Печуть на тілі...
Nadine Tikhonovitch
Печуть на тілі ранкові порізи, І грає із мозком мій друг — алкоголь, Та з головою під воду залізу Дограти свою другорядную роль. Тут так самотньо і зовсім безлюдно, Нехай вдалині десь сирени гудуть, Мій голос хрипкий нікому не чутно, Та чекає на дні річковая муть. А сонце пече десь над головою, Небо востаннє усміхнулось мені, Не помічаю себе серед болю І знову топлюся у білім вині. Не розуміючи сенсу всіх звуків, Спускаюсь з думками сміливо на дно, Та ще памʼятаю темп твоїх рухів І як шкода: мені ще не все одно.
2023-08-21 19:04:16
11
1
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Nadine Tikhonovitch
реалістично, на жаль
Відповісти
2023-08-24 10:34:51
Подобається
Інші вірші поета
А привиди здатні кохати? Весняне марево Повернутись туди Маленький привид з вишневим серцем
Інші поети
A@ K@
@AK9197
Angel Angel
@arayhel
Схожі вірші
Всі
Я граю лише уві снах...
Nadine Tikhonovitch
Я граю лише уві снах, Гітару, мов тебе, обіймаю, І пісня стара на вустах, Що в серці болем лунає. Я граю лише уві снах, Мелодію, давно що забута, І печаль в блакитних очах — Мій жах і муза, мій смуток. Я граю лише для тебе, Хоч знаю, що плід ти уяви, І біль губить нестерпний — Я гину, а пісня лунає... Я граю мелодію ніжну Та бігти хочеться геть, Як чую солодку я пісню: Вона нагадає про смерть... Бо вона серце зворушить І змусить згадати тебе, Ну нащо грати я мушу І палати мертвим вогнем? Поховавши, я присяглася, Що забута гітара — ось так, Бо пісня для тебе лилася... Я граю лише уві снах...
131
25
5732
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12304