В маленькому кафе на сірій станції Сидів в похмурий день я, Думи свої думав тяжкії, На власний потяг все чекав, Який би мене до іншого життя забрав! Але зараз нікуди я не вирушаю, А так, лише марно страждаю, Чомусь не припиняю про минуле жалкувати, Чомусь не можу припинити про тебе думати весь час! Мій потяг все затримується, Немов сам світ кричить мені: "Не йди! Своє щастя з нею віднайди! Очі власні розкрий врешті, Ось вона- кохана твоїх заповітних мрій!" А я не чув цих слів, Залишався до оточення глухим й байдужим, Немов каменем постав німим, Я все сидів та каву останній раз попивав, За минулим горював! Вже рушає потяг моєї самотності У незнану сизу далечінь, А в одному з тих сіреньких вагонів Залишилась й ти, Полишаючи позаду мене... В останній раз наш погляд зустрічається - Я на пероні самотньому, А ти- в купе темному, Поряд із тобою стара валіза, В якій ти склала всі наші колишні спогади! Не хотів я тебе ні кликати, Ні плакати, Ні повертати, Просто останній погляд розділили ми разом, А потім різними дорогами життєвими вирушили! Ти в купе похмурому від мене їдеш, А я пероном самотнім від тебе теж піду! Надходить новий ранковий потяг, Із ним нові надії на станції збираються, Ясне сонечко хмари на небі розганяє, До мене воно посміхається! Всі подорожні немов від сну прокидаються, До вагонів повільно стягуються, Щоб в нове світле життя щасливе поїхати! Але чи маю я білет на місце в тому потязі? А може ні і не моя це зупинка? Мені немає місця в тому світі щастя, Але й в похмурості себе вже не раз я губив, Саму душу свою за тобою я втрачав! Нікуди мені зараз вирушати, Краще знову в тій тісній кав'ярні буду я сидіти, Останню чашку кави гарячої попивати, Про своє минуле думати І його радо від себе відпускати! Сходить сонце над пероном, Рушає й світлий потяг у нову далечінь, Своїм промінням освітлює й тісну кав'ярню, Але немає вже нікого там, Лиш порожня чашка залишилась І стара газета, навпіл складена, Бо й мій час рушати далі вже настав, Мої роки розлуки із тобою пролетіли швидко, Як осіннє листя на вітру, Своє серце поклав на розпечену ватру, Але нічого це не змінило І тебе я не забував, Лиш рану власну частково вдалося загоїти...