а так добре починалось…

У його спогадах вона залишилась такою як завжди – високою, чорнявою дівчиною-квіткою, в яку з першого погляду закохався. Інакше ніяк, її привітні, добрі та ласкаві очі не залишали нікого байдужим. Перша зустріч під стінами технічного інституту, здавалася чимось неземним. Духмяний запах волосся сп’янив молодого студента й не давав спокою, допоки вона не відповіла взаємністю. «Те, чим я жив до тебе – марна трата часу, тільки зараз маю сенс життя», - ніжно зізнавався юнак коханій. Все інше було для них байдужим, чужим, три місяці безсонних ночей з прогулянками по місту, яскравих зустрічей та важких розставань.

«Знаєш, Віро, мені набридло отак постійно прощатись, досить, - говорив дівчині хлопець, коли вони підійшли до її будинку. – Ми одружимось і більше ніколи не будемо прощатись». Як би ви сприйняли ці слова, з радістю? Захопленням? Мабуть, так. Однак, плин років змусив бідолашного чоловіка знову і знову промовляти цю клятву: «…більше ніколи не будемо прощатись». Як же він помилився…

- Пане Григорію, ви в порядку? – Уляна тяжіла над його головою, яка нещадно боліла. Предмети довкола здавались занадто великими і постійно рухались. Нудота підступила до горла.

- Води…- на силу вимовив священик.

Налякана секретарка кинулась до кулера. Уляна підняла його за плечі, потім прийняла опору на себе і посадила назад в крісло. Жінки переглянулись між собою. Помічниця, віддавши склянку, відчинила вікно, але так і не наважувалась покинути кабінет.

- Я знепритомнів? – пацієнт по трохи приходив до тями.

- Нічого страшно. Головне, що це минуло, - лікар тримала його холодну руку.

- Ні, не минуло.

- Отче, зробімо так: зараз вас відвезуть додому, відпочиньте, а завтра ми продовжимо.

- Ні! – Григорій різко встав, та це була помилка. На щастя, Уляна встигла його підхопити. – Це повинно закінчитись. Сьогодні. Вже. Інакше…

Слова були зайві. Уляна зрозуміла до чого може дійти.

- Зрозумійте, якщо ви хочете припинити той біль, котрий постійно вас переслідує, потрібно розказати про нього…

- Я все скажу. Я не можу більше мовчати.

- Добре, тільки не плачте,- Уляна обняла чоловіка за плечі. Вона відчула як сильно б’ється його серце, як трясуться руки. Тепер він здавався їй не строгим священиком, а знедоленою людиною, життя якої тримається на волосині.

- Випийте води, - жінка підняла склянку до губ чоловіка.

- Дякую, - Григорій ковтнув, а тоді заговорив: «Жених».

- Прошу?

- Мій позивний. Був у нашому загоні командир з Росії, от він мене називав,

а потім ця кличка закріпилась за мною.

«О, так ты жених оказывается, ну нечего, не переживай, эта ж проверка на верность. Хотя какая тут уж верность,- тоді Андрій вдав, що не чув тих слів. Він узагалі не хотів щось чути. Три дні і ночі їх везли в одному невідомому напрямку. За все потрібно платити, а тим більше за щастя. Те, інше життя, на яке Андрій навіть не звертав уваги застало хлопця зненацька, просто у день власного весілля. Все, що він запам’ятав засмучене лице нареченої, яка не розуміла що відбувалося, заплакану матір, котра не випускала з обіймів сина, батько лиш підійшов до нього та сказав: «Сину, треба». А далі дорога, три дні, мов три секунди пролетіли. Навіть не встиг помилуватися краєвидами за вікном, великими містами, полями, горами…життям… і таких як він тисячі. На станції Х зустрівся з солдатами. Його та ще кількох хлопців забрали у військовий табір».

- Спочатку мені навіть подобалось, форма, зброя, природа, - священик сам не вірив своїм словам. – Кожного дня ми збирались увечері, співали пісень, розповідали історії. Хіба ж я знав, що нас тримали, як ті консерви на Новий рік, ховали від людей, аби було на потім. Постійно проводили агітацію про бідних людей, яким конче потрібна допомога нашої держави. Аж гордість брала, мене якогось там простолюдина покликали рятувати нещасний народ – я так і писав своїм додому. Вчили стріляти, битися, але не виживати… Одного ранку я побачив майбутнє – «Чорний тюльпан».

- «Чорний тюльпан»? – Уляна сама не розуміла звідки з’явилось питання. Афганець. Він воював у Афганістані. Вона не хотіла чути відповіді, бо сама знала її і ще більше.

«Только ты это, женишок, не говори некому пока, а то убегут, небось, - з неприхованою злістю Григорій згадував останні слова командира. Більше він його не бачив, ніколи. – В этом гадком мире главное не болтать лишнее, что б потом не жалеть».

- Скільки вам було років тоді?

- Двадцять один. Це ще нормально, зі мною служив хлопець, зовсім дитина вісімнадцять років всього, тільки вступив на філологічний факультет, а через місяць я вигружав труну з його останками. На міні підірвався. Іншого напарника з літака «духи» викинули прямо над горами, а в основному пускали чергу і розстрілювали.

- А ви? – Уляна перебила його, дивлячись прямо у вічі.

- Хтось каже, що щасливчик, та я себе називаю проклятим. Мене призвали у вісімдесят п’ятому в самий пік боїв. Відправили нашу групу на гірський перевал, одна з найважливіших пропускних точок, всі машини, каравани, люди проходили крізь нас. Припасів не вистачало, тож не рідко крали і в своїх, і в чужих. Різне бувало та й розповідати про це не хочеться. Я змирився з цим, зі смертю, що постійно бігала біля мене, з війною, яка ніяк не могла скінчитися, єдине що досі мене пече – брехня. Моя брехня, - чоловік підтягнув ризу і виставив ногу вперед, точніше протез. – Ліва рука така сама. Потрапив під гранату. Мені не страшні бої чи пулі, я людей і самого себе боюсь. В Афганістан відправляли чоловіка, сповненого сил, надій, любові, та все це зникло, коли розплющив очі в госпіталі. Першим словом було «Кров» не « Мама» чи «Батьківщина» як пишуть в геройських книжках, а «Кров» чорна в перемішку з криком і злими обличчями, які постійно дивляться в потилицю у них нема ні рук, ні ніг, ні сердець, лише сірі обличчя.У дома не міг ні з ким спілкуватися, взагалі, днями не розмовляв. Став таким чутливим як дитина, якщо хтось десь плакав чи закричав, я одразу тікав накривався подушкою і ревів. Потім мене знайшли інші військові, казали, що хочуть допомогти, що разом легше подолати проблему, але в моїй голові постійно крутилась фраза капітана: «Только ты это, женишок, не говори некому пока, а то убегут, небось. В этом гадком мире главное не болтать лишнее, что б потом не жалеть». Я так і вчинив. Нікому ніколи не розповідав, поїхав від батьків, розлучився з Вірою. Кохання? Ні його вже не було, тільки ненависть і стах. Не розумію, чому це так сильно вплинуло, мене завжди виховували як сильну й вольову людину, а тут навіть не міг з батьком в карти зіграти, одразу згадував як ми розстріляли трьох душманів, так і лежали на столі, а поруч нерозкрита колода з краплями крові.

- Весь цей час ви були один? – Уляна хотіла відволікти Григорія від важких думок. – Вам варто знайти вашу родину зараз, байдуже приймуть чи виженуть. Вони знатимуть, що їх син живий. Тут, у чужому місті страхи постійно братимуть вгору, а в рідному краї, де знайома кожна стежка, ви найдете правильний шлях, скільки б років не минуло.

Чоловік глянув на Уляну. Скільки ж вона наслухалась за своє життя? Скільком допомогла? А хто ще потребував її? Він, справді, довго вагався, кілька місяців, відколи з’явились сумніви. Тепер нема сенсу відступати, необхідно поставити крапку на цій проблемі, головне – не мовчати.

- Напевно, тут сиділо багато афганців?

- Не настільки. На жаль, більшість все-таки залишилась сам-на-сам з війною, так як і ви свого роду. Я часто питаю себе, чому людям просто не прийти до лікаря і не вирішити дане питання, чому для нас це так складно? Досі не можу відповісти.

- Напевно, бояться.

- Кого?

- Осуду. Згадайте як перезирали апостолів, бо ті йшли за Христом. Так і тоді, хто знав правду – тікали, рятувались від смерті, а їх всі ненавиділи, казали, що не любиш народ, Батьківщину. Люди здатні подолати все, але в них є один жахливий ворог – несхвалення з боку інших.

- Чому ви стали священиком?

- Два роки після служби, я перебував у трансі, таке відчуття, ніби моя душа і тіло по різну ходили світом. Все чим я жив раніше втратило будь-який сенс, тому й вирішив піти в монастир. Знаєте, ховаючись від усього світу, ти стаєш не помітним, мізерним невидимкою, якраз це мені і було потрібно. Ставши священиком, я побачив скільки нещасних людей, поруч з ними було легше, все-таки не один. І ось доля вирішила піднести ще гіркоти. Мені знову снилися жахи, люди з автоматами, цинкові гроби, тоді стало ясно – все це брехня. Я обманював себе весь час, думаючи, що минуло прокляття, але ні, воно сиділо, глибоко, наростало як гангрена, чекало свого часу. Оцією рукою, - Андрій підняв правицю,- я вбивав, душив, грабував, різав і нею ж тепер хрещу дітей. Я не вірю, більше ні в кого та в ніщо! Життя – обман!

- Тихо, пане Григорію, - Уляна міцно тримала його за руки.

- Не називайте мене так! Не смійте!

- Заспокойтеся! – від крику жінки чоловік почервонів. Злість, ненависть, жорстокість – він відчував це протягом служби, він хотів забути, але єдине, що вдалось – затопити у сльозах своїх та інших. Що з нами сталося? Куди ми йдемо? – споконвічні питання, які стоять горою на шляху цивілізацій. Хто нас послав туди? Навіщо? – відповідей тисячі і всі вони різні, ми всі різні – бажання одне. Спокій душі. Хто його поверне? Ті, хто забрали?

- Як мені жити далі, лікарю? – стомлено запитав Андрій, за останні роки, це перша велика розмова з ним.

- Є така думка, що Бог дає людині тільки те, що вона здатна подолати.

- І?

- Ви вже це зробили. – Лікар випрямила спину і підвелась. - Прийшовши сюди, врешті решт здолали головного ворога - себе. Відкрили незнайомій людині душу, виговорились і найголовніше – розкаялись. Саме цього вам не вистачало, - Уляна підійшла до вікна. – Ідіть сюди. Відчиніть вікно.

- Навіщо?

- Не сперечайтесь.

 Чоловік послухав Уляну. Її слова спантеличили його, але разом із тим вселили маленьку надію. Так, надію. «Можливо, вона права?». Він нахилився до підвіконника і заплющив очі…

 Вперше після війни чоловік відчув приємний аромат квітів, а не крові й поту. Шум машин не лякав його, навпаки, було цікаво спостерігати за життям довкола. Літнє сонце ховалось за білими хмарами, які нагадували Андрію дитинство. Маленький хлопчик, котрий повертався зі школи усміхнувся до нього і той привітно помахав йому у відповідь. Уляна помітила, як очі священика наповнились слізьми – щасливими слізьми. Увесь час перед ним проходила війна, бо він був там і досі там, але зараз, дивлячись у вікно, Андрій зміг нарешті покрутити свій калейдоскоп у хороший бік.

- Невже, це життя! Ні, я не обманював - я був сліпий, а тепер прозрів. Я блудний син, але знайшов дорогу і повернувся.

© Valia Zhurba,
книга «Не мовчи».
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (3)
Стренжер
Не мовчи
Чудове оповідання!)👍 І хоча є помилки, ідея та події мені сподобалися👏
Відповісти
2019-03-29 20:36:54
2
Мирослава Назарук
Не мовчи
Дуже цікава історія,мені сподобалося.
Відповісти
2021-01-13 18:57:40
1
Sophia Voznyuk
Не мовчи
Дуже сподобалося!) Легко та зрозуміло.
Відповісти
2021-04-14 21:15:04
1