Панельки
Панельки
Я поспішаю.
Я поспішаю завжди.
Я не організована, не уважна, емоційна. В голові моїй крутиться казна- що. Всі ідеї, думки і захоплення переплітаються як їм заманеться.  Через це, я часто страждаю, виглядаю ідіоткою перед оточенням.
Всі мені кажуть : " Будь зібраною!",  "Що з тобою відбувається?" , "Де ти літаєш?", " Досить!".
Я мовчу, нічого не кажу. Людям не варто знати про те, що Я БОЮСЬ.
Так! Я боюсь!
Боюсь того, що не встигну.
Боюсь, що не встигну сказати щось важливе. Боюсь, що не встигну зробити хороші справи. Боюсь, що не відкрию щось нове для себе.  Боюсь помилятись. Боюсь, що не встигну насолодитись життям.
Бо в містах життя надто швидко пробігає. В містах жити важко. Надто багато шуму і надто багато людей.
І йдучи по вулиці, чи їдучи в транспорті - ці люди не бачуть один одного! Всі чимось заклопотані, в усіх серйозне обличчя. Більшість з них ненавидять понеділок і чекають як дива вихідних.
Місто і натовп тисне на тебе. Тоді ти намагаєшся сховатись кудись подалі від нього. А куди можна втікти?
І тоді ти галопом поспішаєш додому, на свою вулицю, на якій вже тридцять  років стоять замурзані панельки. В одній з них - твоя клітка, в якій ти ховаєшся і живеш.
Ввечері панельки палають вогнями.  Це їхні жителі ввімкнули світло в квартирах.  У всіх вирує своє життя. Хтось дивиться телевізор, хтось вчить уроки, хтось прийшов втомлений з роботи, хтось плаче, хтось сміється, хтось почуває себе зараз щасливим.
Важко повірити, що через деякий час нас замінить інше покоління. І воно буде робити те саме, що й ми робили колись. Буде так само жити і працювати.
Останнім часом мене мучить безсоння. Певно, я надто багато думаю, треба відволіктися. 
Але як це важко!
Чесно кажучи, я заздрю тим, які взагалі ні над чим не замислюються. Вони не намагаються чогось шукати, в них все добре.
А мій мозок не стихає. Він все шматує і розриває.
Люди мене не розуміють, вважають божевільною.
Я непризнаний геній...
Думки крутяться, перевертаються, і спокою немає... Немає..

* * *
На цих вихідних мені все - таки  закортіло погуляти. Цілий тиждень я не виходила на вулицю, тільки те й робила, що сиділа в кімнаті й періодично поглядала у вікно.
Замордувала я себе..  Так не можна..
Вийшовши на Поштовій Площі, я попрямувала до Річкового Вокзалу.  Поруч з ним вирує вечірка. Всі радіють, веселяться, музика грає на всю набережну...  І саме тоді, вперше в своєму житті я затанцювала...
* * *
Той день показав мені зовсім інший світ. В цей час тобі неймовірно хочеться жити, ти ніби народжуєшся знову, ти розумієш, що всі невдачі в минулому, ти нікуди не хочеш поспішати, ти насолоджуєшся, ти бачиш, ти дихаєш..
Лише тоді я усвідомила, що живу найкращим з усіх можливих життів...








© Mila Kaminska,
книга «Панельки».
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Ілля Мар'ян
Панельки
Го до мене в село) тут ніхто і нікуди не поспішає, а вечори вихідних - ніщо інше, як життя)
Відповісти
2018-05-13 13:13:43
4
Віталік Шаль
Панельки
Блін це класно, ми схожі !
Відповісти
2021-06-02 23:47:31
Подобається