Запитання
Відповідь
У пошуку схованки
Шовкопряд
Шляхи на виворіт
Шляхи на виворіт
Шовкопряд. Перше слово, що зринає у спогадах, коли починаєш думати про світоустрій. Шовкопряд...Це ім'я чи титул ? Мабуть, ім'я. Гарно...
   Чому в мене таке відчуття ніби я чую музику? Знаю, що не можна до неї вслухатися бо вона зникне, така дивна музика. Навколо неймовірно м'яко, так тепло, мене тримає земля. Я бачу і не бачу водночас... Що відбувається? Я сплю? я сплю. ТОДІ ЧОМУ Я НЕ МОЖУ ПРОКИНУТИСЬ?
    Нитки, їх так багато, вони обплутують все навколо, вони тримають мене. Це павутиння. Ви знали, що павутиння - найміцніше волокно ? Шовкопряд. Відпусти. Він завжди чує, все знає, мені треба його зустріти. Я застрягла у сні. Забагато думок. Просто потрапила в одну з пасток, яку налаштував Невідомий. Прекрасно. Може, залишитись тут?
Чи здогадається його величність шукати мене на вивороті?
    Може, так вирішили правила... Правила нашої гри, які склав Шовкопряд. Вони просто не дають зробити те, що не дозволено грою.
Все як у людей. Вогонь надто ними захоплюється. Щоб дістатися до Шовкопряда, слід просто захотіти. Сильно захотіти. Прорватися крізь павутину його захисту і тільки тоді, можливо, він відповість на твій запит.
     Сон - такий же простір як і сторінки. Тут ти спостерігач. Бачиш себе зі сторони, бачиш сіру постать, тінь. Ти не можеш розрізнити свого обличчя, голосу, постави, кольору волосся. В снах не буває зовнішності. Ти просто споглядаєш себе як сутність.
    Я йшла крізь світлий туман. Під ногами м'яко прогиналися сірі нитки. Вони звисали навколо, подекуди змінюючись на яскраво- червоні. Навколо чулося приємне шепотіння - звуки думок з лицьового боку. Мені здалося, лише на мить, що перед сірою та нечіткою мною, промайнула синя нитка Шовкопряда. Я сіра і я справжня кинулась до того місця де промайнув вогник Шовкопрядового серця, кольору його чорнил. Ми продиралися крізь простір, вбивали його, розривали нитки, нищили хаотичний устрій.
  Моя тінь видихлась, в неї не працювали ноги, навіщо мені така слабка тінь? Я дивлюся їй в очі, собі в очі, я нічого не бачу. Я єдина і в мене не має бути копій чи автономних частин, я - мавка а не людина, я жива! Останні слова мимоволі вимовляю вголос. Не вистачало ще цього. На вивороті зі словами слід бути  обережним. Особливо мені. Я жива! ці слова мають забагато сенсу, не можна їх казати тут, але вже надто пізно. " Я жива! - жива - ива - ва- аа", розносить мертва луна вивороту. Слова дозріли всередині мене. Мить. Тиша. Вибух. Я засліпла та оглохла. Не часто випадає вибухати от так: друзками світла, життям...
     Коли мені повернувся зір - перше, що я помітила - нитки. Безліч ниток прекрасного кольору. Кольору мудрості. Кольору Шовкопряда. Я знеможено зарилася в м'яке синє павутиння. Знайшла. Я знайшла Невідомого. Знищила свою тінь і вибухнула, але знайшла.
     - Ти аж так прагнеш мене побачити, мавко?,- він має такий дивно знайомий голос.
    - Так, для цього ти й привів мене сюди,- мовчки відповідаю ниткам, що м'яко коливаються. Говорити вголос не можна  ні в якому разі. Не вистачало ще раз вибухнути, лише думки.
    - Я тебе не приводив, ти сама прийшла, можеш гордитись, - Шовкопряд виринає з якогось боку. Він виглядає як дитина років тринадцяти: сухоребрий, білочубий, синьоокий, прекрасний, ідеальний, могутній володар вивороту, колодязь чорнил, автор. А виглядає як дитя.
    - Ти теж гарна, дякую,- відповідає Невідомий на мої думки.
  - Я шукаю сховок, ти допоможеш мені?,- озираюсь навколо, не знаючи куди направити думки.
   -  Ні , тоді ти порушиш сенс гри.
   - Ти вигадав сенс,- наголошуючи на "ти" думаю в обличчя Шовкопряду.
   - Ти вигадала гру
   - Я і тебе вигадала!
   - Звісно, ти ж автор, але я тепер не залежу від тебе. Не тобі одній належить патент на винахід мене.
   Нічого не розумію що він там про якісь патенти, але раз не одній мені, значить...
   - Так, мавко, Йому; тому, як ваша дитина я мушу контролювати все.
   - В нас не буває дітей, ми просто твої джерела.
  - Мугу, так само як і Вогонь - джерело твоєї людської сутності.
  - Ти перелічуєш речі які я не люблю, чи намагаєшся допомогти?,- мене переповнює образа за те, що я - автор цієї могутньої нахаби, тепер сиджу перед ним навколішки, а він ще й дозволяє собі посміхатись. Так прекрасно і невимушено посміхатись.
   - Я намагаюся підвести тебе до висновку, що вся ця гра - дурна ідея. Чому б вам двом не поговорити, домовитись? Навіть я не можу зрозуміти, що тобою керує. Але ти не відступишся. Тож будь обережна, другий том ніколи не був звичайним.
    - Шовкопряд, чекай!, - але він вже безслідно зник, а  навколо мене коливалися лише сірі та червоні нитки. Прекрасна розмова вийшла, нічого не скажеш.
     Я прокинулась в тому самому місці що й заснула. Дерева дивилися згори, ліс шепотів - все як звично. Поки я спала, навколо мене виросли червоні маки. Багато маків. Треба буде десь взяти взуття, впевнена, що в другому томі ніхто не сприйме, що на слідах людини виростають квіти. Хоча я і не людина, та слід буде старанно її вдавати, якщо доведеться йти на контакт з місцевими.
    В цьому томі інші автомобілі, але їх однаково весело наздоганяти. Ліс ласкаво хльоскає мене гілками дерев, вітер намагається чинити опір, та я сильніша. Біжу наввипередки сама з собою до нового сховку, до великого міста другого тому, до невідомого, що чекає мене на цій сторінці. Автомобілі, що проглядають крізь ліс, зависають на кілька секунд кольоровою плямою, а потім зникають з поля зору. Люблю бігати з ними наввипередки, перегони людини та природи. Природа ще жодного разу не програвала. З кожним ривком я все ближче до міста, відчуваю його запах, гамір, читаю в повітрі його ім'я. В другому томі ніхто не здогадується про існування сторінок, тому містам дають імена. Ім'я робить місто живим, робить його на сьому частину людиною, як мене. Я вже готова була увірватися у вируючі обійми великого міста, як ліс змусив мене різко зупинитись, від несподіванки я врилася ногами в землю по щиколотки. Тривога. Яке ж неприємне відчуття! Щось в мені повільно натягувалось, Ліс перестав дихати, я завмерла. ДЗІНЬ. Напруга порвалася як струна, навколо мене закрутився вогненний вихор. " Мавко не стій, біжи, серце!"- волав Ліс, та я не могла ступити й кроку. Вогонь завжди зупиняє все живе, ми безсильні в своєму страху перед ним. " Я знайду тебе й серед людей, Русанно", обпалюючий шепіт вогневих вуст залишає легкий опік на моєму вусі. Вихор закрутився знову і зник раптово, наче щойно тут не було нікого. Не було й мене, бо я вже давно, зі швидкістю падючої зорі летіла назустріч рятівним обіймам міста.

© Стефанія ,
книга «Мавка».
Комментарии