PRO
Максиміліан Степовий
@maximilianstepowy
Переважно письменник, зрідка поет, який пише білим віршем. Тут я ділюсь світом моєї душі🤗
Блог Всі
Новий розділ Анкху і роздуми щодо подальшої творчості
Новини, Цікаве, Різне
9
2
162
Якщо щось станеться, то ви знаєте де мене шукати
Новини, Цікаве, Особисте
13
7
276
Вихід нового розділу про міграції народів в Хроніках Аквілону
Новини, Цікаве, Різне
12
2
241
Книги Всі
Вірші Всі
Раф-Акальма Велична
Ця історія в часи стародавні місце мала, Коли нас імперія зрадила, На вічні муки за море вона нас послала, На жахливу смерть у безвісті прирекла! Але не врахували наші вороги, Що вціліємо ми й могутнішими постанемо! Ходили тоді між воїнами сатріанськими чутки, Що ми ув'язнені навіки у землях попелу й вогню, Що ніколи нам не повернути власну квітучу батьківщину! Але всі плітки розбились вщент, Коли під проводом Першого Сатріанця, Нашого шляхетного обранця, Ми всі голову сміливо підвели, Власну силу у мороці наших підземель зростили І збудувавши грізні чорні кораблі На них ми через море на першу війну попливли! Великий лідер Перший Сатріанець Тут купу народу зібрав з усього Моран-Тану, З нього власну армію склав, До священної битви нас покликав! Тут всі бажали кривавої розплати- І саярдіт-канґерімці, І шіптарці, Навіть, мостарґрадці відгукнулись! Всі сатріанські воїни з наших міст та поселень до бою радо встали, У далечінь сміливо вони дивились, Смерті не боялись, Бо їм обіцяли вічну безсмертну славу у Ахіреті поряд із Вогняним Богом, Кому сміливі у бою миліші за все у світі! І ось досягла армада наша берегів сонячної Аґрестії, Почали ми розповсюджувати вогонь власної агресії, Несли із собою гнів нашого бога, Власний біль та розчарування у різні та битві виливали! Перший Сатріанець нікого не боявся, Він першим у бою завжди був І останнім під час святкувань, Бо ближче до кожного із воїнів він був! Впевнено рушав по землям імперії наш лідер, Залишаючи за собою спалені землі Та трупи невірних єретиків, Він полум'ям священним землю ту освятив, Нашому народу її він присвятив Та нащадкам імперські землі залишив! Вирушав Сатріанець Перший проти Аквілону, У битві запеклій зійшовся із імператрицею, Грізною аквілонською левицею, Ім'я їй- Ґроста Фростхарт, Її серце жалю не знало, Рука в бою ніколи не тремтіла, Сміливо ворогів вона вбивала, Від власних переконань ніколи не відступала! Великий двобій той у віках усі запам'ятали, Всюди іскри темної магії літали, Гострі мечі блищали, Обличчям до обличчя на полю битви Там Ґроста й Перший Сатріанець зійшлись в двобої! Наш лідер атакував імператрицю, Він поранив її багато разів, Темною магією сили її послабив, Але й вона в той день нанесла йому удар, Поранила глибоко в бедро нещасного, Закричав на все поле битви, Він впав безсило, а Ґроста не припиняла бити його ногами й кулаками, Як звір дикий на нього кидалась, Забувши про меч та гідність, Бо на війні легко людяність втратити! Наш лідер впав, Довкола нього кров червоною плямою потекла, Похитнулись війська наші, Але зупинили Ґросту імперці вчасно, Забрали поранену, силоміць від тіла ворога відтягнувши, А ми Першого Сатріанця із собою забрали, Бо сильний дух у нього був, Він ще дихав і жив на диво наше! В той день з ганьбою за море відступили ми, Без лідера не могли війну продовжувати, Але присягатись на помсту не будемо припиняти! Приставали найкращих цілителів до монарха нашого, Упадали біля нього й жінка, й дочки прекраснії, Ночей не досипали, Батька Нації на ноги поставити мріяли! А дух Сатріанця могутній в ньому все палав, Він помститись Ґрості за поразку власну все бажав, Тому й одного дня майже видужав! Але горе дивне сталось- Загинула старша донька монарха, Склавши голову під час виверження Тану, Загинула й друга донька У битві із аждаха пекельними, А третю доньку смерть спіткала дивна у підземеллях, Де монстри стародавні все чигають, Нікого від себе не відпускають! Не встигли ми це горе жахливе усвідомити, Як помер і Батько Нації, Перший Сатріанець, Отруєний власною жінкою Він у муках жахливих сконав, Але перед тим її й єдину доньку свою, що в живих лишилась, прокляв! У великій шані, В розкішній гробниці нашого лідера поховали, Бо великим він був і не для вогню його тіло, А для вічного спокою у серці Тану, Він до останнього любив свою нову країну! Велике горе прокотилось Моран-Таном, Ридали чоловіки та жінки, А вбивцю короля, Його мерзенну кляту дружину, Йукусум Раф-Торін, У жертву Файросу на вогнищі принесли! До останнього зрадниця кричала, Що не вона чоловіка труїла, Що правдива змія трон посіла, Але народ не вірив їй! Перший Сатріанець помер у муках, І армія сатріанська у занепад моральний прийшла, А народ прийняв рішення на трон привести дочку свого лідера, Зулейму Раф-Акальму! Посівши трон свого батька, Зулейма одразу докорінно всю спільноту почала змінювати! Звеліла релігію жорстокішою зробити, Класову систему новітню запровадила, Зробила посаду короля та королеви фіктивною, А саму себе Верховним Архімагістром проголосила, Ставши вищою над всіма! За Зулейму всі жінки стояли, А вона на всіх землях Моран-Тану матріархат проголосила! Але підступні чоловіки не скорились Зулеймі, Оголосили її узурпатором та батька власного вбивцею, Піднявся великий заколот, Спалахнула громадянська війна, Розділила вона навіки наші острови на Тан Матріархальний та Моран монархічний із владою чоловіків! Новий прапор червоний з алкотестом золотим замайорів над Шіптаром, Оголосили чоловіки про створення Моран-Шіптару, Королівства незалежного! Але власними діями розлютили вони Зулейму, П'ятсот тисяч сатріанських дукатів на армію власну вона видала, Кров'ю залити чоловіче королівство присяглася, Їх на коліна перед своїм троном всіх кинути Та над ними справедливий суд здійснити! Зійшлися в битві жінки із чоловіками, Правдиві фурії з божевільними очима вони були, Кидали небезпечну темну магію, Стрілами та мечами рубали ворогів, А попереду всіх Зулейма воювала, На вільні міста Морану наступала, Силою під свою владу колишні землі повертала! В той день чоловіки програли, І Зулейма звеліла всіх дорослих вирізати, Щоб назавжди непокору серед них придушити, Лиш дітей маленьких залишили, Бо їх легше було перевиховати! Страшно всім було тоді, Бо вогонь пожеж освітлював кам'яне обличчя Зулейми, Її сірі крижані очі, Гарячковий блиск вирував у них, Сам рот викривився у жахливій ненависті, Кров бризкала на її лице, Стікала струмочками по чорному, Як вороняче крило, волоссю, Вона сміялася і різала чоловіків, як худобу, Шаленіла та божеволіла на згарищі останнього спротиву! В той день темний Моран- назавжди поєднався знову із Таном, Як матріархальне королівство! А всі сатріанці прозвали Зулейму Величною, За мужність у бою Та вічну вірність Файросу! Ще при життю вона гідною Ахірету була, Життя у боротьбі радо б віддала! Ja'la Raf-Akalma! Ja'la Raf-Akalma! Ja'la Raf-Akalma! Не марною слава Зулейми була, Бо під її проводом знову сатріанці на війну з імперією вирушили, Коли ми на береги південного Аквілону потрапили, То все там спалили та захопили! Наш перший аванпост там був розташований! Зулейма хитро розпочала переговори з імператором, А сама обіграла у стратегії всіх, Бо під час розмови, Її війська Аґрестію захоплювали. Коли імператор зрозумів, що йому брехали, Він розлютився, А Зулейма сказала в той день: "Чоловіки такі дурні, Бо лиш ми, жінки, завжди мудрішими були Й хитрішими! Наш язик, немов зміїний, За лестощами смертельна отрута криється у нас! Жінка владу здобуде підступністю, А чоловік- лиш силою!" Продовжилась війна, Імператор лютував та кидав на бій всі свої легіони, Сам не раз власним життям ризикував, Щоб лише добути голову Раф-Акальми врешті! Але гнів- поганий радник, В той час, як Зулейма хитрістю своєю рушала з легіонами вперед, Захоплюючи міста та руйнуючи чужі церкви, В рабство більшість народу вільного забрали! Здавалось, що самі боги наші ведуть Зулейму до перемоги, Що здійснить вона задум батька свого І поверне нам рідні землі! Але там, де боги однією рукою дають везіння, Іншою вони завжди кидають на наші голови нещастя! Зійшлося сатріанське військо із недійським, Під проводом Зулейми нас шістдесят тисяч там було, Ми рушали на останній приступ, Бажаючи зруйнувати ворожу столицю та повалити владу імператорів навіки! Проте, інша доля судилась сатріанцям... Розбили наші війська легіонери, оточивши з чотирьох сторін в низині, Сама Зулейма боролася з імператором І вбита була ним, Не вірила до останнього в свою смерть, Аж поки її голова через поле битви не полетіла, Відрубана імператорським мечем! Закричали недійці та аґрестійці, Погнали вони нас, Багацько війська тут пропало, Стільки душ грішних до Ахірету враз полинуло, На суд Файроса негайно вони прибули за свої земні діяння, Слідом за своєю величною пані! Розбили нас вщент, З ганьбою знову ми тікали, Забилися в нору вогняну та власні рани лікували. Хоч тоді ми й програли війну, Але Зулейма навіки героєм для всіх лишилась, Бо героїчно нас за собою вела, Перевершила свого легендарного батька у бою, Смерті не боялась І радо до Файроса полетіла з посмішкою, Залишивши нащадкам можливість імперію добивати, Зулейму завжди ми будемо пам'ятати! Імперія ж зненавиділа страшно сатріанців, Вона контрнаступ на наші землі здійснила, Перекинувши війну до Моран-Тану! Люто з ворогом ми боролись, А їх сам наш край вбивав сіркою, отруйними рослинами та дикими звірями! Та війна виснажила одразу дві сили, Аж поки сам вулкан Тан не прокинувся Та лавою пекучою не залив всі наші острови! Тікали ми куди могли, Тікали й імперські війська, Багато хто у вогні пекельному власну смерть знайшов, Сама земля довкола тремтіла та палала, Чорний дим небеса закривав, Червоною кров'ю вони налилися! Від страху недійці за море втекли, Свою власну поразку імператор У перемогу перетворив, Історію підступно під себе переписавши! Аквілон думав, що навіки сатріанці під тим вогнем загинули... Але землі Моран-Тану, І моря, що оточували наші острови, Були всі спалені та отруєні руйнівною магмою, На півстоліття вона нас під землю загнала, У мороці виживати змусила! Наш край здавався мертвим Та знищеним, В наших очах виверження вулкану Знаком Файроса було, Воно нам продовжувати боротьбу наказало! В тій пітьмі підземній, Що під островами нашими панувала, Ось там всі сатріанці новий притулок знайшли! Ми відбудували свої міста, Ми вижили, незважаючи на все, Але захисна магія, що боронила наші поселення, Забирала й частково нашу життєву силу. Навіки волосся наше білим залишилось, Немов прокляття вічне на нас кинули! Проте ми з гордістю зміни в нас прийняли І коли знову до світла земного повернулися, То помститися за все імперії заприсяглися! Ось так вічно стала тривати війна поміж Моран-Таном та Аквілоном І немає їй кінця! Забули всі, чому конфлікт цей спалахнув, За що життя ми продаємо на війні... Сатріанці мріють повернути свої колишні землі, А недійці за власне існування борються, Бо нікуди їм йти у цьому світі! Земля така родюча та прекрасна Навіки змусила нас проливати за неї власну кров, Кістьми в неї лягати за краще майбутнє наших поколінь! Але хто правий тут? Не знаю я Та й ніхто не знає... Із 🔥"Сатріанського циклу"🌋
11
2
52
Вже рушає потяг моєї самотності
В маленькому кафе на сірій станції Сидів в похмурий день я, Думи свої думав тяжкії, На власний потяг все чекав, Який би мене до іншого життя забрав! Але зараз нікуди я не вирушаю, А так, лише марно страждаю, Чомусь не припиняю про минуле жалкувати, Чомусь не можу припинити про тебе думати весь час! Мій потяг все затримується, Немов сам світ кричить мені: "Не йди! Своє щастя з нею віднайди! Очі власні розкрий врешті, Ось вона- кохана твоїх заповітних мрій!" А я не чув цих слів, Залишався до оточення глухим й байдужим, Немов каменем постав німим, Я все сидів та каву останній раз попивав, За минулим горював! Вже рушає потяг моєї самотності У незнану сизу далечінь, А в одному з тих сіреньких вагонів Залишилась й ти, Полишаючи позаду мене... В останній раз наш погляд зустрічається - Я на пероні самотньому, А ти- в купе темному, Поряд із тобою стара валіза, В якій ти склала всі наші колишні спогади! Не хотів я тебе ні кликати, Ні плакати, Ні повертати, Просто останній погляд розділили ми разом, А потім різними дорогами життєвими вирушили! Ти в купе похмурому від мене їдеш, А я пероном самотнім від тебе теж піду! Надходить новий ранковий потяг, Із ним нові надії на станції збираються, Ясне сонечко хмари на небі розганяє, До мене воно посміхається! Всі подорожні немов від сну прокидаються, До вагонів повільно стягуються, Щоб в нове світле життя щасливе поїхати! Але чи маю я білет на місце в тому потязі? А може ні і не моя це зупинка? Мені немає місця в тому світі щастя, Але й в похмурості себе вже не раз я губив, Саму душу свою за тобою я втрачав! Нікуди мені зараз вирушати, Краще знову в тій тісній кав'ярні буду я сидіти, Останню чашку кави гарячої попивати, Про своє минуле думати І його радо від себе відпускати! Сходить сонце над пероном, Рушає й світлий потяг у нову далечінь, Своїм промінням освітлює й тісну кав'ярню, Але немає вже нікого там, Лиш порожня чашка залишилась І стара газета, навпіл складена, Бо й мій час рушати далі вже настав, Мої роки розлуки із тобою пролетіли швидко, Як осіннє листя на вітру, Своє серце поклав на розпечену ватру, Але нічого це не змінило І тебе я не забував, Лиш рану власну частково вдалося загоїти...
9
2
63
Хто ж тебе буде кохати цього дня?
Невже я той, Кому варто лиш побажати- І одразу поряд буде найкрасивіша дівчина у світі? Але чому ж не радий я цьому? Чому не користуюся таким бажанням? Невже я й досі ще кохаю Сильно ту дівчину єдину, Що мрією моєю колись постала? Ту саму, під ногами якої ніжна квітка розквітала, А коли вона пішла, то квітка та враз зів'яла... Я оточую себе завжди Купою дівчат веселих, розумних та чарівних, Бо намагаюся серед них тебе нарешті вже забути! В цій новій компанії ніжністю я ділився з кожною, Всього себе я віддавав, Бо тобі ж байдуже було на мене, Ти не цінувала того, ким я був, Що тобі дарував, Так чому ж зараз повинен я жалкувати за тобою? Тепер я іншій радість вже дарую, Про тебе навіть і не згадую! Але кого я обманюю? Я біль у серці пекучий відчуваю, Коли нишком вночі знову твій образ світлий згадаю! Хто ж тебе буде кохати цього дня, люба? З ким ти в поцілунках під деревами будеш розтавати? З ким ти зможеш мене легко забути? Сміюявся я із тебе, Бо знав, як зраджуєш мене, Як з іншим по темним куточкам нишпориш, Пристрасті слова іншому шепочеш! Я все прекрасно знав, І знаю, що час все розташує по місцях! І ось нічна пітьма забрала іншого від тебе, А ти саму себе в цій грі у зраду обіграла, Нікому не потрібною лишилась, Самотньою біля вікна тужиш, На мене, як колись, чекаєш! Але не прийду я більш, Тому шукай собі нову іграшку, Мене ж краще вже забудь! Хто ж тебе буде кохати тепер, люба? Його вже немає поряд, А мене ти знищила отрутою власних слів... Я все заради тебе колись віддав, А ти знущалась наді мною, Саму душу ганьбила за відкритість кляту... Більш не можу тобі я довіритись... Краще йди далі по життю, І не треба, не треба, мила, До мене повертатись, На моє палке кохання сподіватись! Невже це я, про кого всі казали, Що жіночі серця легко зачаровую, Щоб потім всі без винятку розбити, Бо крихкі вони, немов з кришталю їх зробили? Скоріше це я розбитий вщент, Це мене зламала легко ти Одним лиш поглядом своїм підступним! Зараз я похилився, Як та троянда, Яку бурею зламало Та на дно річки кинуло...
12
3
62