Колись давно, коли ще люди не повністю побачили світ, а лише розвивалися, з’явилася на світ ті, хто чув плач Матері-Зорі. Таких було не багато й не мало.
     Щодень такі особливі люди чули, як тужить їх світло. Вирішили вони вночі зібратися в одному маленькому поселенні, де поряд росли лише соняшники – символ Матері-Зорі, щоб зрозуміти причину суму своєї Матері-Зорі. Зібравшись, розвели істоти багаття та почали співати пісеньку від щирого серця.

Чому ти плачеш, Матір-Зоря?
Чому плач твій чуємо ми?
Чому сльози твої відчуваємо?
Чому тебе ніхто не втішає?

     Хоровий спів людей линув серед долин, горів та морів і лише згодом дійшов до Матері-Зорі, яка укуталась у холодне неуцтво Батька-Темряви.
Прислухавшись до співу істот, що створили її сини, Матір-Зоря відправила їм на планету п’ять промінчиків, сподіваючись, що вони перепадуть людям її самотність.
Оминаючи гори, промінчики побачили цікавий світ, сповнений життям, тож, не зволікаючи, обрали собі подобу чудернацьких створінь цього нового світу. Перший, найяскравіший, промінь обрав собі подобу величезного бурого ведмедя, другий, менш яскравий, обрав хитру лисицю, третій – мудру сову, а останній, найменш яскравий, промінь – яструба. Виглядали вони майже як реальні створіння, але відрізняло їх те, що вони були вогняними.
     Засумували люди, що Матір-Зоря не відповідає. Зупинили вони свій спів і почали розходитися по домівках, залишивши за собою багаття.
Побачивши це промінчики. Рушили вони по різні сторони, переслідуючи одну із істот.
     Та поки дари Матері-Зорі чіплялися за людей, полишене багаття згасало. Воно плакало, тужило, кричало й сумувало. Чіпляючись за все, що можна, воно намагалося продовжити своє життя, але дарма. Багаття зменшувалося, блякло, вмирало.
Відчувши схожу муку Матір-Зоря подивилася на істот і побачила, як вони полишили зорю,  яку самостійно створили. Такий учинок не на жарт розлютив Матір-Зорю, але та опанувала свою злість і попрохала синів створити ще одне життя.
Брати не відмовили своїй Матері. Створюючи життя, брати постаралися на славу. Вклали вони у це життя найкращі якості: доброту, чесність, довіру, милосердя, смиренність та оптимізм. Якщо будь-яке життя створене до цього не мало ні форми, ні кольору, то це мало усе. Виглядало воно, як маленька Мати-Зоря: кругле та яскраве.
     Узявши кульку Мати-Зоря, відчула усі теплі якості в ній. Воно було настільки тепле, ніжне й…незбагненним, що Матір не змогла його відпустити. Згодом повернувши собі затьмарену чистотою свідомість, Матір-Зоря відпустила життя до згасаючого багаття.
     Вогонь до останнього вірив у те, що істоти повернуться й повернуть йому життя, але ні. Ніхто не повернувся, ніхто навіть не озирнувся. Не знаючи, чого чекати бідний вогонь заспівав ту саму пісеньку до Матері-Зорі. Й недарма! Вона його почула й з неба на нього впала невеличка яскрава кулька. А згодом з’явилося світіння.
Яскраве світіння освітило усю ніч. На мить темні хмари й темна ніч, перетворилися на блакитне небо й пухнасті білі хмарки.
     Таке чудернацьке дійство привернуло увагу тих особливих людей. Вони озирнулися. Не встояли істоти перед бажання побачити, що там сталося, тому й повернулися назад до багаття. Дійшовши туди побачили вони красивого людського парубка. Вогняне волосся, засмагла шкіра від якої йшло світіння, яскраві очі. Неймовірна краса!
     Усі стояли не знаючи, чого чекати чи що саме робити. Лише юнак, чий погляд роздивлявся світ, згадав про Марі-Зорю. Підняв юнак погляд до неба і нічого не побачив, окрім темряви, рожево-жовтої туманності та двох сірих куль. Засмутився він спочатку, але згодом пригадав про те, як істоти, які його наразі вивчають, зверталися до Матері-Зорі. Йому не залишалося нічого окрім як повторити це дійство.

Матір-Зоря, Матір-Зоря!
Дякую, тобі щиро і солодко за твою доброту.

     Голос хлопчини був теплим і мелодійним.
     Не встояли істоти перед його співом, тому і підтримали парубка, звертаючись до Матері-Зорі:

То чому ж ти плачеш, Матір-Зоря?
Чому плач твій чуємо ми?
Чому сльози твої відчуваємо?
Чому тебе ніхто не втішає?

Дай нам ласку, Матір-Зоря.
Дай нам силу, Матір-Зоря.
Дай нам надію, Матір-Зоря.
Щоб тебе урятувати.

     Але цього разу, пісня не линула більше до Матері-Зорі.
     Чекали істоти ту ласку, ту силу й ту надію від неї, але не дочекалися. Покинули в друге цю місцину дивні істоти. Лишився лише хлопчина з п’ятьма промінчиками, які в собі несли тугу і сум Матері-Зорі. Сів юнак на холодну землю й почав думати, гадати, як знову привернути увагу Матері-Зорі. 
    П’ять промінчиків, які пильно слідкували за діями юнака не витримали його сумного й серйозного погляду, що вирішили вони розповісти всю правду про сум Матері-Зорі не людям, а йому. Тому хто був її майже власним творінням.
     – Чуєш, хлопче. – звернувся один із промінчиків.
     Юнак не повірив власним вухам. Він почув голос одного з нереальних істот чи голова з глузду їде?!
     – Чую. – відповів хлопчина з подивом.
     – Якщо хочеш… – почав розмову яструб.
     – Зрозуміти… – перебив його ведмідь.
     – Матір-Зорю. – закінчила речення сова, – То тобі прийдеться…
     – Відкрити своє серце… – продовжила лисиця.
     – Щоб нас упустити. – закінчили разом усі промінчики.
     Юнак з подивом подивився на них.
     «Відкрити своє серце щоб нас упустити».
     Не розуміючи повністю суть поставленої задачі, хлопчина тяжко вдихнув повітря й впустив до свого серця п’ять істот.
     Тоді він відчув тепло біля свого серця. Тоді він побачив холодне небо, в тих кольорах, яких не бачив до цього. Й там десь серед цих кольорів він знайшов відповідь на питання.
     Усміхнений і сповнений радості юнак підвівся з землі й погукав істот, які теж були його творцями. Спочатку люди не звернули увагу на його голосний голос, але згодом згадавши нащо вони сюди поприходили повернули у сторону юнака.
     Він стояв серед великої кількості соняшників, що підняли свої голівки до нього й ясно посміхався, наче був дитиною Матері-Зорі, але реальною до якої можна було доторкнутися і відчути тепло.
     – У вас є те, чого не має в інших! – почав свою історію юнак. – Ви можете чути її емоції. Й тільки ви можете змінювати.
     Гордо лунав голос юнака серед людей.
     – Ви можете змінити її сум на радість, але для цього опануйте свою силу, яка є у ваших серцях. Вам не потрібна ні ласка, ні сила й ні надія Матері-Зорі, бо ви вже і так її маєте! – не зупиняв розповідь хлопчина. – Протягніть руки до неба, відчуйте темряву, туманність та місяці. Візьміть їх і почніть творити зорі. Будь-які аби вони лише нагадували вам оте тепло Матері-Зорі.
     Так воно й відбулося. Хлопці й дівчата, старі й молоді простягли руки до неба й почали створювати на темному полотні маленькі крапочки. Вони були маленькими копіями їхньої Матері-Зорі. Й відтоді темне небо вкрили яскраві цяточки, які показують дорогу до однієї з сім’ї Зіркопрядів.      
     Кажуть, що й зараз серед людей та істот живуть Зіркопряди. І вчить їх опановувати свою силу той юнак, якого у народі прозвали Сонцем. Тому якщо ви побачите хлопця з вогняним волоссям, засмаглою шкірою від якої йде тепло й світіння, а також яскраві очі, то цілком можете бути упевнені, що ця історія реальна.