Пролог
Розділ 1: Прадавній дракон
Розділ 2: Роберт
Розділ 3: В Ротестері
Розділ 4: Нічні пригоди
Розділ 4: Нічні пригоди
Здається тепер можна дати логічне пояснення мокрим слідам і відкритим дверям, що вели на балкон. Джулія заплющила очі і спробувала скласти із наявних фактів цілу картину. Виходить, що Роберт прийшов сюди через двері, які він, не зрозуміло як, зумів відчинити. Ну а покинув її номер через балкон. Або й досі там стоїть.

А щоб добитися потрібного ефекту, залишив їй золоту стрілу. Просто геніально!

Джулія підвелася і швидко рушила в сторону балкону. Як він її знайшов? Ну як?

Дівчина відсунула штору і відкрила двері. Із вулиці повіяло нестерпним холодом. Джулія зціпила зуби і визирнула із кімнати. На балконі нікого нема. Дівчина вийшла і оглянула сусідні балкони. Один із них знаходився занадто близько до її. А що, як Роберт просто вийшов через її балкон і переліз на сусідній?

Лучниця вирішила на власному прикладі перевірити чи це можливо. Дівчина обережно вилізла на поруччя свого балкону. Потім перестрибнула на сусідній балкон. Посадка не була дуже м’якою, адже дівчина не зуміла впасти на ноги, та ще й, в додачу, перевернула і розбила горщик із зів’ялими квітами. Добре, що перед готелем ростуть дві високі якинки, які повністю закривають її та сусідні балкони. Якби не вони, то усі б люди, які верталися із святкування, побачили б, як “акробатка” Джулія пробує пробратися на сусідній балкон.

Джулія скривилася, коли почула, як розбився горщик. Якщо в сусідньому номері хтось є, а там хтось має бути, бо всі номери зайняті, то її точно б мали почути. І, якщо там живе не Роберт, то як вона пояснить свою присутність тут?

Лучниця просиділа мовчки майже п’ять хвилин. Вона старалася навіть не дихати. Але так, як за цей час до неї ніхто не вийшов, це означало, що все не так і погано. Виходить, її таки ніхто не почув.

Дівчина обережно підвелася, стараючись при цьому не розбити ще один горщик, і зазирнула у вікно. Вона побачила такий же самий номер, як у неї. Точніше, його віддзеркалення. Прямо перед вікном знаходився стіл і дівчина помітила на ньому свою карту. Здається, вона на правильному шляху.

Джулія підійшла до дверей і легенько штовхнула їх. Ті тихенько відчинилися. Невже все так просто?

Дівчина зайшла всередину і зачинила за собою двері. Тепер вона вже змогла нормально оглянути кімнату. Дівчина підійшла до столу і знайшла під ним сумку хлопця. Вона відкрила її і висипала увесь її вміст на стіл. Дівчина надіялася, що із неї випаде її мішечок із грошима, але із сумки випало будь що, але тільки не її гроші. Із сумки випадали пусті колбочки, в яких, напевне, колись було зілля, випав маленький зелений записник у шкіряній обкладинці, один кинджал, замотаний у папір і декілька листівок. Дівчина підняла одну із листівок і уважно оглянула її. На ній був зображений Чаргорськ – столиця Білого королівства. На всіх інших листівках також намальоване це місто. То Роберту хтось присилає листівки із Чаргорська?

Дівчина відклала листівки і взяла в руки записник. Вона розгорнула його. Перша сторінка повністю була списана чорним чорнилом. Дівчина ковзнула поглядом по красивим, ідеально виведених, буквах. Прочитавши текст на сторінці про те, де збирати сонячні трави і як їх правильно варити, дівчина зробила висновок, що це рецепт якогось зілля. Лучниця полистала записник далі і уважно розглядала чорні букви. Невже це справді писав Роберт? Якщо так, то його почерк просто ідеальний. Джулія б також хотіла мати такий, адже вона пише так, що інколи й сама не може розібрати свої закарлючки.

Дівчина почула, як хтось засунув у замкову шпарину ключ, і кинула записник на стіл. Треба втікати! Вона зрозуміла, що не встигне добігти до балкону і перелізти з нього до своєї кімнати, тому зробила перше, що їй прийшло на думку. Вона залізла під ліжко.

Як тільки дівчина заховалася, то зрозуміла, що це була просто жахлива ідея. По-перше, під ліжком протягом тижня точно ніхто не прибирав, а це означає, що там є пилюка. По-друге, а що вона планує робити далі? Сидіти тут цілу ніч?

Двері відчинилися і в кімнату хтось зайшов. Дівчина з-під ліжка бачила, як повз неї пройшовся Роберт і попрямував прямо до столу. Вона чула, як хлопець зітхнув і підняв свою сумку, яку вона кинула на підлогу.

Джулія слухала, як Роберт складає свої речі назад в сумку і відчула, як у неї нестерпно почав свербіти ніс. Ох, ця алергія! Вона закрила обличчя руками і старалася не дихати носом. Але бажання чхнути всеодно не зникало. 

Дівчина, все ж таки не змогла боротися із цим бажанням, і кімнатою прозвучало тихеньке “апщхи”, а за ним ще одне. Роберт перестав пакувати речі в сумку. Джулія чула, як він відклав її. Зарипіла дерев’яна підлога, що свідчило про те, що він наближається прямо до неї. Джулія бачила, як його ноги, в сірих носках, зупинилися перед її сховком. Потім хлопець став навколішки і зазирнув під ліжко.

— Ооо, так це ж ти, — сказав він дещо радісно і його уста розтягнулися в посмішці, — А я вже подумав, що якийсь котик пробрався в мою кімнату і, надихавшись порохами, почав кашляти. Повір, котики кашляють так само, як ти.

Джулія, на мить, посміхнулася.

— Якби не мій котячий кашель, то ти б ніколи мене не знайшов, — відповіла вона.

— Так-так, звичайно, — із нотками сарказму мовив він, — Ти ж у нас вмієш чудово ховатися. У тебе є чому повчитися.

— От і вчися, — із викликом відповіла Джулія. В цей момент її ніс знову почав нестерпно чесатися і вона, закривши рот, тихенько чхнула.

— Може краще вилізеш? — запропонував, ще ширше посміхнувшись, Роберт, — Тут повітря краще. Та й не думаю, що під ліжком лежати дуже зручно.

Джулія вилізла з-під ліжка і стала на ноги. Роберт також підвівся і попрямував до столу. Він поставив на нього свою сумку і продовжив у неї пакувати речі.

— Хотів би запитати, що саме ти шукала? — бадьоро запитав він, — І чи обов’язково для того, щоб це “щось” знайти, потрібно було усе висипати із моєї сумки і читати записи із мого записничка?

— А чи обов’язково було пробиратися до мого номеру і залишати підказки, які свідчили про те, що ти там побував? — мовила лучниця.

Хлопець тільки знизав плечима. Джулія самовдоволено посміхнулася.

— Якщо ти шукала гроші, щоб із ними втекти, то вони не в сумці, — сказав Роберт і відсунув шухляду столу. Джулія підійшла блище і зазирнула всередину. Там стояв мішечок із її грошима. — Знаєш, ти була дуже близько…

Враз в голові Джулії намалювався геніальний план. Дівчина відштовхнула хлопця в бік і він, від несподіванки, впав на підлогу. Лучниця швидко схопила свої гроші і пішла до балкону. Вона б з радістю втекла із кімнати іншим шляхом, але двері, які вели на коридор, Роберт закрив на ключ.

Джулія вийшла на балкон і зачинила за собою двері. Вони із вулиці на замок не зачинялися, тому їй потрібно було діяти швидко. Дівчина перекинула гроші на свій балкон, а сама почала вилазити на поруччя. Коли вона уже майже вилізла, двері позаду голосно відчинилися і на балкон вибіг Роберт. Хлопець добіг до неї в той момент, коли Джулія вже пригала на свій балкон. Він спробував зупинити її, але в нього це не вийшло. Але натомість він зумів зіпсувати прижок.

Джулія вже вдруге не змогла нормально перепригнути між балконами. Не зважаючи на те, що вона знову не приземлилася на ноги, та дівчина ще й ледве встигла підставити руки, щоб не приземлитися обличчям в бетонну підлогу.

Джулія поглянула вперед і побачила, що її гроші лежать прямо перед нею. Дівчина потягнулася рукою до них, але хлопець, який уже перебрався на її балкон, швидко підняв їх. Лучниця знесилено опустила руку і важко зітхнула.

— Ти мене вдруге не обдуриш, — сказав він уже не таким доброзичливим тоном, — І не втечеш.

Джулія, подумки проклиноючи його, підвелася і вперлася об поруччя балкону. Вона зі злістю на обличчі поглянула но Роберта і свої гроші в його руках.

— Невже настільки важко відвести мене до чарівника? — запитав він. — Тобі ж по дорозі.

— А тобі так важко взяти карту і піти самому його шукати?! — крикнула розлючена Джулія.

— Із тобою веселіше, — відповів він.

— А мені щось, із тобою, зовсім не весело.

Джулія, зрозумівши, що їй більше нема що тут сваритися, адже гроші їй більше не вдастся повернути, пішла в свою кімнату. Вона закрила за собою на замок двері, а потім вирішила і вікна закрити товстими шторами. А вже тоді дівчина попрямувала до ліжка і нарешті лягла спати.



Дівчина, з усіма її речами, спускалася вниз сходами. Було іще зовсім рано. Усі ще мали б спати. Лучниця поставила ключ від номеру на стіл, який знаходився у фойє і вийшла на вулицю.

На вулиці сніжило. Безліч маленьких сніжинок падали на землю, будинки та гілки дерева. Дівчина озирнулася довкола і не побачила ні одної живої душі. В душі в Джулії почала наростати радість. Вона швидко пішла єдиною стежкою в потрібному їй напрямі.

— Якщо ми будемо йти з такою ж швидкістю, з якою ти йдеш зараз, то вже через годину будемо в наступному місті, — почула вона справа голос Роберта.

Джулія повернула голову. Поряд із нею йшов хлопець, закутавшись у чорний шарф. Звідки він тут взявся? І як? Як він її так швидко знаходить?

Джулія пришвидшила крок. Вона засунула руки в кармани і заховала половину обличчя за коміром. Вона старалася усім своїм видом показати, що не збирається розмовляти із Робертом, але він, видно, цього не зрозумів.

— Далі ми попадемо в Осінд, — сказав він, — Там є таке дзеркало, яке…

— Як? — перебила його лучниця.

— Перепрошую, що?

— Як ти мене вчора знайшов? — запитала дівчина. Її це питання мучило цілу ніч.

— Ааа, так усе дуже просто, — відповів він, — Я побачив тебе, коли ти брала участь у конкурсі для лучників. Тоді я не міг до тебе підійти тому, що розумів, що ти, помітивши мене, відразу ж втечеш. Тому я пішов у готель і попросив хазяйку знайти тебе і поселити у ньому. І так, твій номер, насправді, не був безкоштовним. Це я за нього заплатив.

— Коли ти встиг пробратися в мій номер?

— Коли ти вечеряла.

— Але як ти відчинив двері? — здивовано запитала Джулія.

— В мене був ключ, — відповів він.

— Дай вгадаю, ти за це все розрахувався моїми грошима? — її тон став грубішим.

— Ти що, я б не посмів! У мене є свої, — відповів він.

Джулія полегшено зітхнула і заспокоїлася. Ця інформація її й справді дуже втішила.

— Ну і що це за таке дзеркало є в Осінді? — запитала вона змінюючи тему.

— Там у музеї є дзеркало, яке показує майбутнє, — відповів він.

Дзеркало, яке показує майбутнє? Таке справді існує?
© Asmit Kot,
книга «Епоха драконів».
Комментарии