Розділ №1. І нехай таємниці відкриються
Розділ №2. Параноя або ж інстинкт самозбереження
Розділ №3. Затишний дім
Розділ №4. Сон нам лише мариться
Розділ №5. Щаслива колючка 
Розділ №6. Створений чоловіком світ
Розділ №7. Посттравматичний синдром
Розділ №8. Всесвітній потоп
Розділ №9. Пекло на землі
Розділ №10. Гарячий поцілунок
Розділ №11. Похмілля
Розділ №12. Справжні почуття
Розділ №13. Компенсація за робітника
Розділ №14. Нещасний носочок
Розділ №15. Програма божевілля на рік
Розділ №16. Оманлива зовнішність
Розділ №17. Чесне серце
Розділ №18. Таємнича темрява
Розділ №19. Колекціонер магії
Розділ №20. Марні спогади
Розділ №21. Твоя палка аритмія
Розділ №22. Манія перфектціоніста
Розділ №23. Кожному по парі
Розділ №24. Дискримінація за заможністю сідниць
Розділ №25. Відьмина служба кол-центру
Розділ №26. Прогрес у стосунках
Розділ №27. Унікальна магія
Розділ №28. Пристрасний вечір
Бонус
Новорічний бонус | Дана Василівна & Амадей Лоріус
Комікси по "ВСП"
Ілюстрації
Розділ №22. Манія перфектціоніста

Скляна чашка ледь зігрівала долоні. Я тримала її у своїх пальцях і з цікавістю розглядала наступну клієнтку, поки вона з такою ж допитливістю дивилась на мене. Було щось в цій жінці таке, що викликало бажання втекти. Скоріше за все — сильний магічний фон і незвичайна зовнішність. На відмінно від інших жителів Делірії, її шкіра мала блідий відтінок, а пальці синюватий.  Великі чорні очі на такому тлі здавались ще більшими та схожими на дзеркальну поверхню. А, як довершення, на витончених плечах лежали абсолютно чорні коси. І це при тому, що на вигляд жінці було років сімнадцять.

— Чому ви вирішили зберегти своє ім'я у таємниці? — поцікавилась я, коли контракт був підписаний. — Вам щось загрожує?

— Мені? — розсміялася клієнтка, відкидаючись на диван і повільно проводячи пальцями по його шкірі. — Мені загрожує хіба що зійти з глузду, в спробі допомогти всім.

— Це і є ваша проблема? — ніяк не розуміла я, що ж саме привело її сюди.

— Ні.

— Добре... Тоді давайте придумаємо вам тимчасове ім'я для зручності? Маєте щось на ідеї?

— Нехай буде «Сан», як сонце. Так не люблю ці формальності й викання. Іноді люди зводять мене з розуму, стараючись догодити. Це так втомлює.

— А все-таки, Сано, чому ви тут? — вирішила не гаяти дарма нашого часу. — Розкажіть, що вас турбує.

— У мене манія перфекціоніста. Кожну хвилину свого життя я прагну влаштувати так, щоб створити саме той порядок, який мені потрібен. І не було б ніякої проблеми, якби моя сестра не втручалася в мої справи, — на широкому лиці майже не відбивалося ніяких емоцій, проте я відчувала її пасивну агресію. Навіть страшно уявити, що буває, коли ця істота втрачає витримку. — Останнього разу, вона принесла в мій світ свої іграшки та влаштувала повний безлад. Мені коштувало багато нервів, щоб хоч якось привести все до ладу.

— А ви не думали поговорити з нею про це? Сказати, що вам це не подобається, — запропонувала найпростіший вихід, який іноді працював. — Можливо вона просто не розуміє, наскільки для вас це болюче.

— О ні, вона чудово розуміє це. Просто вважає, що життя надто монотонне без пригод, — від цих слів ми одночасно скептично підняли одну брову і я розсміялася. — Думаю, ви мене розумієте.

— Не те слово. Всі ці роки мрію про спокійне життя, в якому нічого б не траплялося, — заплющивши на мить очі, зрозуміла, що справа була не в розмовах. Деякі люди просто ніколи не поступляться своїми інтересами заради інших. — Не думали просто переїхати від неї якомога далі?

— Якомога далі? — скептично перепитала жінка, закидаючи ногу на ногу. — Вона мене дістане навіть в іншому світі. Або ще гірше, знову зруйнує те, що я так довго доводила до логічного порядку. Не уявляєте, наскільки це злить. Нещодавно, вона мало не зруйнувала мою улюблену річ.

— А чому ваша сестра настільки прив'язана до вас? Можливо вона теж має якийсь розлад?

— Хіба що манію позитивізму. За її думкою, все що не трапляється — на краще. Навіть якщо вона нищить моїх улюбленців. Для чого вона це робить? Навіть не знаю. Батьки казали, що ми пов'язані одна з одною і від цього не можна втекти. Але іноді, я мрію її викинути зі свого світу й почати нормально жити у своїй ідеальній реальності.

— А що для вас означає «Ідеальна реальність»? — поцікавилась. Можливо, я могла б переконати, що ідеальний порядок може бути й іншим і тоді проблема відпала б сама собою.— Спробуйте описати.

— Та, в якій все влаштовано так, як я хочу. Можете вважати мене егоїстом, але мені видніше, який шлях мають пройти речі, щоб кінець кінцем стати в правильне місце у правильний час.

— А якщо ці речі матимуть інший шлях, що станеться? — здавалося, що вона говорила зовсім не про книжки чи колекцію монет. Можливо Сана розводила якихось тварин? Тоді зрозуміло, чому вона настільки категорична. Виховання було важким процесом. — Ваші улюбленці можуть когось поранити?

— Краще б так і сталося! Мені байдуже, якщо вони покалічать тих, кого привела Рана. Тільки страждають зазвичай мої. Просто тому, що вона забрала з поля одну балакучу пішку, яка в майбутньому мала б захистити королеву, — погляд Сани став задумливим. Вона потерла скроні та подивилась прямо в мої очі. — Він мав би сказати щось на кшталт — «Він надто сильно ковзає, для звичайного столяра. Подумай спинкою, хіба звичайні доставники можуть собі дозволити такі гарні костюми та дорогі персні? В тебе що, пружини повилітали?». А зараз, все пішло шкереберть.

— У вас дуже цікаві улюбленці ...— протягнула я, згадуючи слова дивана.

Ця жінка майже процитувала його, від чого по моїй шкірі пробігла хвиля страху. Що, як це вона на мене напала? Мої пальці рефлекторно піднялись вверх, щоб натиснути тривожну кнопку, але вона зникла разом зі столом. Я навіть не могла відкрито покликати на допомогу, бо могла посперечатись — Сана мала куди більше сили ніж я.  Залишалося лише дивитися і сподіватися, що це лише моя паранойя.

— Не те слово. І я дуже не люблю, коли на них нападають. Особливо на тих, на яких я витратила багато часу, — загадки цієї жінки все більше нагадували про останні події. Звідки вона знала про диван і напад? — А ще я люблю гарні прикраси. Вони іноді мають дуже цікаві властивості. От нещодавно, всього лиш якихось декілька десятків років тому, я подарувала одній сім'ї феніксів рідкісний амулет, просто для того, щоб у певний день він потрапив до правильних рук. І повір мені, красуне,  він скоро повернеться до тебе. І тобі краще тримати його при собі.

— Про що ви говорите? — ще більше лякалась я. Що ж за істота потрапила до мене на прийом, якщо може читати майбутнє? Мої долоні сильніше стискали чашку, готові в будь-яку мить кинути її та бігти. — Я не розумію.

— Скоро зрозумієш, — відповіла Сана, здійнявшись на ноги. Її пальці на мить затримались біля бильця і вона мовчки вийшла з кабінету.

Такий противний скрип дверей звучав майже як пісня.  Моє серце пішло танцювати степ, поки я старалась вгамувати свої нерви. Діставши зі столу контракт, я уважно перечитала його знову, а коли дійшла до підпису — не могла повірити своїм очам. Там, де раніше стояла дивна закарлючка, зараз виднілось чітке та красиве «Інсанія Етернал». Як тільки я прочитала напис, він спалахнув сріблом і вицвів, наче його ніколи й не було. Я швидко побігла до магкаму, котрий весь цей час записував нашу розмову, але за крок до нього, куля просто лопнула та осипалась дрібними скляними кусочками.

Невже це справді була Інсанія? Але якщо це дійсно вона, то виходить, що її сестрою була Арана? Рана? А той, хто на мене напав — її створіння? Божевілля. Елайно, ти зійшла з розуму! Тобі терміново треба пролікуватись смачним чаєм в Алана, доки до тебе в гості ще не прийшли інші божества.

Я стискала в долонях віник з совком і змітала розбитий магкам. Мої пальці тремтіли, а в голові роїлись самі дурні думки. Чисто теоретично, якщо я не збожеволіла, то скоро на мене чекає зустріч з підозрілим столяром і Каєм. А ще, алергія, бо за її словами, диван мав говорити зі мною.

— Ело? Що з тобою? — почулось позаду. Я повільно повернулася, щоб втратити дар мови. Мій диван ожив.  Сам по собі. — Ело? Ти зараз  бліда, як стіна. Сядь посидь трошки, а то ж я звідси не докличусь нікого!

— Святі носочки... Дайте мені сили.

— Точно погано, з носками розмовляєш... Вони ж не живі. Ти ж лишень на мене чхнула була. Що з тобою робиться? Простудилась?

— Ти нічого не пам'ятаєш? — перепитала, повільно ідучи до дивана і сідаючи поряд з ним на підлогу. — Якийсь злочинець відібрав мою душу і ти зник. А потім він мало не викрав мене.

— Святі пружинки! Це мене що, вбили виходить? А я ж так мало пожив! Навіть не встиг познайомитись з гарною софою! Та я цьому викрадачеві наступного разу в зад вистрілю пружиною, щоб мало не показалося! — розійшовся не на жарт диван, поки я обіймала його від радості. — Повір мені, я його дупу точно впізнаю і тисяч!

— Як? Ти ж навіть не пам'ятаєш нічого.

— Вона має мати вигляд злочинця! Страшна, загрозлива і хитра.

— Думаєш, що дійсно вичислиш його по одній задній частині? — розсміялася. — Краще мовчи та будь обережним, аби знову не зник. А то мені без тебе дуже сумно було.

— Правда? Скучила за мною?

— Скучила. Без твого бурчання було важко.

Мої пальці продовжували обіймати друга. Я дивилась на широку спинку і згадувала Алана. Він був таким же надійним, і його так само не вистачало. Швидше б попасти в кав'ярню та відпочити від всіх цих переживань. 

© Юлія Богута,
книга «Відьмина служба підтримки».
Розділ №23. Кожному по парі
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
AnnaMary
Розділ №22. Манія перфектціоніста
Диванчик. Ну нарешті. А я казала про софу, пам'ятаєте? Їх треба познайомити, це точно.
Відповісти
2022-10-02 18:49:39
1
Юлія Богута
Розділ №22. Манія перфектціоніста
@AnnaMary у них точно буде щастя)
Відповісти
2022-10-02 22:07:18
1